Сватово - общественно-информационный портал города

поветнутись на головну сторінку сайту

Голодомор 1932 - 1933 на Сватівщині

Ця інформація зібрана та підготовлена істориком - краєзнавцем Сватове Королько Леонідом Миколайовичем

Спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років на Сватівщині

Спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років Маньківської сільської ради

Жук Василь Данилович

«У нашій сім’ї було 6 чоловік. Батьки працювали в колгоспі, де давали 300 гр. хліба і крупи небагато, більше нічого. Звичайно, приходилось батькам красти зерно, щоб прогодувати себе і 4-х дітей. Старші діти ходили в колгосп працювати: корів доїли і за це їм давали печеного хліба, крупи кукурудзяної.

Влітку виливали ховрахів з нір, весною гарашки збирали, їли. Рік був неврожайний, було на городі дуже мало овочів, і тому приходилось економити, розтягуючи на весь рік.

Іван ходив до ясел, де дітей годували абияк. Куховарила Стрільникова Марія і в основному продукти забирали собі. Занедужав Іван, і мати, думаючи, що він не виживе, скупала його, готуючись до найгіршого. Але, пролежавши 3 дні хлопець підвівся.

Часто за їжу використовували листя берестка. У скиртах перевіювали солому, сподіваючись знайти зерно. Іван на сусідньому городі копав ще картоплю, яку потім пік у печі і їв майже сиру. Якби не корова, ми б не вижили».

Тільна Марія Єфремівна

«Забирали у нас все. Нічого не було ні їсти, ні одягнути чи взути. Картопля, правда, була. Не забирали. Напечуть картопляників, буряка натруть. Ото і їжа наша.

Що таке хліб, не знали. Було 6 курочок – ото і все хазяйство. М'ясо нам і не снилося. Мати дістала зі свого сундука речі та пішла в Росію, в Курськ, наміняла там крупців – тим і харчувалися, так і виживали Діти в дит′яслі ходили і помирали там дуже багато. Нагодують їх якоюсь баландою, вони і захворіють.

А ховали як ?! По 30 трупів у яму клали. Хто знає, хто в цьому винен. Ми не знали тоді, і зараз не знаємо. Важко було: холодно і голодно. Слава Богу, що живі лишилися, а хто винен – то не нам вирішувати, на се є люди, розумніші за нас. Отак я тобі скажу. Важко було виживати. Не приведи, Господь.» (Зі слів записала О.В.Британова)

Коверга Тетяна Савелівна

«1932-1933 роки… Знаю голодовку добре. Голодні були. Не було нічого їсти. Лопуцьки їли, молочай, лазили на бересток по листя, їли сирим, ні варили, ні сушили. Я до дитячого садка ходила, бідова була.

На подвір’ї бересток ріс. Захочу їсти, було залізу на дерево і сиджу, їм листя. Ще врятувало те, що батько був конюхом. Їм давали по 500 грамів хліба. Як принесе той хліб та молочка пляшечку – ото радощів було!

Не розуміли, що то було на десятьох. Нас було 8 дітей, батько та мати.. Стара вже я, а до цього часу пам’ятаю. Дід у нас був. Звали його Кривий, бо він шкульгав на одну ногу.

Їздив на бричці і збирав мертвих. Я любила з ним кататися. Сиджу на дощечці попереду, а він у дит′яслі приїде та й складає діток, що вже померли, повну підводу. А я й питаю: «Діду, а я як умру, ви й мене бричкою на кладовище повезете?» А він відповідає: «Як умреш, то й повезу».

Страшно, внучко, страшно згадувати. Що вчора робила, не пам’ятаю, а ці часи не забуваються. Дай вам, Господи, не знати такого ніколи. Бережи вас, Боже!». (Записала зі слів О.В.Британова)

Клочко Мотря Ігнатіївна

«Дуже важкі видалися ті часи 1932-1933 років. Приходилося нелегко. Восени майже кожного дня приїжджала підвода і забирала зерно. Люди хотіли сховати для себе хоч якусь краплю хліба.

Пам’ятаю, як закопували в землю торбинку із зерном. Інші замуровували в печі. Але дуже ризикували, тому що все одно знаходили, били людей і забирали ті останні крихти . Ходили в поле, збирали різні корінці, буряки, що залишились у полі, ставили в піч: варили або пекли.

Коли настала зима, люди почали пухнути з голоду, помирати. Хто був сильніший, ходив у поле шукати мерзлу картоплю, буряки, а також ловили ховрахів. Виживали одиниці – ті, в кого лишилася корова .

Одного разу стався такий випадок: ходив по селу хлопчик, дитина була не маньківська, просив їсти. Люди бачили, що зайшов до однієї родини, а звідти більше не вийшов». (Записала зі слів Н.П.Томіліна)

Тарануха Наталія Василівна

«1932-1933 роки пам’ятаю гарно. Не було в людей нічого. Лушпини з картоплі їли. Чухрали бересток (листя), сушили, товкли в ступі і теж пекли з них коржики. З бубурішків галушки варили. На полі зерно було, тільки ганяли об’їждчики, навіть за один колосок жорстоко карали.

Люди з голоду пухли. Мерли не щодня, а що хвилини. Бричка була в селі спеціальна, в кожен двір заїжджала, кидали всіх до купи, так і в яму всіх в кучі і скидали. Боже, Боже! Як згадається, аж в голові дурно. За весь рік дадуть 30 кг зерна. Мама несуть додому й плачуть, а я не розумію, чому?

Адже тепер буде хліб у нас. А мати й говорить: « Дурненька ти, це ж нам на весь рік стільки дали » Забирали у нас все. Не дай Боже, ще раз таке пережити».(Записала зі слів О.В.Британова)

Личман Ганна Данилівна

«Голодовку пережила, аж не віриться, що живою залишилася. Люди мерли по-страшному: бува, йде по вулиці і впаде мертвим. Так і лежали то там, то тут мертві. В селі була спеціальна підвода, що їх збирала. Потім відвозили всіх на кладовище і скидали до однієї ями, як собак, пора вже говорити.

Голодували дуже. Картоплі і тієї не було, а про борошно і годі говорити. Бересток чухрали, сушили, товкли і пекли коржики. Бігали на горби і ховрахів виливали, їли їх, майже не розчиняючи. А ще бігали граків драти, тоді їх багато було-ото й все. Батько працював, давали йому 100 г зерна на трудодень.

До школи ніхто не ходив. Аж 1934 року почали ходити. І ходили босі і голі: не було в що одягтися і що взути. Україна голодна була й холодна, а в Росії все було. Багато ходили пішки до Роженьок міняти одяг, посуд на харчі. Хто повертався, а хто помирав десь у дорозі. Отакі страшні часи були. Не дай, Боже! Не дай, Боже!» (Записала зі слів В.І.Могилка)

Щербак Марія Онисимівна

«У голодний 1932-1933 рік діти перебували в дитсадку, який був створений місцевим колгоспом. Цей рік із свого дитинства пригадує, як жахливий період у своєму житті. Село дуже потерпало від голоду. В кожній сім’ї простих селян мерли члени родини. Особливо найстрашнішої сили голод набрав на початку 1933 року.

Марія Онисимівна пригадує, що сім’я зібрала урожай із власної садиби, отримала зерно з колгоспу. А потім сільські активісти декілька разів навідалися в сім’ю і забрали майже все. Особливо пригадує факт, коли забирали з сім’ї квасолю, яка була у вузлику. Тож батьки йшли з села в пошуках заробітку, щоб прогодувати сім’ю. Але й там їх чекали невдачі.

Повернулася мати з міста зі слізьми, бо не заплатили їй за зроблену роботу. Діти йшли шукати «їстівне» в ліс, у поле. Весною виливали ховрахів, знаходили гнізда граків і забирали яйця, пташенят, їли лободу, обсмикували на траві мітличку. У дитсадочку теж майже нічого не було їсти.

В пам’яті залишився епізод, коли дітям дали по шматочку такого бажаного хлібця. Вона хотіла надивитися на цей хліб, але раптом підбіг хлопчик, вихопив з її рук цей шматочок і швидко з’їв. Гірко плакала вона за хлібом. Але для хлопчика цей шматочок став роковим, майже не сходячи з місця, він впав і помер. А ввечері, коли вони зі своєю матір’ю поверталися додому, назустріч ішла мати хлопчика, якій сказали, що її син помер.

На це повідомлення вона лише спромоглася сказати: «Ну то я й до дитсадка не піду». Бо і в неї бракувало сили. А дітей, які помирали в дитсадку, складали на воза і везли на кладовище до спільної ями. Кожен день у сім’ях мерли діти. Були сім’ї, де не залишилося жодної дитини.

А ще пригадує епізод, коли на сільській площі від голоду впав і здох кінь. Будучи дітьми, вони повідомили батькам про цей факт. Та коли пішли батьки на площу, то побачили, що майже все село зійшлося сюди. Чоловіки рубали м’ясо мертвої тварини і роздавали його односельцям. Люди раділи і такій їжі.

З неприязню називали в селі прізвища тих активістів, які нишпорили з металевими гачками і шукали зерно в кожній хаті, у дворі, в колодязях і в землі». (Записала зі слів В.Н.Приходько)

Низова Ганна Федорівна

«Голодовка була страшна. Їли, що прийдеться, аби чимось шлунок набити. Бересток чухрали, молочай, свиріпу рвали та ще ж картопля, буряк на городі були.

Собак, кішок по селу поїли-жодної не залишилося. Миш та крис варили. Вкинуть з усім в кип’яч на пару хвилин. Так з усім і їли аби що-небудь. А ще кістки з дохлої скотини на вигоні збирали, палили їх. А коли вдавалося ховраха спіймати, то вже свято було! Душили нас ,внучко.

Не знаю, за що й чому. Тільки пам’ятаю: їде підвода по селу і забирають все у людей. Бувало, стоїть на плиті чавун з борщем, так борщ за поріг виллють, а чавун на підводу кидають. Ходила по хатах Килина Кисла. Здорова така баба була. Шукала сховане добро: по горіщах лазила, долівку ключкою штрикала, зі скринь барахло забирала, а хазяїна гнали десь в тюрму.

Чула, один хлопчик собі пальці повідкушував. А мерли люди, як мухи. І ховати було нікому, та й ховав ніхто. Підвода проїде по селу, поскидають всіх докупи, відвезуть на цвинтар та в одну яму, як скотину, скинуть, землею як-небудь засиплять - ото й все. Аж темно в очах, коли згадую, що пережити довелось». (Записала зі слів О.В.Британова)