Сватово - общественно-информационный портал города

поветнутись на головну сторінку сайту

Голодомор 1932 - 1933 на Сватівщині

Ця інформація зібрана та підготовлена істориком - краєзнавцем Сватове Королько Леонідом Миколайовичем

Спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років на Сватівщині

Спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років Ковалівської територіальної громади

Тулендіна Катерина Петрівна

«Народилася я в Ковалівці, тут живу і нині. Коли почався голодомор, мені було 11 років. Батько й матір працювали на той час у колгоспі.

Я була не єдиною дитиною у сім’ї, нас було четверо. Жили ми як і всі. Так як батьки працювали у колгоспі, їм давали пайок і хліб. Хліб давали лише на батьків, на дітей - не давали, не було такого.

Як ми бідно не жили, та я ніде і ніколи не ходила просити. Люди ходили по хатах, просили. А до кого його йти просити, як усі такі? Я тоді ходила до школи.

Був неврожай, не було ніде нічого. Хай у колгоспі це робилося проти людей, та вдома теж не вродило. Ми сіяли на городі хліб.

Як уродить на городі хліб, то вже було щось поїсти» 1932 – 1933 роки Катерина Петрівна пам’ятає смутно. З її слів, вони були дітьми, і батьки забороняли їм десь ходити, тому всі діти сиділи на печі, в хаті.

Так і тяглися сумні, голодні і холодні дні, місяці. У селі були дитячі яслі, до яких відвели сестричку Катерини Петрівни та двох хлопчиків - Несмачного та Середу.

Батьки ходили працювати до колгоспу, іноді дітки бігали збирати колоски у полі, якщо дозволяла влада. Людей, тих що крали, суворо карали, було таке, що й судили». (Записала Катерина Чередниченко).

Зі спогадів Нікуліної Любові Гаврилівни, 1913 року народження. «Народилася я тут, у Ковалівці 30 вересня 1913 року, було нас у батьків п’ятеро – три доньки та два сини.

Сім’я за тими часами – звичайна. Жили, господарювали. Та настав 30-й рік, а з ним і розкуркулення. Прийшли якісь люди на подвір’я, постукали у вікно. Тривожно стало на душі.

І душа не помилилася, то прийшли за нашим невеликим скарбом, якого, як з’ясувалося, було достатньо, щоб батька зарахували у куркулі. Забрали все.

Батько, Гаврило Васильович Сірокуров, утік до Лисичанська, та забрав нас із собою. Він хотів влаштуватися на роботу на содовий завод, але не склалося, і ми поїхали до Маріуполя.

Життя, звичайно, не було та й великих коштів теж. А їсти хотілося. То ж купили склянку пшона, заварили і їли, запиваючи морською водою (бо ж море знаходилося поруч).

Дуже добре пам’ятаю, як прийшовши до Маріуполя, мій батько у відчаї сказав: «Давай наших дітей потопимо у морі, бо все одно всі помремо. Життя тяжке – не виживемо ми на світі білому…». А матуся йому відповіла: «Та ні, мій любий чоловіче, доки ми живі, то і діти наші житимуть. А помремо – то всі разом».

Потім ми всією сім’єю пішки попрямували до Сталіно – так раніше називався Донецьк. Йти довелось довго. З харчами було сутужно, зате вошей відгодували.

Матері доводилося випрошувати у людей хліб, який ми їли та йшли далі. Біля Сталіно, на станції Криничній, влаштувались на роботу. Пам’ятаю, садили лісосмуги біля залізничної колії.

Потім мене влаштували працювати в молочарку. Це була така будівля, де переробляли молоко. Мати, Марія Петрівна, працювала кухаркою в дитсадку, а батько – в тваринництві.

Жили ми в Криничній до 1934 року. І це, можна сказати, нас урятувало. Бо на селі у 1933-у році лютував голод. Інколи я приїздила у рідне село і бачила, що там відбувалося. Люди мерли, пухли від голоду.

Коли ми приїхали в село, а це було у 1934 році, життя вже трішки покращилось, хоча їсти майже було нічого. Брали качани з кукурудзи, товкли їх, просіювали на сито. Рвали лободу і варили. Потім змішували варену лободу і «борошно» з качанів і все це пекли прямо на плиті.

А крім того, ходили в степ, вишукували мерзлу картоплю і їли. Хто мав корівку, тому було легше. До кружки молока добавляли дві кружки води. Їли траву, а отаким «молоком» запивали. А ще змішували сливи, буряк та цибулю і випікали в печі.

Хліба ж взагалі в той час не бачили. Бувало, тільки мати розтопить у печі зранку, вже у вікно стукають – прийшли зерно забирати. А де ж його взяти те зерно, як все давно забрали?

Пам’ятаю, був ще такий випадок. Виростили ми на городі чотири мішечки ячменю, а поставили його необачно в такому місці, що він намок, а потім замерз. Так розморожували той ячмінь і їли. Словом, намагалися викручуватися, хто як міг.

А далі життя стало потроху налагоджуватись. Почали хліб давати. І таким він смачним здавався – словом не передати! Я працювала свинаркою. За рік заробляла по 1200 трудоднів.

Важко жилось, а працювати доводилось багато. Тоді дуже боялись голову колгоспу, бригадира. Працювали без вихідних, а про відпустки і мови не вели. Весь день знаходились на роботі.

Вночі доводилось мазати, прати, виконувати іншу домашню роботу. Ось так нам жилося у ті тяжкі, жахливі роки голодомору… не дай Боже пережити вам, дітям майбутнього нашої держави, таке страшне й водночас, знищуюче все на своєму шляху, лихо українського народу». (Записала Катерина Тиріна)