Каштан
Сочилася від кулі рана,
В знемозі падав в забуття,
А первоцвіт рясним каштана
Все кликав, кликав до життя,
Хоч згоїлась болюча рана,
Та згадка оживає знов,
Коли дивлюсь на плід каштана
Немов запеченого в кров.
я
живу
Мене несли на стіл операційний...
Чи наяву було, чи марилось а ту мить
Як хтось сказав;
«Він зовсім безнадійний
Наркоз утретє серце не щадить»!
Яка ж була важка ота дорога,
На ній життя кінчалося моє
І довелось мені тоді згадати Бога:
„Спаси мене, якщо ти в світі е!”
На стіл поклали…
Я лежав в знемозі...
Та раптом неймовірне щось збулось...
Все тіло обпекло… І без наркозу
І хірургічних магій обійшлось.
А навкруги стояла мертва тиша,
В очах всміхався лікар наяву...
Та все ж бо є в житті щось найсвятіше
Бо я живу!
Фронтовикам
Я з багатьма не бачився з війни,
І щем живе у серці від розлуки,
Повиростали дочки і сини,
Порозліталися з осель онуки,
По них ми лічимо свої роки...
А як не хочеться старіти...
І знають всі фронтовики:
Літа — не ворог…
Їх не зупинити!
Синій цвіт
Я дивлюся, дивлюся болісно
На немеркнучий синій цвіт.
І ввижаються ніжні проліски
На дорогах буремних літ,
То було…
То було в сорок другому.
На узліссі, точився, бій.
В тім бою я утратив друга —
Полишив у землі сирій.
І могилу прибрати квітами,
Як годиться, тоді не зміг.
Тїльки. вітер, колючий вітер
Слав без жалю на неї сніг.
А коли війна відшуміла
І весна наливала бруньки,
Я прийшов до тієї могили...
Хто ж на неї поклав вінки?
Я дивився, дивився болісно...
Не забуло життя той бій:
Не згасають, мій друже, проліски
На печальній могилі твоїй.
Спомин
Не жалкуй за прожитим—
За сумним і веселим:
Якщо сіяв ти жито,
Вклонись нивам зеленим.
Чи згадай, як спотужно
Ти стояв за верстатом.
Ще й тепер сяють стружки
Золотисте й патлате.
Як колиску з дитятком
Колихав ти ночами —
Свою вдачу в життя те
Марив вкласти з роками.
А як першу зарплату
Син віддав рідній неньці —
Світлом сповнилась хата
Й затепліло у серці,
Згодом поруч стояли
У строю новобранців...
Сина — куля здолала.
Ти ж з походу — до праці.
Ти за себе й за сина
Незабутніми днями
Сіяв жито дорідне
І гордивсь врожаями.
Те нестерпне в прожитім,
Хто це виніс .— ті знають,
Коли першими діти
Від батьків помирають.
Щоб небо не падало
М.ЧЕРНЯВСЬКОМУ
«Щоб небо не падало».
І сонце світило,
Світило і гріло
Від віку до віку,
Ї чорні бинти
Не в'їдалися в тіло,
А білі струмками
Вливалися в ріки,
Щоб верби на березі
Більш не ридали,
А в води гляділи
Не голі тополі.
Хай стануть за ліки
Поетові ріки,
А серце бурштином
Окутає болі.
«Щоб небо не падало» —
З'єднуймо ж руки,
З вибою і лану
Сини і онуки
Обіймемо планету
І втримаємо небо,
У радощах й муках
Осяйне поетом.
Не забувають матері!
Коли було — усім відомо:
В червневі спалахи зорі
Синів випроводжали з дому
Закут; в смуток; матері.
Синів, що пестили з колиски,
Аж забуваючи про сни...
Були у серці материнськім
До сивини дітьми вони.
Злі рани не злічить довіку
Грозових незабутніх днів,
КОЛИ у дім сини-каліки
Прийшли до рідних матерів.
Хоч вигриміли вже гармати,
Живуть сини в теплі, добрі —
Неначе з фронту в рідну хату
На них чекають матері.
Калина
Вийшов в гай,
Стою перед калиною,
Розмовляю
З пам'яттю незримою...
А роса на ягодах,
Як сльози. —
Сльози матерів
У люті грози:
Пагінці в уяві —
Між дротами.
1 благальне і болюче:
«Мамо!»
І спадає з неба
Чорна хмара,
Де в журбі калина
Біля яру...
Підійшов... Вклонився
Серцем низько
Вогневиці,
Ніби обеліску.
Рідне місто
Я люблю своє рідне місто
За красу кучерявих садків,
За вируючі ранки росисті
І за тишу ясних вечорів.
За дівочі пісні легкокрилі,
Що порушують спокій нічний.
А ще більше люблю місто миле
За народ гомінкий трудовий.
Я не можу його не любити.
Місту рідному вічно рости
Хоч і важко на карті світу
Моє місто маленьке знайти.
Журавлі
Журавлі летять спокійним клином,
Розрізають синю височінь
І летять, курличуть безупинно
В далечінь, безкрайню далечінь.
Вийде мати одинока в поле;
В самотині піде по ріллі,
Уклоніться жінці сивочолій
Журавлі — солдати — журавлі
Повесні вона вас виглядає,
Як зоря
зоріє над селом,
ї чекає, все ж таки чекає.
Може, син торкне її крилом.
Пісня миру
Дочка моя всміхнулася мені,
Тримаючи ляльки у рученятах,
І миру вічного палаючі вогні
Побачив я в дитячих оченятах.
Там, до акації пахучі, розцвіли,
Там соловейко піснею своєю
Нагадує, щоб в дружбі всі жили
Єдиною щасливою сім'єю.
Я пригадав окопи і бої,
У згарищах кохану сторону,
Як плакали веселі солов'ї,
Піснями проклинаючи війну!
Дочка моя заснула мрійним сном,
Даруючи мені усмішку щиру,
А соловейко ніжно за вікном
Складав для неї пісню Миру!
Онукам
Ореол з ніжних квітів
Ми до серця тулили,
Вічне сонце з зеніту
Надавало нам сиди.
Хоч і скроні зсивіли
І тривожать все ж рани,
Ми ніколи не скніли,
Ми — війни ветерани
Нас все менше на світі —
На роду. як на ниві
Ми взірець своїм дітям —
То й до згину щасливії
Знаєм горе розлуки,
Знаєм болі печалі,
Серце мре, як онуки
Лічуть наші медалі.
Ти прийшла
Ти прийшла до мене у лікарню,
Першою відвідала мене,
Милосердна і, як завжди, гарна,
Моє серце вигріла сумне.
Я хотів щось лагідне сказати,
Подививсь і наче онімів ...
Ти стс.;,,іа в білому халаті,
Мій найкращий лікар з лікарів.
З крапельниці розчин не краплинами,
А струмочком радісним побіг ...
1 оті святі в, той час хвилини
Я у серці назавжди зберіг!
Бомба
Бомба упала в квіти.
У
воронку вода набігла, —
Чайкою плескався вітер
В чеканні тепла і світла
Сонце вустами припало.
Мов би хотіло зцілити
Те, що від бомби пропало,
Й те, що хотіло жити;
Біля воронки діти
Бігають, граються ...
Оживають розстріляні квіти -
Розростаються!
Зупинися!
Де б не був—в Москві, а чи Соренто,
Де б не був — в Парижі, чи Варшаві
Зупинися біля монументу —
Де в граніт закута вічна слава.
Зупинися ... Друже, зупинися —
Там твої батьки, а може, й діти...
Уклонися, низько уклонися
Тим, що вічно в серці будуть жити.
Не пройди, сучаснику, спокійно,
Квіти поклади на ці могили,
Кинь прокляття розпроклятим війнам.
Й тих вшануй, які життя любили.
Слива
Посадив дідусь в садочку сливу,
Ще онуці й року не було...
Повесні на сливі, всім на диво,
Гілочки суцвіттям оплело.
Глянув дід — на цвіті переливи
Ніжною веселкою лягли.
І відчув старий, як важко сливі
Від квіток, що щедро розцвіли.
З біллю в серці він почав тривати
Із гілок жагучий буйноцвіт.
Так щорічно звик він залишати
Стільки їх, скільки онуці літ.
Все ж настала для обох розлука
І старий лишивсь в самотині —
Із гнізда дідівського онука
Випохнула в далі осяйні.
І щоранку йшов дідусь до сливи,
А в думках лиш краялось одне;
"Будь, онуко. у житті щаслива,
Лихоліття хай тебе мине».
І дивилась, дівчинка журливо,
То було погожим теплим днем,
Як купалась в буйноцвіті слива,
Випещена рідним дідусем.
|
Згадаймо
Згадаймо, як колись робили
На вигоні саман із гною...
Крижане горе ним зогріли
В серцях залишене війною.
Згадаймо тління вогнянисте
У сяйві кожної жарини,
Пухкі на капустянім листі
Й святі не з борошна хлібини.
Згадаймо, як із степу, в хаті
Чебрець розмалював долівку,
Що змазувала ніжно мати,
Гостей чекаючи в домівку.
...Паркетом гордо йдеш і тривко,
Мов в дзеркалі у цьому сяєш.,
А ти ж прийшов сюди з долівки.
Чи пам'ятаєш?
Портрет
Ти його портрет оберігаєш,
Що висить у рамці на стіні,
Крадькома щоранку поглядаєш
На ті риси вічно мовчазні
Ти боїшся, щоб я не помітив
Темний смуток у очах твоїх.
Бо не смієш ти мені відкрити
Таємниці весен молодих.
Знаю я, що він зайшов навіки
В твоє серце, як у сад весна,
Знаю я, що разом з чоловіком
В тебе радість відняла війна.
Знаю я і запевняю щиро — -
Дорогі й мені ті почуття,
Будемо ж портрет солдата миру
Зберігати разом все життя
Син землі
Через роки, через тривоги
Він повернувся до села,
Сумна і болісна дорога
Його в дитинство привела.
Настала радісна година,
Все ж дочекався він її,
А був він сьомим, сьомим сином,
В селянській трудовій сім'ї.
І ожила в уяві хата,
І в соняхах дідівський тин,
Звідтіль рідня йшла жнивувати
Під голосний мантачок дзвін.
Всміхалася їй неба просинь,
Іскрились коси на зорі,
І враз вклонялися колоссю
Кремезні хлопці-косарі.
У небі жайвір гомінливий
їм дарував свої пісні.
А він, маленький, жартівливий,
Гасав босоніж сто стерні.
Хіба забудеш день зловісний.
Зорю затьмарила пітьма,
І на роки замовкла пісня ...
Етап, страждання, Колима!
І небо, небо в чорних шатах ...
Й розбиті помисли святі ...
Покояться там батька й матері
Кістки у вічній мерзлоті.
Війна, війна ... Полки з Сибіру,
Боїв жорстоких грізний плин.
І він стає солдатом миру,
Він, безземельний селянин,
Роки минали за роками.
Він знову в рідному селі ...
До колосків припав вустами
З дитинства вірний син землі
Солдат
Сидить солдат біля машини
І сльози болю на очах —
З колосся сипляться зернини,
Які голубить він в руках.
Палає хліб після атаки,
Пливуть огненні язики,
Допалюють ворожі танки
Зерном налиті колоски.
Солдат не плаче після бою,
А цей заплакав в день війни.
Бо саме він озиминою
Засіяв спалені лани.
ЗЕРНИНА
На долоні моїй зернина —
Скільки сонця і скільки 3лив ...
В ній природа ".вела в поєдинок
Всі тривоги великих жнив
Вона сонцем до краю іскриться,
А волога — тужавїсть дала ...
Комбайнеру вклонилась пшениця
У чеканні людського тепла !
Хліб
Ти кажеш, що недопечений,
І тому його не доїв,
Я глянув на хліб увечері —
Він сонцем увесь пломенів.
Ти маєш зневагу до чорного
І тільки до білого звик ...
Ще й лаєш небачені жорна
І борошно, й того, що пік!
А я це дивлюсь на тебе
тьмариться сяйво зорі —
Не бачив ти чорного неба
І чорні не гриз сухарі!
Навесні помирав хлібороб
Навесні помирав хлібороб
І промовив у слушну годину
— Із землею мені на добро
Киньте жменю зерна в домовину.
Для нащадків не вмер хлібороб
У серцях йому вічно лити …
На могилі щоліта зерно
Буде сонцем жагучим зоріти!
На трасі
Днем погожим й не погожим,
Влітку, взимку, по весні
Жовтосонячні дорожників
Бачу куртки вдалині.
А підійдеш ближче трасою
І зупинишся на мить,
На лопатах сяйна маса
Переливами блищить.
Усміхається з дівчатами
Літній сонячний деньок,
Як мазут он з гудронатора
Ллється в щебінь та лісок.
Перемовляться з коткистами
На машинах водії:
— Придавіть місця горбистії,
Де везтимем врожаї.
Над узгір'ями покатними,
Де шумить масив хлібів ...
Наче в дзеркалі асфальтом
МОЛОДИК в жита поплив!
Буйноцвіт
В. Бихуну
Немов весною в буйно цвіті,
Твій сад дрімає у снігу ...
Гілки в чеканні ніжних квітів
Спивають у життя снагу.
Між яблунями йдеш ти вранці,
Вклонившись до їх буйних ніг .
А сивину твою багрянцем
Вкрив непомітно перший сніг!
Ранок
Замовкають ночі перегуки,
Потяг десь зникає в далині.
Простягає мозолясті руки
Мужній ранок сонячній весні.
Обіймає мовчазні тополі,
Пригорта покручену лозу.
Випиває у нестямних болях
Із річок замулених сльозу,
Волошкове розкида світання —
Перла неозорі, ослині.
Чом не шлють йому своє вітання
Щиросердно птахи весняні?
Всюди тиша, неймовірна тиша,
Все змертвіло і не ожива,
Землю зранку начебто колише
Мовчазна в скорботі синява.
Ранок розправляє дужі груди,
Він вдиха пилюку й вулиць дим
Годі Ж глузувати, лихолюди.
Над добром незліченим своїм!
Молодим землякам
У щиросерднім ніжнім слові
Дарую я свою любов
Вкраїнській, нашій рідній мові,
Щоб квітувала серед мов.
В ній відчуваю серцем чулим
І тугу й мелодійний спів —
Неволі й горесті минуле
І пломінь бойових років
П без жалю плюндрували
Людці гіркої давнини —
І як хотіли, обзивали
Її підпанки і пани.
Їм, нелюдам, ввійшло .у звичку
Нав'язувать думки свої:
— Вкраїнська мова — то мужицька,
Не варто знати ж бо її!
Були й такі, які зненацька
Уперто проти неї йшли:
— Навіщо мова нам «хохляцька»?
Ми всі тепер вже не «хохли»!
В книжковій то було крамниці:
Мов скупане у молоці,
Дівча питає в продавщиці:
— Що є на руськім язиці?
Такі випадки крають слово ...
Хто право дав і хто звелів
Знущатись а батьківської мови,
Топтать рясний її засів?
Вкраїнська мова — солов'їна,
Як в кожній нації, своя.
Мета в нове у нас єдина,
Бо ми єдина є сім'я.
Вибух
Слухали ми шелестіння трав,
Спів пташок веселих на гіллі ...
Раптом вибух грізно пролунав,
Громом покотився по землі.
І відразу стала ти не та,
Руку мою стиснула в руці,
І відчув вологі я вуста
На своїй шрамованій щоці.
Не хвилюйся, будь спокійна знов
То не бомби, не гармати б'ють,
То в кар'єрі для нових будов
Камінь рвуть!
Нам не треба війни
Нам не треба війни, не треба —
Ми за спокій і мир на Землі,
Щоб не коршаки в чистому небі,
А космічні пливли кораблі,
Щоб щасливо зростали діти
І не бачили жаху війни,
Щоб зловісний воєнний вітер
Був розвіяний вітром весни.
Вітром правди і сили людської—
Силу ту не здолати в віках —
Нас даремно лякають війною,
Міць народу — в народних руках!
Нам не треба війни, не треба —
Ми за спокій і мир на Землі.
Щоб не коршаки в чистому небі.
А космічні пливли кораблі.
На хуторі
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть ...»
Т. Г. Шевченко
Опустіла на хуторі хата,
Де садок був — лиш дикі кущі.
Вже давно перестали літати
Й не гудуть, як гуділи хрущі.
Не шумлять, як колись, під горою
У безлюдній зажурі гаї,
Із давен не співають весною
Серцю рідні усім солов'ї.
Й не вечеря сім'я коло хати,
Леміші заржавіли плугів.
До худоби не йде більше мати
За парним молоком у той хлів ...
Опустіла на хуторі хата.
І зійшлися з кінцями кінці?
Бо під стріхою від хімікатів
Не цвірінькають вже горобці.
На красній площі
Я стою на Красній площі,
Я милуюсь завжди нею.
Дощ замислено полоще
Бурий мармур Мавзолею.
Вітер роздира .легені,
Б'є колючкою у груди ...
Тільки чути: «Ленін, Леніні»
Різні мови — різні люди.
— Хто вони? — себе питаю,
Не збагнусь у їхній мові,
Тільки серце" відчуває
Мир і велич в ріднім слові.
Тут перекладів не треба,
Бо це слово кожний знає ...
Дощ хлюпоче ... В хмарах небо,
А у серці сонце сяє.
|
Наш земляк, ветеран Великой Отечественной войны и Труда, поэт, литератор, драматург житель г. Сватово