Вірші Миколи Уманця

Сочилася від кулі рана,
В знемозі падав в забуття,
А первоцвіт рясним каштана
Все кликав, кликав до життя,
Хоч згоїлась болюча рана,
Та згадка оживає знов,
Коли дивлюсь на плід каштана
Немов запеченого в кров.

Мене несли на стіл операційний...
Чи наяву було, чи марилось а ту мить
Як хтось сказав;
«Він зовсім безнадійний
Наркоз утретє серце не щадить»!
Яка ж була важка ота дорога,
На ній життя кінчалося моє
І довелось мені тоді згадати Бога:
„Спаси мене, якщо ти в світі е!”
На стіл поклали…
Я лежав в знемозі...
Та раптом неймовірне щось збулось...
Все тіло обпекло… І без наркозу
І хірургічних магій обійшлось.
А навкруги стояла мертва тиша,
В очах всміхався лікар наяву...
Та все ж бо є в житті щось найсвятіше
Бо я живу!

Я з багатьма не бачився з війни,
І щем живе у серці від розлуки,
Повиростали дочки і сини,
Порозліталися з осель онуки,
По них ми лічимо свої роки...
А як не хочеться старіти...
І знають всі фронтовики:
Літа — не ворог…
Їх не зупинити!

Не жалкуй за прожитим—
За сумним і веселим:
Якщо сіяв ти жито,
Вклонись нивам зеленим.
Чи згадай, як спотужно
Ти стояв за верстатом.
Ще й тепер сяють стружки
Золотисте й патлате.
Як колиску з дитятком
Колихав ти ночами —
Свою вдачу в життя те
Марив вкласти з роками.
А як першу зарплату
Син віддав рідній неньці —
Світлом сповнилась хата
Й затепліло у серці,
Згодом поруч стояли
У строю новобранців...
Сина — куля здолала.
Ти ж з походу — до праці.
Ти за себе й за сина
Незабутніми днями
Сіяв жито дорідне
І гордивсь врожаями.
Те нестерпне в прожитім,
Хто це виніс .— ті знають,
Коли першими діти
Від батьків помирають.

Коли було — усім відомо:
В червневі спалахи зорі
Синів випроводжали з дому
Закуті в смуток матері.
Синів, що пестили з колиски,
Аж забуваючи про сни...
Були у серці материнськім
До сивини дітьми вони.
Злі рани не злічить довіку
Грозових незабутніх днів,
КОЛИ у дім сини-каліки
Прийшли до рідних матерів.
Хоч вигриміли вже гармати,
Живуть сини в теплі, добрі —
Неначе з фронту в рідну хату
На них чекають матері.

Я люблю своє рідне місто
За красу кучерявих садків,
За вируючі ранки росисті
І за тишу ясних вечорів.
За дівочі пісні легкокрилі,
Що порушують спокій нічний.
А ще більше люблю місто миле
За народ гомінкий трудовий.
Я не можу його не любити.
Місту рідному вічно рости
Хоч і важко на карті світу
Моє місто маленьке знайти.

Журавлі летять спокійним клином,
Розрізають синю височінь
І летять, курличуть безупинно
В далечінь, безкрайню далечінь.
Вийде мати одинока в поле;
В самотині піде по ріллі,
Уклоніться жінці сивочолій
Журавлі — солдати — журавлі
Повесні вона вас виглядає,
Як зоря зоріє над селом,
Ї чекає, все ж таки чекає.
Може, син торкне її крилом.

Дочка моя всміхнулася мені,
Тримаючи ляльки у рученятах,
І миру вічного палаючі вогні
Побачив я в дитячих оченятах.
Там, де акації пахучі, розцвіли,
Там соловейко піснею своєю
Нагадує, щоб в дружбі всі жили
Єдиною щасливою сім'єю.
Я пригадав окопи і бої,
У згарищах кохану сторону,
Як плакали веселі солов'ї,
Піснями проклинаючи війну!
Дочка моя заснула мрійним сном,
Даруючи мені усмішку щиру,
А соловейко ніжно за вікном
Складав для неї пісню Миру!

Ти прийшла до мене у лікарню,
Першою відвідала мене,
Милосердна і, як завжди, гарна,
Моє серце вигріла сумне.
Я хотів щось лагідне сказати,
Подививсь і наче онімів ...
Ти стояла в білому халаті,
Мій найкращий лікар з лікарів.
З крапельниці розчин не краплинами,
А струмочком радісним побіг ...
І оті святі в той час хвилини
Я у серці назавжди зберіг!

Бомба упала в квіти.
У воронку вода набігла, —
Чайкою плескався вітер
В чеканні тепла і світла
Сонце вустами припало.
Мов би хотіло зцілити
Те, що від бомби пропало,
Й те, що хотіло жити;
Біля воронки діти
Бігають, граються ...
Оживають розстріляні квіти -
Розростаються!

Посадив дідусь в садочку сливу,
Ще онуці й року не було...
Повесні на сливі, всім на диво,
Гілочки суцвіттям оплело.
Глянув дід — на цвіті переливи
Ніжною веселкою лягли.
І відчув старий, як важко сливі
Від квіток, що щедро розцвіли.
З біллю в серці він почав зривати
Із гілок жагучий буйноцвіт.
Так щорічно звик він залишати
Стільки їх, скільки онуці літ.
Все ж настала для обох розлука
І старий лишивсь в самотині —
Із гнізда дідівського онука
Випорхнула в далі осяйні.
І щоранку йшов дідусь до сливи,
А в думках лиш краялось одне;
"Будь, онуко, у житті щаслива,
Лихоліття хай тебе мине».
І дивилась дівчинка журливо,
То було погожим теплим днем,
Як купалась в буйноцвіті слива,
Випещена рідним дідусем.

Згадаймо, як колись робили
На вигоні саман із гною...
Крижане горе ним зогріли
В серцях залишене війною.
Згадаймо тління вогнянисте
У сяйві кожної жарини,
Пухкі на капустянім листі
Й святі не з борошна хлібини.
Згадаймо, як із степу, в хаті
Чебрець розмалював долівку,
Що змазувала ніжно мати,
Гостей чекаючи в домівку.
...Паркетом гордо йдеш і тривко,
Мов в дзеркалі у цьому сяєш...
А ти ж прийшов сюди з долівки.
Чи пам'ятаєш?

Ти його портрет оберігаєш,
Що висить у рамці на стіні,
Крадькома щоранку поглядаєш
На ті риси вічно мовчазні.
Ти боїшся, щоб я не помітив
Темний смуток у очах твоїх.
Бо не смієш ти мені відкрити
Таємниці весен молодих.
Знаю я, що він зайшов навіки
В твоє серце, як у сад весна,
Знаю я, що разом з чоловіком
В тебе радість відняла війна.
Знаю я і запевняю щиро — -
Дорогі й мені ті почуття,
Будемо ж портрет солдата миру
Зберігати разом все життя

Через роки, через тривоги
Він повернувся до села,
Сумна і болісна дорога
Його в дитинство привела.
Настала радісна година,
Все ж дочекався він її,
А був він сьомим, сьомим сином,
В селянській трудовій сім'ї.
І ожила в уяві хата,
І в соняхах дідівський тин,
Звідтіль рідня йшла жнивувати
Під голосний мантачок дзвін.
Всміхалася їй неба просинь,
Іскрились коси на зорі,
І враз вклонялися колоссю
Кремезні хлопці-косарі.
У небі жайвір гомінливий
їм дарував свої пісні.
А він, маленький, жартівливий,
Гасав босоніж сто стерні.
Хіба забудеш день зловісний.
Зорю затьмарила пітьма,
І на роки замовкла пісня ...
Етап, страждання, Колима!
І небо, небо в чорних шатах ...
Й розбиті помисли святі ...
Покояться там батька й матері
Кістки у вічній мерзлоті.
Війна, війна ... Полки з Сибіру,
Боїв жорстоких грізний плин.
І він стає солдатом миру,
Він, безземельний селянин,
Роки минали за роками.
Він знову в рідному селі ...
До колосків припав вустами
З дитинства вірний син землі

Ти кажеш, що недопечений,
І тому його не доїв,
Я глянув на хліб увечері —
Він сонцем увесь пломенів.
Ти маєш зневагу до чорного
І тільки до білого звик ...
Ще й лаєш небачені жорна
І борошно, й того, що пік!
А я це дивлюсь на тебе —
Тьмариться сяйво зорі —
Не бачив ти чорного неба
І чорні не гриз сухарі!

Навесні помирав хлібороб
І промовив у слушну годину:
— Із землею мені на добро
Киньте жменю зерна в домовину.
Для нащадків не вмер хлібороб
У серцях йому вічно жити …
На могилі щоліта зерно
Буде сонцем жагучим зоріти!

Днем погожим й не погожим,
Влітку, взимку, по весні
Жовтосонячні дорожників
Бачу куртки вдалині.
А підійдеш ближче трасою
І зупинишся на мить,
На лопатах сяйна маса
Переливами блищить.
Усміхається з дівчатами
Літній сонячний деньок,
Як мазут он з гудронатора
Ллється в щебінь та лісок.
Перемовляться з коткистами
На машинах водії:
— Придавіть місця горбистії,
Де везтимем врожаї.
Над узгір'ями покатними,
Де шумить масив хлібів ...
Наче в дзеркалі асфальтом
МОЛОДИК в жита поплив!

В. Бихуну

Немов весною в буйно цвіті,
Твій сад дрімає у снігу ...
Гілки в чеканні ніжних квітів
Спивають у життя снагу.
Між яблунями йдеш ти вранці,
Вклонившись до їх буйних ніг.
А сивину твою багрянцем
Вкрив непомітно перший сніг!

Замовкають ночі перегуки,
Потяг десь зникає в далині.
Простягає мозолясті руки
Мужній ранок сонячній весні.
Обіймає мовчазні тополі,
Пригорта покручену лозу.
Випиває у нестямних болях
Із річок замулених сльозу,
Волошкове розкида світання —
Перла неозорі, осяйні.
Чом не шлють йому своє вітання
Щиросердно птахи весняні?
Всюди тиша, неймовірна тиша,
Все змертвіло і не ожива,
Землю зранку начебто колише
Мовчазна в скорботі синява.
Ранок розправляє дужі груди,
Він вдиха пилюку й вулиць дим
Годі ж глузувати, лихолюди.
Над добром незліченим своїм!

Слухали ми шелестіння трав,
Спів пташок веселих на гіллі ...
Раптом вибух грізно пролунав,
Громом покотився по землі.
І відразу стала ти не та,
Руку мою стиснула в руці,
І відчув вологі я вуста
На своїй шрамованій щоці.
Не хвилюйся, будь спокійна знов
То не бомби, не гармати б'ють,
То в кар'єрі для нових будов
Камінь рвуть!

Нам не треба війни, не треба —
Ми за спокій і мир на Землі,
Щоб не коршаки в чистому небі,
А космічні пливли кораблі,
Щоб щасливо зростали діти
І не бачили жаху війни,
Щоб зловісний воєнний вітер
Був розвіяний вітром весни.
Вітром правди і сили людської—
Силу ту не здолати в віках —
Нас даремно лякають війною,
Міць народу — в народних руках!
Нам не треба війни, не треба —
Ми за спокій і мир на Землі.
Щоб не коршаки в чистому небі.
А космічні пливли кораблі.

Я стою на Красній площі,
Я милуюсь завжди нею.
Дощ замислено полоще
Бурий мармур Мавзолею.
Вітер роздира легені,
Б'є колючкою у груди ...
Тільки чути: «Ленін, Леніні»
Різні мови — різні люди.
— Хто вони? — себе питаю,
Не збагнусь у їхній мові,
Тільки серце відчуває
Мир і велич в ріднім слові.
Тут перекладів не треба,
Бо це слово кожний знає ...
Дощ хлюпоче ... В хмарах небо,
А у серці сонце сяє.