Сватово - общественно-информационный портал города

поветнутись на головну сторінку сайту

Голодомор 1932 - 1933 на Сватівщині

Ця інформація зібрана та підготовлена істориком - краєзнавцем Сватове Королько Леонідом Миколайовичем

Спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років на Сватівщині

Спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років Стельмахівської сільської ради

Харченко Ганна Денисівна

«Батько рано помер, нас залишилося шестеро дітей, мама і бабуся. Діти не могли обробити землі, але все одно працювали. В колгосп забирали все: худобу, брички, гарби, їжу (не знаю, де дівали). Багатих виганяли з хат, забирали у них все.

Люди плакали, не знаючи, що їм робити. У нас забрали дві корови, бика, хліб, овочі. Я навіть не уявляю, як я вижила... Під час голодовки їли молочай, свиріпу, щавель. Товкли в ступі бур’ян, додавали жменьку борошна і варили на плиті.

За таких умов я закінчила тільки чотири класи, а далі не пішла до школи, бо не мала, що одягти. Приходили вчителі, просили, але я пішла по наймах. Пасла худобу, виконувала різну роботу. Хто працював, тому варили якийсь бульйон, а діти страшно голодували.

Моя двоюрідна сестра померла в мене на очах. Ми збирали у полі траву, як зненацька Уляна впала. Коли ж я до неї підбігла, то вона була вже мертвою. В один день помер і її батько, їх поховали разом вдома у садку, примотавши у якусь ряднину. У дядьковій родині було сімнадцятеро дітей.

Не можу збагнути до цього часу, як нам вдалося пережити голодовку».

Підлужна Лукерія Тимофіївна

«У роки голодомору в нас була корова, і тому в сім’ї ніхто не помер. Але також їли лободу, ходили в поле збирати колоски. А потім прийшло семеро людей з НКВД, шукали по хаті зерно, картоплю ключкою для сіна.

Далі по вулиці НКВД вбили діда за те, що він не дав обшукати хату. Під час Голодомору батько їздив на Кубань по зерно і хліб. В нашій родині було 12 чоловік, дітей 9 (дівчата та 3 хлопця).

Ще пекли тоді коржі з липи, притрушували борошном. Після голодомору помер брат у віці 12 років»

Онопко Єлизавета Сергіївна

«У 1932-1933 роках була штучно зроблена голодовка, бо рік був урожайний. Організовували групи комуністів, які ходили по хатах і забирали їжу в бідняків, середняків і багатих.

У нас навіть було забрано весь одяг із скрині. Люди закопували в землю квасолю, горох і все інше, а комуністи ходили, ширяли палицями і все забирали. Дуже тяжкий тоді був час…»

Драновська Ольга Омелянівна

«У нашій родині було семеро дітей, під час голоду четверо померло. Їсти було зовсім нічого, тому з берестків здирали листя і пекли ладики. На вигоні збирали локшу, калачики, молочай, забудьки, козелки і варили.

Були випадки, коли дітей кидали напризволяще в полі, в лісі, щоб вижити самим. Так одного хлопчика знайшов у буряці тракторист, здав його до дитячого будинку і хлопець вижив. Йому дали прізвище Буряк. Одного разу побачила, як люди на ставку їли жаб».

Шведченко Микола Олександрович

«Я жив у Розівці разом із матір’ю і двома старшими братами. На той час я ще був малим, але пам’ятаю все добре. Голод був страшний. Виживали, хто як міг. Їли калачики, рогіз, очерет, лопухи.

Врожаї були гарні, але людям нічого не давали. Діти крали зерно на току (ховали в штани). Я ходив із сумочкою збирати продукти в інші села – Стельмахівку, Вишневе, Чернещину. Одного разу в центрі села побачив машину, заліз у кузов і поїхав. Опинився в Чернещині.

Там ходив по дворах, назбирав хліба, сала. Проходив до вечора, не знав, куди йти, побачив хату, постукав, попросився переночувати. Чужа жінка мене прихистила. Я став жити в цій сім′ї. Пас корів, допомагав по господарству.

У Чернещині люди жили краще. Мати знайшла мене, але я не хотів їхати додому. Цілий рік прожив у цій сім’ї. І до цього часу з вдячністю і теплотою згадую тітку Марфу, яка врятувала мене в ті голодні роки».

Василевська Олександра Іванівна

«Мені було на той час 9 років. У нашій родині було четверо дітей. У 1932 році почався голод. Була сильна засуха і врожай був поганий. Людям не вистачало їжі.

Ми з батьками ходили рвати лободу, збирали жолуді. Батьки десь їздили на спитрзавод за бардою, з неї і лободи робили палянички. На смак вони були добрі, але на запах дуже смерділи. А ще мама пекла палянички з просяних відходів і коли ми їх їли, то вони тріщали на зубах, мов пісок.

У нас у селі багато людей померло від голоду, але в нашій родині була корова і нам жилось легше. Моя мама ховала зерно, картоплю під стріху, але приходили і ключкою все витягували і забирали геть усе.

Голод тривав один рік. У 1933 році уже був урожай, але люди вмирали…»

Корюшко Неоніла Іванівна

«У 1932 - 1933 році мені було лише 5 років, але я добре пам’ятаю про холод і голод. Приходили до нас додому якісь люди у цивільному. Вони перевіряли усюди: і в хаті, і надворі, і по сараях. Забирали все, що знаходили, навіть одяг по скринях забирали.

Тоді багато людей помирали цілими сім’ями. Дуже багато дітей пухли від голоду і холоду. Їх ховали, замотавши у тряпчину. Щоб вижити – збирали різні трави, зернятка, їх запарювали і їли як кашу.

Вижити у такі злидні допоміг нашій сім’ї старший брат, його звали Ткаченко Михайло Іванович, 1914 року народження. Він одного разу вкрав мішок посівного зерна, викинув мішок у річку з возу.

Потім висмикнув у охоронця, який спав на мішках із зерном, прямо з-під голови, ще мішок, а йому під голову підмостив тряпок. Таким чином, наша сім’я протрималась і усі семеро вижили».