|
квітень 2016 рік.
Світлана Сирена
Де жили діди , бабусі,
Де жили мої батьки,
Змін немає в цьому крузі,
Стало гірше навпаки.
Лиш дерева підростали,
Та трава, та бур'яни,
Вулиці ще гірші стали,
Хто в цім винен? Ми, вони...
Вже й забори повалились
І колодець без води.
А куди ж вода поділась?
Русла змінюють ходи.
Я бабусею вже стала
І онуки підросли,
Наша вулиця чекала
Змін... та роки все йшли.
Що казати про Дубаї,
Про Японію, США...
Чи там є такі сараї?
Чи обставина така ж?
То ж коли ми в Україні,
Будем будувать мости?
І в якому поколінні
Винні в тім, що не зросли?
Що зачахли наші села,
Що дороги розмело,
Що ці війни просто змели
Всіх людей на саме дно.
Українська Русь! Що сталось?
Розірвали на куски.
Твої землі розкрадались,
Всім в'язали мотузки.
Будували , руйнували...
Все на місті стоїмо.
Скільки ж років ми зростали?
Більше тисячі! І що?
Люди, ви талановиті!
Як би гарно ми жили,
І були б одіті, ситі,
Не було б весь час війни!
І у кожній так державі.
Все гниється з голови!
Всі, кого б не вибирали,
Україну не спасли.
“Голова” у нас багата,
Та зарита у пісок,
Тільки хвіст стирчить та лапи,
Тож не бачить ні на крок.
Нами “страуси” керують,
Не хвилюють люди їх.
А якщо цей люд лютує,
Гроші в руки і побіг.
За кордоном у них вілли,
За кордоном їх сім'я,
В Україні збагатіли,
Розікрали все до тла.
Люди, думайте про землю,
На якій ми живемо,
Прикрашайте всі осели,
Кожне місто та село.
Не збагачуйтесь без тями,
Як усе це волокти?
Діти ми одної мами,
Бережіть її, сини!
|
