Сватово - общественно-информационный портал города

поветнутись на головну сторінку сайту

Голодомор 1932 - 1933 на Сватівщині

Ця інформація зібрана та підготовлена істориком - краєзнавцем Сватове Королько Леонідом Миколайовичем

Спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років на Сватівщині

Спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років міста Сватове

Зі спогадів Бутка Миколи Михайловича, (вул. Набережна):

«Я приїхав на Донбас, щоб заробити хліба і нагодувати сім’ю. У мене родина із семи чоловік. Працював на шахті. І коли один із коней поламав ногу, мене засудили на чотири роки, а сім’я залишилась без годувальника.

Комсомольці ходили по Сватовому і збирали голодних дітей. У цьому загоні була Панченко Неоніла Михайлівна, яка зайшла в наш дім і побачила страшну картину – на долівці у соломі лежала моя мертва жінка, коло неї мертвий син 3-х років, а поруч сиділи і плакали дочка Шура та син Микола.

Живих дітей забрали родичі. Жінку та сина поховали в загальній могилі померлих від голоду на марценівському кладовищі. Микола був дуже слабенький і невдовзі також помер».

Паляничко Олександра Іванівна

«За весну 1932 р. у нашому місті пройшли чотири хлібозаготівлі. Коли уже вкотре прийшли до нас у хату, мати, щоб урятувати залишки зерна, розсипала його на печі, прикрила рядном і поклала нас, трьох дітей зверху спати. Але коли в хату увірвалися, ми перелякалися, злізли з печі, заховались, а зерно знайшли і забрали.

Олександра Іванівна розповіла ще одну страшну історію, яку почула від свого знайомого. У 1933 році його направили на практику до лікарні. Завідуючий лікарнею сказав, що усім, хто звертався з проханням видати довідку про смерть родичів, треба писати в них, що смерть сталася від гострої серцевої недостатності.

Кілька разів за такими довідками зверталася багатодітна матір. А одного разу міліціонер привів 18-річну дівчину і приніс усі довідки, що видавались її матері.

Виявилось, що ця дівчина разом із матір’ю вбила і з’їла всіх молодших дітей. А потім, коли вже сама збожеволіла від голоду, то вбила й матір».

Бондар Поліна Костянтинівна

«На той час люди їли лопухи, колоски, траву, кінський щавель, пекли коржики з сіна. Солому люди крали і топили нею. Був випадок, коли одна жінка, вкравши солому, несла її на собі, та в той самий момент все це побачив бригадир і, розлютившись, запалив солому в неї на спині. Бідна жінка ледве пережила цей жах.

В одній родині було двоє корів, але одну забрали, а за рахунок другої сім’я жила. Молоко продавали. Люди, слабі духом, закінчували життя самогубством. Одна дівчина, ще зовсім молода, років 18-ти, не витримала голоду і повісилась у лісі.

Були випадки, коли батьки розуміли, що вже не здатні прогодувати своїх дітей, і обманом примушували своїх дітей їсти траву, яка була отруйною. Діти не знали цього, наїдались і помирали на місці, а поряд із ними помирали і їх батьки або родичі.

Потім пізніше, через рік, почалося відродження людства. Людям давали маленькі мішечки з зерном по 300 г. Тобто можна сказати, що час Голодомору – це найжахливіше страхіття!»

Палієва Віра Никифорівна

« У 1932 році мені виповнилось 10 років. Нас у сім’ї було на той момент четверо. Мама намагалася усіма силами прогодувати себе і сім’ю.

Грошей не було, не мали можливості купити жменю хліба. А мама ходила за 35 кілометрів у Росію і обмінювала речі на їжу. Піде, принесе 10 буряків, а ми з’їмо їх за один день і знову треба йти. Розповідала мама, що в неї була сестра, а в сестри був син, який пішов працювати до колгоспу, у сусіднє село, та й не повернувся.

Розповідали жителі села, що його з’їли. Я в той момент ходила до дитячого садка. Якось із вихователькою ми пішли у поле збирати колоски і зустріли бабусю. Вихователька відразу зібрала нас і ми пішли звідти. Як розповідали старші, у будинку тієї бабусі було знайдено сім людських голів. Вона займалась канібалізмом…

Ось такими були ті страшні роки, їли все, починаючи з корінців і закінчуючи листям та очеретом». (Спогади записав Головко Дмитро, 10 листопада 2007 року)

Тюня Серафима Володимирівна

«Мені в 1933 році було 18 років. Усе в нас позабирали ще навесні 1932 року за те, що не виконали план заготівлі. У людей забирали корів, коней, розбирали хліви, кухні, забирали «реманент». У нас теж забрали корову, подушки і курей.

У мене була одна нова хустина, і ту забрали. Тоді почали ховати те, що залишилося, в лісі. То й там знаходили і забирали. Навесні і влітку 1933 року з липового листя робили млинці.

Торішню гнилу картоплю шукали на полях, коли зійшов сніг. Нічогісінько не було. Люди помирали з голоду. Дійшло до того, що людей стали їсти.

Один нещасний чоловік (не скажу хто, бо жива його дочка) підстеріг, як сусідська дівчинка вийшла на город їсти «квасець», спіймав її, задушив і з’їв. Хто ходив у колгосп, на роботу, тому видавали по 100 грамів хліба. Хто не міг, той помирав».

Карпцова (Давиденко) Віра Яківна

«Мой отец, Карпцов Яков Романович, по заданию Сватовского сельсовета 1-й части своей бричкой собирал по улицам умерших от голода и тифа. Умерших хоронили в общую яму на Репьяховском кладбище по ул.Столбовой без гробов и крестов.

Я помню, массовая смертность, особенно, детей была в марте-мае 1933 года. Отец заболел тифом и умер, но наша семья не пухла с голода. Когда мы остались без отца, у нас была корова, бычок и продукты.

Когда нам предъявили большой налог, мы оставили индивидуальное хозяйство и вступили в колхоз «Коммунар».