Вірші Шевченко

(четверта сторінка)

На цій сторінці зібрані вірші Шевченко Тараса Григоровича.

Декілька слів про Тараса Григоровича Шевченка

Шевченкове слово було і є таким же свіжим, діючим та закличним.

Вірші Шевченка завжди остаються цікавими для сучасників. Справдилося пророкування геніальної Лесі Українки, висловлене в поезії «На роковини» (1911) з нагоди 50-річчя з дня смерті, Тараса Шевченка:

Усе знесла й перемогла
його любові сила.
Того великого вогню
і смерть не погасила.

Українська класична література всім своїм розвитком блискуче підтвердила це. Панас Мирний, Павло Грабовський, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка з гідністю несли творчі заповіти Тараса Шевченка, збагачуючи скарбницю світової літератури.

Творчість Тараса Григоровича, та вірші Шевченка влилися в нашу променисту повсякденну дійсність, як могутня ріка вливається в океан. Зараз, як ніколи, розкривається величезна цінність тих високих вимог до людини, які проголосив Шевченко. «Алмазом добрим, дорогим сіяють очі молодії» мільйонів Шевченкових нащадків — славних своїми ділами .

«Сьогодні, — говорив Павло Тичина, — думи Тараса Григоровича Шевченка є нероздільні від дум нашого народу. І тому народ так часто і так охоче в творчі хвилини звертається до свого поета». «Нев'януча художня спадщина Кобзарева, — писав Олесь Гончар — органічно входить у духовне життя нашого суспільства, яке ставить собі на меті виховати людину високих моральних якостей, людину трудолюбиву, мужню, чесну, вільну від обтяжливих пережитків минулого»,

Прилучення до світу прекрасного, вірші Шевченка, є важливим чинником морального удосконалення особистості, а значить, і суспільства. Чистою і чесною, гуманною і правдивою, працьовитою і товариською, сповненою власної гідності і пошани до всіх, хто працює, повинна бути людина.

В цій щедрій на любов, добро, приязнь і взаємопідтримку людині, те, про що мріяв, до чого прагнув досягти всією своєю творчістю Тарас Григорович Шевченко. Це — краса, велика, всемогутня сила прекрасного. Нагадаємо, що у своєму Щоденнику (18 листопада 1857 року) Шевченко захоплено вигукує: «Какое животворно чудное злияние красоты на душу человека!» Краса — це вияв найвищої радості життя.

Вірші Шевченка та його творчість є живою й діючою силою. Це прекрасно висловив Максим Рильський : ...В сім'ї великій, У цвіту садів прекрасних Буде жити він вовіки, Як безсмертний наш сучасник.

В Тарасі Григоровичі Шевченкові ми бачимо нашого сучасника і соратника; він дорогий, близький нам своїм немеркнучим словом, та своїми віршами, його слово звеличує красу боротьби і перемоги, виховує найкращі людські почуття, закликає до дружби і творчого співробітництва народів світу.

Тарас Шевченко в пошуках нареченої

Феномен Тараса Шевченка

Чи кохав Тарас Шевченко?

Невідомий відомий Тарас Шевченко

Дати життя і творчості Т. Г. Шевченка

Нижче представлені вірші Шевченка Тараса Григоровича

Причинна

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Може, вийшла русалонька
Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає:
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.

Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з'їли,—
Така Його доля.
Дарма щоніч дівчинонька
Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав'яже,
Не на ліжко — в домовину
Сиротою ляже!

Така її доля... О Боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту!
Кого ж ЇЙ любити? ні батька, ні неньки;
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю — вона
молоденька. —
Бо люди чужії її засміють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує. воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума — заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до бога — милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає?
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напува,
Чи, може, з другою, другую кохає,
її. чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться.
Не так воно хоче, як бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
„Журись”, — каже думка, жалю завдає.
О боже мій милий! така твоя воля.
Таке її щастя, така ЇЇ доля!
Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши вітер чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк — з Дніпра повиринали
Малії діти, сміючись.
«Ходімо гріться! — закричали —
Зійшло вже сонце ! » (Голі скрізь;
З осоки коси, бо дівчата).

* * *

«Чи всі ви тута? — кличе мати.
Ходім шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:

Ух! ух!
Солом'яний дух, духЇ
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку !
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;

Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись до волі
Поки відьми ще літають
Поки півні не співають,
Посвіти нам... Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.
Ух! ух!

Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».
Зареготались нехрещені...
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба... нічичирк...
Схаменулись нехрещені,
Дивляться — мелькав,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гіллячці
Стала... в серце коле!
Подивилась на всі боки
Та й лізе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивувались
На її уроду...
Треті півні: кукуріку! —
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко —
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатар співає.
Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засиніли понад Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві;
Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чув,
Як кує зозуля,
Що не лічить, чи довго жить...
Знать, добре заснула.
А тим часом із діброви
Козак виїжджає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.

«Ізнемігся, товаришу!
Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не мені, другому...
Швидше, коню. швидше, коню,
Поспішай додому!»
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться,—
Коло серця козацького
Як гадина в'ється
«Ось і дуб той кучерявий...
Вона! Боже милий!
Бач, заснула, виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мій, Боже!»
Кличе ЇЇ та цілує...
Ні, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене із тобою?»
Зареготавсь, розігнався —
Та в дуб головою 1

Ідуть дівчата в поле жати
Та, знай, співають ідучи:
Як проводжала сина мати,
Як бивсь татарин уночі.
Ідуть — під дубом зелененьким
Кінь замордований стоїть,
А біля його молоденький
Козак та дівчина лежить.
Цікаві (ніде правди діти)
Підкралися, щоб ізлякать;
Коли подивляться, що вбитий,—
З переполоху ну втікать!

Збиралися подруженьки,
Слізоньки втирають;
Збиралися товариші
Та ями копають;
Прийшли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою,
Як слід, по закону.
Насипали край дороги
Дві могили в житі.
Нема кому запитати,
За що їх убито?
Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.
Прилітає зозуленька
Над ними кувати;
Прилітає соловейко
Щоніч щебетати;
Виспівує та щебече,
Поки місяць зійде,
Поки тії русалоньки
З Дніпра грітись вийдуть.

З думами кобзаря

Мені тринадцятий минало,
Як батько «Кобзаря» купив.
До ранку вся сім'я вдихала
Красу шевченкових рядків.
Лиш небо синє заіскрила
Рожевим сяєвом зоря.
Нас мати в школу спорядила
Й сховала в скриню «Кобзаря».
А я за партою у школі
Сидів І думав про одне:
Про тих ягнят, що пас він в полі,
І про життя його сумне.
І гнівом серце обливалось,
Я кляв панів, я клив царя,
А ввечері ми знов читали
Великі думи Кобзаря.

II

Жили ми мирною сім'єю
У вольній здруженій сім'ї...
Та раптом ворог над землею
Розправив пазури свої.
Безвусим я ішов солдатом
На фронт у той пекельний час,
Тоді мені сказали мати:
«З тобою піде і Тарас!»
Із скрині «Кобзаря» дістала
І пригорнула до грудей...
І МИ ПІШЛИ І ВІДСТОЯЛИ
Безсмертя ленінських ідей.

ІІІ

Йому тринадцятий минає,
Він ходить вже у шостий клас,
Неволі і журби не знає
Мій синьоокий син Тарас.
Він до ягнят іде у поле.
У нього мрії трударя...
А вечорами, після школи,
В бабусі просить «Кобзаря»,
і дістає старенька з скрині
Ті думи, що в серцях, живуть
Сідає вечір... Небо синє.
«Хрущі над вишнями гудуть».

Уманець Микола Павлович

Дати життя і творчості Т. Г. Шевченка

Вірш Шевченка, У нашім раї на землі

Вірш Шевченка, На великдень на соломі

Вірш Шевченка, Було, роблю що, чи гуляю

Вірш Шевченка, Буває іноді старий

Вірш Шевченка, Хіба самому написать

Вірш Шевченка, Дурні та гордії ми люди

Вірш Шевченка, І золотої й дорогої

Вірш Шевченка, Ми в купочці колись росли

Вірш Шевченка, Готово! Парус розпустили

Вірш Шевченка, Ми восени такі похожі

Лічу в неволі дні і ночі