Сватово - общественно-информационный портал города

поветнутись на головну сторінку сайту

Голодомор 1932 - 1933 на Сватівщині

Ця інформація зібрана та підготовлена істориком - краєзнавцем Сватове Королько Леонідом Миколайовичем

Спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років на Сватівщині

Спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років Гончарівської сільської ради

Пономаренко Василь Омелянович

«Чорний» 1933 рік забрав із моєї сім’ї 5 чоловік. Від голоду померли тато, 2 брати і 2 сестри. Вижили лише я і мама. Мамі в той час було 32 роки, а мені лише 4 роки.

Зимою було важче, а коли настало літо, то стало трохи ліпше. З’явились різні рослини. Мама ходила на роботу. Колгосп організовував триразове харчування для тих, хто працював у полі. Ввечері вона завжди приносила мені суп та шматочок хліба.

Кожен вечір я її чекав з нетерпінням, пухнучи з голоду. Але ж вона приносила мені свою вечерю… Коли я їй пропонував поїсти разом зі мною, вона говорила, що не голодна.

До кінця літа в нашому селі було відкрито притулок для дітей, батьки яких загинули від голоду. Мене також прийняли в цей притулок. Годували нас тричі на день.

На сніданок і вечерю був суп, а в обід – суп і шматочок хліба. Ночувати я ходив додому. Інколи в мене забирали хліб старші діти, але я не ображався, адже знав, як це бути голодним».

Заярний Іван Арсентійович

«Настав голод. А голод – це жах. Людина хоче їсти, а їсти нічого. Хто не порізав худобу – гинули. А їсти хотілось.

Було закопають дохлу корову, а вночі її дістануть, розрубають, зварять та поїдять. А ще варили траву, потім їли.

Люди одразу не вмирали, а спочатку пухли. Не тільки голод дошкуляв, а ще й холод. В хатах майже не топили печей, бо нічим було топити.

Деякі нерадиві батьки, що самі хотіли вижити – кидали своїх дітей, які згодом помирали. Валялись мертві по селі і попід тинами, на дорогах.Трохи краще було тим сім′ям, в яких була корова.

Моя бабуся померла з голоду» (с.Гончарівка, вул. Пролетарська, 13, записала учениця 8 класу Носатова Анастасія, 19 листопада 2007 року)

Котляр Іван Феодосійович

«Якось мати накосила сіна, а селянський активіст, Нежевський, забрав це сіно і дав їй за це мало грошей, що вона за них купила тільки одні щебети для мене.

Я такий був радий, ліг в них на лежанку і милуються ними. Саме в цей час мати дала нам по коржику і глянула у вікно. Аж бачить, іде Нежевський Костянтин.

Як зараз пам′ятаю, засунула мені мати коржика за пазуху, а я хутко зняв щебети і заховав за спину. Він зайшов до хати, обдивився все довкола. Взяти було нічого.

Він підійшов до мене, поторгав мене, побачив той коржик і забрав. Я схопився, почав плакати, а він побачив мої щебети, забрав їх і пішов»

Таранцова Євдокія Петрівна

«У ті тяжкі часи мені було тільки шість років. На нашій вулиці дуже багато людей померло від голоду. Дуже часто люди пухли від голоду.

Я з матір′ю ходила на гору збирати божу лапшу, це були такі кущі рослини, які схожі на сучасну лапшу. Потім ми її кидали в молоко і їли. На щастя, в нас тоді була корова.

Мій батько міняв телят на макуху. Він працював в той час на цегляному заводі. Мати мала багато хусток, які міняла на висівки. Але це було невигідно, адже, щоб мати дванадцять блюдець висівок, потрібно було віддати цілу шаль.

Під час голодомору мій батько почав пухнути від голоду і сказав матері: «Давай я сходжу до кладовища і повиливаю ховрашків.» Ховрашки – це такі тваринки, схожі на кролів, які жили в норах, і щоб їх зловити, брали відро води і виливали в нору, а коли ті вибігали, їх ловили, смажили і їли.

Але мати була не згодна з батьком. Вона гидувала їх їсти. Коли батько їх приніс, мати розплакалась, але він спочатку заховав їх, а потім все одно з′їв.

Звичайно, був не достаток їжі, але я і моя родина вижили.» (с.Гончарівка, вул. Жовтнева, 47, записала учениця 8 класу Онопко Олена Володимирівна, 22 листопада 2007 року)

Щіпун Дмитр Іванович

«Їли мерзлу картоплю, буряки. Мама ходила в поле з тяпкою, сокирою, там залишались нескошені колоски, так вона їх діставала з-під мерзлої землі та снігу.

Потім вона їх сушила товкла, подавала на вечерю, але від того не наїдалися, і на другий день були зовсім голодні. Було 3 дітей, одне вмерло з голоду.

Батько загорнув його в ряднину, поклав на плечі і поніс. Які б голодні не були, але людоїдства не було. Важко згадувати ті часи голодомору, зі слізьми згадується» (с.Гончарівка, вул.Набережна, 39, записала учениця Гончарівської школи Бандурола Ірина Олександрівна 22 листопада 2007 року)