|
02.02.2020 рік.
Світлана Сирена
Чи маєш у душі свій Храм кохання?
Бо храм – це святість! Він завжди в тобі.
Чи пустиш в Храм усіх, хто мав бажання?
Чи тільки хтось один лиш мав зайти?
Впустивши в Храм, напевно довго думав.
Оберігаючи, не відпускав.
Звикав, вивчав… можливо, все лиш гумор,
І боляче до серця це сприймав.
І ось, коли обміркував все гарно,
І зважив усі «проти» та всі «за»…
Та так буває… Гаяв час ти марно,
Ця «хімія» кохання не знайшла!
Закрив свій Храм, та раптом в нього очі
Пронизливо проникли в глибину,
І у душі, неначе все клопочить,
Бо відчуваєш що знайшов лиш ту,
Кого бажав у Храмі привітати,
Доріжку простелити до душі,
Так міцно обійняти та кохати,
Вже не впускати в нього ні душі.
Не знаєш з часом, що тебе чекає!
Зненацька мить щаслива залетить
І сонячним промінчиком заграє
Душа, що не бажала довго тліть!
|
