Вірш Шевченка: Ну що б, здавалося, слова 🪶

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б'ється - ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той і ті слова
Ідуть між люди! ....
Похилившись,
Не те щоб дуже зажурившись,
А так на палубі стояв
І сторч на море поглядав,
Мов на Іуду...Із туману,
Як кажуть, стала виглядать
Червонолицяя Діана...
А я вже думав спать лягать —
Та й став, щоб трохи подивиться
На круглолицю молодицю
Чи теє... дівчину!.. Матрос,
Таки земляк наш з Островної,

На вахті стоя,
Журився сам собі чогось
Та й заспівав,— звичайне, тихо,
Щоб капітан не чув, бо злиха
Якийсь лихий, хоч і земляк.
Співа матрос, як той козак,
Що в наймах виріс сиротою,
Іде служити в москалі!..
Давно, давно колись
Я чув, як, стоя під вербою,
Тихенько дівчина співала,
І жаль мені, малому, стало
Того сірому-сироту,
Що він утомився,
На тин похилився,
Люди кажуть і говорять:
— Мабуть, він упився. -
І я заплакав, жаль малому.
Було сіроми-сироти.
Чого ж тепер заплакав ти?
Чого тепер тобі, старому,
У цій неволі стало жаль —
Що світ зав'язаний, закритий!
Що сам єси тепер москаль,
Що серце порване, побите,
І що хороше-дороге
Було в йому, то розлилося,
Що ось як жити довелося,—
Чи так, лебедику?! — Еге...