Сватово - общественно-информационный портал города

поветнутись на головну сторінку сайту

Голодомор 1932 - 1933 на Сватівщині

Ця інформація зібрана та підготовлена істориком - краєзнавцем Сватове Королько Леонідом Миколайовичем

Спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років на Сватівщині

Спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років Куземівської сільської ради

Діуліна Галина Кирилівна

- Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами? «Рідко, бо ділитись було нічим. Коли я лежала пухла, а прийшла сусідка і побачила таке, то принесла мені блюдце борошна, що б можна було його пучечку заварити і їсти. Вона мені сказала, щоб не їла все одразу, бо помру.

Спасибі їй, вона мене врятувала, хоч і в неї не було чого їсти, але в її хаті стояли квартиранти, уповноважені з міста і їй інколи від них перепадали деякі харчі». (Записала Дубовик Н. С.)

Стогній Марія Гнатівна

«Шість років мені було на початку 1933 року. Мама була не грамотною, але бідовою. Одного дня ми сиділи на печі, коли до нас прийшли три дядьки і з мамою пішли до комори. Чуємо, мама кричить і плаче.

Я схопилася, мені не так того, що дядько забирає жалко, як маму. Підійшла, обняла її, а вона плаче й говорить, що залишіть хоч щось дітям, а вони все мовчки вигребли і пішли.

Ці люди були з нашого села – активісти. Забрали бочку із зерном, бочку з мукою, горох, квасолю, все-все що було. Добре у мами була сестра, а її чоловік був добрим столяром. Працював, йому платили хто чим міг. Вони з нами і ділилися.

Так до весни і дотягли. А весною мама просила братів назбирати листя з корийчика (дерево), сушила його, на решеті перетирала, кидала у воду, замішувала і пекла хмелики. А потім у колгоспі пішли бурячки, так ми і вижили. (Записано 10.11.07 Крук О. В.)

Яновська Антоніна Василівна

«Мені тоді було 15 років, за два роки до цих страшних днів нашу сім’ю, як середняків, розпродали. Батька вислали до м. Ворошиловграда, на завод. Брата забрали в армію.

Ми жили вдвох із мамою. Хата наша стояла недалеко від сільради. Я дуже любила, щоб у кімнатах було чисто і завжди прибиралось. До нас на постій ставили приїжджих начальників. А в них завжди були харчі, які інколи перепадали і нам.

Працювала я прачкою. Прала для жінок приїжджих начальників хоч за шматочок хліба чи кружку молока. Їли сушену кропиву, гичку з буряка. На підсобному збирали у полі залишені з осені бурячки. Рили їх у мерзлій землі, а потім несли додому, а це десь 4 км.

Поки дійдеш - вся спина мокра, бо буряки розтануть на теплій спині. У хатах топили соломою та сухою травою».

Чернишова Олександра Григорівна

«Я пам’ятаю голод, який був у 1932-1933 роках. Причинами цього голоду були неврожай (через засуху) та надмірні плани влади по заготівлі зерна.

Тих людей, які відмовлялися віддавати майже весь урожай, який і так був дуже вбогим, висилали із села, було багато випадків побиття. Навіть сховати ніде було, в основному заривали в землю.

Мої мама й тато працювали в колгоспі, їх там годували, але додому нічого не давали. Та мама умудрялася ховати хліб у пазуху і приносила нам. Представники сільської ради забирали не тільки продукти, але й одяг, і навіть рушники та вишиванки.

А після збору врожаю, в поле посилали людей, щоб вони збирали втрачені колоски та здавали їх у колгоспи. В їжу вживали лободу, грицики, кульбабу, але це все пізньою весною та влітку.

А після Нового року до самої весни було найсутужніше з харчами. Стільки людей в нашому селі померло від голоду я не пам’ятаю, але знаю, що померлих ховали на кладовищі, і бувало, що в одну яму клали багато людей, яких загортали в тканину, тому що не вистачало трун.

Чи був у містах на той час голод, я не пам’ятаю, адже я весь час мешкала в селі, а мої батьки та сусіди їздили міняти полотно на харчі в Центральну Україну.

Людей на залізничних вокзалах було дуже багато, і потяги переповнені, тому люди їздили на вагонах. Про випадки людоїдства в нашому селі я не чула, але в інших селах було й таке». (с.Куземівка, свідчення записав педагог-організатор Куземівської ЗОШ І-ІІІ ст. – Крук Ольга Вікторівна, 15 березня 2008 року)

Карнаухова Анастасія Олексіївна

«Я дуже гарно пам’ятаю голод 1932-1933 років, адже мені на той час було 8 років. Дуже спекотне було літо, майже зовсім не було дощів, тому хлібні лани постраждали найбільше, але представники влади й не збиралися зменшувати плани по заготівлі зерна.

Як саме забирали в сусідів останнє зерно, я не бачила, але і зараз перед моїми очима стоїть така картина: в родині мого брата забирали харчі із сундуків, а його вагітна жінка не віддавала ключі, то її придавили коліном до стіни, і вона втратила дитину.

Ті, хто займався вилученням зерна та харчів у людей, ходили без зброї, але з вилами та лопатами, перевертали все у дворі, майже неможливо було щось сховати. Ходили чоловік по двоє – п’ятеро, але бувало й більше. І з законом про «П′ять колосків» ми були знайомі, адже саме за ці «колоски» засудили нашого поштаря Івана Денисовича аж на десять років.

Після цього випадку люди помирали, але в поле збирати залишки боялися йти. А почали люди помирати десь після Нового року, в 1933 році.

Сиротами, чиї батьки померли від голоду, ніхто не опікувався, до них нікому не було справи. Але це було в тих сім’ях, хто відмовився йти до колгоспу. Мої старші брати і сестри повтікали до міста Артемівська, то вони могли щось заробити і нам допомагали привозили сухарі. Адже в місті працюючим видавали пайки.

У нашому селі від голоду померло багато людей, їх ніхто не рахував, а в нашій сім′ї помер батько.

Дуже болісно мені все це згадувати, адже скільки б років не пройшло, а пам′ять завжди залишається з нами». (с.Куземівка, свідчення записав вчитель Куземівської ЗОШ І-ІІІ ст. – Островець Ольга Іванівна, 17 березня 2008 року)

Крук Ганна Іванівна

«Я пам’ятаю, що в 1932-1933 роках урожай був непоганий, але майже все зерно та збіжжя забирала влада. Весною приходили представники влади, міряли земельні ділянки, а восени з кожного клаптика землі збирали заплановану норму.

Зовсім ніхто не звертав уваги на те, чи залишилося що їсти господарям, чи велика в них родина. Тих продуктів, що залишилося, вистачало тільки до нового року. Забирали і вивозили зерно свої ж люди, яких вибирали з колгоспників. В основному їх було троє: один візник і двоє збирачів, зброї при них ми не бачили.

Мій батько в той час теж працював у колгоспі, але він спромігся сховати в землю діжку із зерном (відер 15-20), а через місяць тихенько відкопав і забрав. Ще пам’ятаю, що тих сміливців, які наважувалися з розпачу та голоду збирати залишки урожаю в полі, засуджували на багато років, а зібране забирали.

Так засудили сім’ю Христосів (вони були нашими сусідами), жінка збирала в пальто на полі картоплини, які залишилися після збору, так її жорстоко побили й засудили на 3 роки. А поля охороняв об'їзний із рушницею. Люди до колгоспу не дуже хотіли йти добровільно, та у них не залишалося вибору.

Тим сім’ям, у яких було мало дітей, було набагато легше вижити. Були випадки, коли люди ділилися, хто чим міг. Також їли жолуді, дику цибулю, бересту (її мололи і пекли хліб), до дикого салату додавали олію з насіння дині. Мене пригощали сусіди, я й зараз пам’ятаю смак того хліба, який був змащений олією і посипаний сіллю.

За період голодомору в 1932-1933 роках у нашому хуторі Калинівка померло 10 чоловік. Випадків людоїдства я не пам’ятаю. Мені дуже важко згадувати ці часи, в загибелі людей від голоду вважаю винною владу» (с.Куземівка, записав вчитель Куземівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Зорянський Геннадій Миколайович 16 березня 2008 року)

Щербак Олексій Павлович

«Зі слізьми на очах я згадую той проклятий голод, адже в 1932-1933 роках я саме знаходився в дитячому будинку і потрапив туди саме через голод.

У нашому селі, зі слів дядька, дуже активними збирачами «надлишків» харчів були активісти-комсомольці. Вони забирали навіть і картоплю, яку знаходили під припічком. А сусіди від голоду теж поводили себе вороже один до одного, вони майже втратили людяність.

Пам’ятаю випадок, коли одна сусідка дала іншій сир на схованку, а та його з’їла, через що і поплатилася: на ранок згоріла її хата. Мій дядько в той час працював на млині, то щось вигадував принести й своїм дітям, а про мене потурбуватись було нікому.

До колгоспу люди не дуже хотіли йти добровільно, але в них примусово вилучали борони, плуги, худобу, то їм нічого не залишалося, як проти своєї волі писати заяву й вступати до колгоспу, щоб не померти від голоду.

У нашому селі була популярна приказка «Проробили сорок день, заробили трудодень». Я вважаю, що ця приказка розкриває «щасливе» життя в колгоспі на той час.

Моя мати, брат і сестра всі повмирали, а батько прожив найдовше, він дожив аж до 1934 року. Сидів і казав, що скоро помре, а на ранок вже був мертвий. Сиріт здавали в дитбудинки, там їх годували й одягали, навчали». (с-ще. Новоселівське, записав вчитель Куземівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Проскура Андрій Володимирович, 13 березня 2008 року)

Карнаух Петро Григорович

«Літом 1932 року чув від дорослих «Вийшла додаткова Постанова Уряду про виконання хлібозаготовки». Наша сім’я на той час складалася з 8 осіб. Сім’я була працездатна, дружна зуміла виростити і зібрати врожай городини, але хліба не змогли заготовити, бо в колгоспі на трудодень нічого не дали, і навіть перевіювали полову та перемолочували солому з метою отримати зерно і здати державі.

Люди ще з осені 1932 року морально падали духом. Роботи не було, кормів для тварин заготували мало, цукровий буряк залишився в полі. З наступом зими тварини гинули або їх вирізували. Люди виснажувалися, пухли від голоду і вмирали.

У школі була відкрита їдальня для дітей бідноти. Кожен учень, який попав до списку в їдальню регулярно відвідував школу, брав з собою ложку і посуд для супу. Звичайно перші 2 уроки не були уроками, а були часом чекання сніданку.

В їдальні давали суп і маленький шматочок хліба, який більшість учнів загортали в ганчірку і несли додому. З появою весни всі люди перейшли на вживання трав і їли тапу, яку не їли травоїдні тварини.

Голодомор розпочався раніше в селах, більш віддалених від залізниці. З наступом морозів спав потік людей у село, які просили їжі, люди пішли в поле за буряками.

Люди ходили в поле до скирт з соломою, перевіювали полову і перебирали солому в пошуках зернин хліба. За світовий день вони приносили оберемок пустих колосків, які сушили на печі, а вранці товкли в ступі, додаючи сушені очистки від картоплі та кісточки від вишень і терну.

З одержаного борошна випікали коржі, після вживання яких людей мучили болі у шлунку. З наступом весни 1933 року пішли в хід листя і коріння різних дерев і трав, яке сушили, а потім товкли в ступі.

Були випадки, коли селяни знаходили на своїх городах померлих людей, які виривали із землі посаджену картоплю, їли її сирою і помирали.»