Мовчки він у дорогу проводив, сумний,
Малолітнього сина й дружину,
І з твердим своїм наміром в хаті пустій
Сам лишився в ту грізну годину.
До кутка цього рідного змалку звикав,
Полюбив ці краї з болотами.
Все добро своє нашим частинам роздав,
Що на схід відступали з боями.
Повергався додому, не маючи сил,
Навіть хата здалася чужою...
Опустив кулаки, мов каміння, на стіл,
Сам на сам із бідою тяжкою.
Вік молов у млині, всі роки, всі роки,
Шанували за вдачу старого.
Навіть дикі качки
На город від ріки
Не боялись літати до нього.
Та нема того щастя, ні втішних розмов,
Перестали й качки прилітати.
Залишився один.
А надвечір прийшов
Савка, приятель, тихо до хати.
Не для мирних приємних розмов, як було,
Тут зустрілися давні знайомі,—
Скоро прийде чужинець у їхнє село,
Треба діяти, плани ж відомі...
І товариш товаришу слово давав,
Над стволом присягався берданки.
Тільки Савка вночі за селом зустрічав
Хлібом-сіллю ворожії танки.
Він фашистів привів аж під саме вікно,
Де старий голова жив сільради.
І будинок його, і все хатнє майно
Віддавав ворог Савці за зраду.
Аж до самого ранку гуляли вони:
Савка — староста.
Бачили чудо!
Комуніста продавши, одразу в чини
Був засватаний за ніч, іуда.
Як покинули гості криваві село,
У якім погуляли немало,
Вийшов мельник із жита, яке берегло,
Від ворожого ока ховало.
Серце билося в грудях, як жорна в млині.
Підійшов до сільради похмуро,
В двері грюкнув рушницею: «Чуєш, чи ні?
А виходь-но, продажницька шкуро!»
Вийшов з дому господар на грізний той клич,
Поточивсь, перелякано глянув.
Плюнув мельник з берданки
Йому межи віч —
І пішов до своїх партизанів.
Аркадзь Кулешов, 1941 рік
