Феномен Тараса Шевченка

Душа українського народу, його ідея та серце стали уособленням постаті Тараса Шевченка. Він несе полум'я надії і віри в кожну оселю і освітлює цю оселю своїм портретом, мов ікона. В цьому його феномен, в його душі.

Цей феномен відіграє потужний, переломний момент в духовній історії народу, бо реалізує ідею нації, ідею народної свідомості. Своїм "Кобзарем" Тарас Григорович відроджує Україну. Він показує весь менталітет народу і кожен, коли читає збірку, то ніби вдивляється в дзеркало і бачить свою власну душу. Бо кожна риса душі українця вже описана в поемах та віршах поета. Він не Пушкін, не Шекспір, для англійців або росіян, це - лише творці, для українця ж Шевченко більше ніж автор, він душа народу.

Для Шевченка нація - це одна велика сім'я, від прагне об'єднати цю сім'ю, про що і пише у поемі "І мертвим, і живим, і ненародженим...". Ніхто не підійшов би на роль батька сімейства краще за Тараса. Шевченко переймається втратою державності. Змінюється українська культура, а найгірше - знищується українська мова; все більше людей починають розмовляти російською (Шевченко називає таких москалями), або в розмові звичайних українців з'являються російські та напівросійські слова. Та все одно Шевченко для них залишається хранителем душі нації.

Гегель писав, що тільки ті народи вважаються історичними, які мають свою державність. Так, і ми, і німці маємо свою державність, але тільки в українців є такий історичний ідол, як Тарас Григорович, він є гарантом державності.

Деякі вважають Тараса атеїстом. Вони помиляються, адже в його поемі "Марія" розповідається про Бога й Божу Матір, атеїст би так проникливо не написав. Шевченко - це весь народ, який вмістився в одній людині. В його душі самозречення, віра, духовність. Він переймається можливістю самознищення нації, про що й написав в своїй поемі "Гайдамаки".

Він не може дивитись на біду народу, на те, що нація роз'єднується, ніби розпадається його велике сімейство.

Шевченко спочатку просить:

"Обніміться, брати мої,
- Молю вас, благаю"

...потім докоряє і попереджає:

"Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде!"

Шевченко звертається до докорів сумління, він вказує на недоліки українського народу. Він боїться, що деякі думки можуть роз'єднати Україну. Зокрема, такі як: "моя хата скраю", "аби мені було краще", "щоб не гірше".

Він боїться, що пересічний українець не хоче називати речі своїми іменами, намагається когось обдурити і сам потрапляє у свою пастку.

Про це Шевченко пише:

"Я сам себе, дурний, дурю.
Та ще й співаючи, орю..."

Усе це наслідки бід, що спіткали український народ.