(З поеми «Відплата»)
Згадаю я ліс Білорусі,
Ввійду в його храм
І низько лісам поклонюся,
Хвалу їм віддам.
З дитинства зайшли мені в пам'ять
їх шум, голоси.
Крізь давності хугу співають
До мене ліси.
Ні далеч, ні час не закриють
Коханих гаїв.
Живуть вони в серці і мріють,
Як друзі мої.
Стоять дерева аж під зорі,
Стуливши верхи.
Я бачу мережки, узори,
Що ткали мохи.
Стежок лісових повороти
На трави, на цвіт,
Жучків з мурашами турботи
У затінку віт.
Як гляне ж весна крізь світанок
На землю ясну,
І стиха розсуне серпанок
Зимового сну.
Тоді розворушені крони
Дух будять лісів.
І плинуть-бринять передзвони
Між сосен, дубів.
І сніг сколихнеться зернистий,
Струмком промовля.
Брусниці листок урочисто
Підносить земля.
Розкриються нетрі соснові,
Дух смол струменять,
Весни таємничі розмови
Довкола бринять.
Здається, на дереві в вітах
Сидять гуслярі,
І пісня, і дума привітом
Спливає вгори.
А лісу хороми чудові
Відчинено всім, —
Тут люди і трави в обнові
Знаходять свій дім.
Не раз у юнацькії роки
І в дні сталих літ
У ліс я заходив широкий,
Ніс пущам привіт.
І часто думки сумовиті
І настрій гіркий
Розвіював шелест у вітті,
В красі лісовій.
То як же б той ліс не згадали
На рідній землі,
Де люди від злої навали
Притулок знайшли.
Якуб Колас, 1943 рік
