Вірш Шевченка: Іван підкова 🪶

В. І. Штернбергу

Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили по полю.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили,—
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять;
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.

Було колись — в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала,
Було колись добре жити
На тій Україні...
А згадаймо! може, серце
Хоть трошки спочине.

Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє,
Синє море звірюкою
То стогне, то виє,
Дніпра гирло затопило.
— А нуте, хлоп'ята,

На байдаки! Море грає —
Ходім погуляти!
Висипали запорожці —
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» — заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє — а козакам
Того тільки й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає...
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Походжає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди —
Де-де буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку — човни стали.
— Нехай ворог гине!
Не в Сінопу , отамани,
Панове-молодці !
А у Царград до султана
Поїдемо в гості.
— Добре, батьку-отамане! —
Кругом заревіло.
— Спасибі вам! — Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море. Вздовж байдака
Знову походжає
Пан отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.