В моїм будиночку, в зеленім Ірпені
Була поліція. Запроданці брудні
Творили над людьми нелюдську тут розправу,
Все глибше грузнучи в липучу твань криваву.
Їх пан в Німеччині, що хтів би цілий світ
Загородить в один колючий, ржавий дріт,
Навчив і посіпак,— тож круг мойого саду
Колючу і вони поставили ограду.
Як спомин про страшні, про зловорожі дні,
Не стерто напису у мене на стіні:
«Такого-то числа такого-то убито...»
Яку трагедію в тім написі відбито,
Хто був незнаний той, чи написав він сам,
На страту ідучи, прощавшися з життям,
Ту епітафію, чи друг його й товариш,—
Не знати. Та ножем страшніше не удариш
У серце, як отим незграбним олівцем
Мене уражено! — Ми топчемо й женем
Сьогодні зграю злу. Услід за хазяями
Втікають зрадники гарячими шляхами
У прірву, де їх жде заслужений кінець.
А невідомий той — можливо, що боєць,
Вояк заслужений чи, може, комсомолець
З Іртиських затишків чи київських околиць,—
В могилі десь лежить, і квітка польова
Могилу золотом пахучим обвива...
Спи, брате дорогий, товаришу і сину!
Безсмертен будеш ти, бо вмер за Україну,
Твій напис глибоко ми в серці бережем,
Катів караючи залізом і вогнем!
На нашій вулиці настало, друже, свято!
Знов будем ми свій сад ретельно доглядати,
Жита посіємо по рідних облогах,
І, твій шануючи безвісний, скромний прах,
Дерева молоді на цій землі посадим,
І обів'ємо дім веселим виноградом!
Максим Рильський, 22 квітня 1943 рік
