Сватово - общественно-информационный портал города

поветнутись на головну сторінку сайту

Пусть мама приедет, пусть мама придёт, пусть мама меня непременно найдёт















Архітектура Сватове

Здоров'я

Новини

Історія Сватове

Природа Сватове

Статті

Форум Сватове

Фото Сватове

Чат

Повернутися на головну сторінку служби

  Останні статті та публікації

Пусть мама приедет, пусть мама придёт, пусть мама меня непременно найдёт

30 вересня – День усиновлення

«Пусть мама приедет, пусть мама придёт, пусть мама меня непременно найдёт,
Ведь так не бывает на свете, чтоб были потеряны дети…»

Ніжна мамина колискова, поцілунок і лагідне «На добраніч, сонечко!», ароматний сніданок у дружньому родинному колі, незабутній сімейний відпочинок... Усього цього вони вже давно не пам’ятають а, може, ніколи й не знали. Їхні маленькі сердечка, мов маленькі зачерствілі камінці, вже давно не чекають батьківської турботи, ласки, піклування. А самі вони, неначе ті їжачки, ховаються під непробивною бронею, захищаючись від усього і всіх.

Соціальні сироти… позбавлені… відібрані… Такі сумні приписи можна побачити в офіційних документах відділу у справах дітей. Вони лишилися сиротами при живих батьках. Усі ці діти різні, кожен має свою життєву історію, та об’єднує усіх їх одне бажання – мати міцну дружну родину, бути сенсом життя для мами й тата, а не важким тягарем…

«Мені все одно…»

…П’ятирічну Катюшу мама покинула просто на вулиці… Пішла за черговою пляшкою пива і… забула. З тих пір дівчинка живе в інтернаті… Вона щодня виглядає у віконце, чекаючи, коли ж мама прийде по неї, а та чомусь все не йде і не йде… Іноді Катрусі сняться, хоч і чорно-білі, та, все ж таки, щасливі сни. Ось вони з мамою збирають квіти на ромашковому полі, плетуть віночки.... Мама міцно обіймає Катрусю і цілує… Але це тільки сон. Мами й сьогодні немає – їй ніколи, «зелений змій» повністю заволодів її серцем і душею.

…Трирічного Максимку до інтернату привів татко, і як хлопчик не плакав, як не просився, додому він більше не повернувся… А вся причина була в тому, що Максимко дуже нагадував горе-батькові його колишню дружину і «мозолив» очі.

А от у доньці від другого шлюбу чоловік просто душі не чаяв… З тих пір хлопчик закрився у собі, перестав усміхатися, ні з ким не спілкується, а тільки тихенько забивається у куточку і плаче, плаче, плаче...

А чотирнадцятирічна Аня вже і не сподівається на те, що колись у неї знову будуть тато і мама… Вона сама втекла до інтернату, бо вдома коїлося справжнє пекло. Тато покинув Ганнусину маму, щойно дівчинка народилася. До мами почали приходити різні «тьоті» і «дяді», разом вони веселилися, голосно кричали, а до малої нікому й діла не було. Коли ж Аня нагадувала матері про себе, то та просто відмахувалася від доньки, а іноді й дозволяла собі піднімати на дівчинку руку. «Та тепер вже все одно», - тихо і без усіляких емоцій промовляє Аня…

* * *

Явище соціального сирітства, на жаль, отримало на Україні широке розповсюдження за останні роки. І якщо раніше сиротою вважалася дитина, що залишилася без батьків, то тепер так називають тих, хто при живих мамах і татах обділений батьківською турботою.

Із соціальних сиріт окрему групу складають діти, від яких батьки відмовилися одразу ж після народження. Тільки в нашому районі за останній період нинішнього року було залишено два новонароджених малюка.

Друга група – діти, котрі виховуються в державних закладах. В нашому районі таких дітей 41, що складає 25,7% від загальної кількості дітей, котрі стоять на первинному обліку служби у справах дітей.

На сьогодні в Україні для таких дітей робиться немало, насамперед – це пошук сімей, які могли б взяти дітей на виховання і сумісне проживання. У нашому районі зареєстровано чотири таких прийомних родини. Мрії діток, що потрапили у ці сім’ї, здійснилися – вони знають, що їх люблять просто за те, що вони є, і любов ця йде від самого серця…

Два руденьких сонечка

Трирічний Вовчик та шестирічний Ванько – наче маленькі сонечка для своїх прийомних батьків Інни Іванівни та Сергія Федоровича Грицаєнків з с. Куземівка, їхня радість і віддушина. Та і як їх можна не любити – рудоволосі, з чарівними усмішками та допитливими оченятами.

Нова прийомна родина утворилася у лютому 2010 року. Рішення взяти на виховання дитину прийшло до родини Грицаєнків несподівано – після перегляду однієї з передач про маленьких вихованців одного з дитячих будинків. І щось у середині жінки та чоловіка тоді ворухнулося – так їм захотілося мати якщо не власну, то хоча б прийомну дитинку!

- А коли вперше побачили Ванєчку та Вовчика, їх оченятка, то у нас просто серце тьохнуло, - говорить Інна Іванівна. - Ми одразу ж в них закохалися! І одразу ж вирішили - це наші діти… Вони були такими маленькими, беззахисними, так і хотілося їх обійняти і приголубити…

Звісно, на початку було важко усім – хлопчики звикали до нових тата й мами, батьки придивлялися та вивчали вподобання дітлахів. Інколи старший Ваня згадував рідну маму, прокидався вночі, плакав… Та згодом всі труднощі минули, а винагородою для батьків за їх терпіння та увагу стали такі довгоочікувані «мама» й «тато», що вперше пролунали з вуст хлопчиків.

Сьогодні Інна та Сергій просто не уявляють свого життя без малих. У новоспечених батьків додалося молодецького запалу, з’явився блиск у очах, новий погляд на життя. Вони не нарадуються на своїх діточок. Не перестають радіти успіхам своїх вихованців й вихователі та вчителі місцевих навчальних закладів. Ванюша цього року пішов до 1 класу, на рівні з іншими дітьми здобуває знання, дуже любить малювати та вчити літери. А Вовчик із задоволенням відвідує дитячий садочок. Ще якихось півроку тому він навіть до пуття не вмів розмовляти, а сьогодні Вова – справжня «зірочка» садочку, розповідає віршики, грає у театральних виставах, дуже любить співати.

З дитячих облич поступово зникли страх і відчай, маленькі сердечка відтаяли, завдяки турботі та піклуванню дорослих. Відтепер вони - одна дружня родина. Одному тільки дивуються, як могли стільки часу жити одне без одного?

«…Мамо, ти за мною приїдеш?...»

Ось вже два роки не перестає лунати дитячий сміх та сяють щирі усмішки у родині Володимира Івановича та Олени Анатоліївни Ковтунів з с. Гончарівка, які взяли на виховання двох чарівних хлопчиків - братиків Сашу та Альошу Пулічевих.

- Спочатку ми хотіли взяти на виховання тільки одну дитину, - згадує прийомна мама Олена Анатоліївна. – Адже досвіду виховання малюків у мене не було, тому, безумовно, я дуже переживала, хвилювалася, чи впораюся… І коли нам запропонували взяти двох братиків, я навідріз відмовилася. Та коли побачила Сашу і Льошу вперше, моє рішення кардинально помінялося. А після того, як наступного дня Льоша з надією у голосі запитав у мене: «Мамо, а ти за мною приїдеш?», сльози покотилися у мене по щоках і ми вже точно вирішили, що хлопчики будуть жити з нами.

Про своїх синочків родина Ковтунів може говорити безкінечно… Саша вже навчається у 4 класі, має неабиякі успіхи у навчанні – у його щоденнику тільки 11 та 12 балів. А ще, як виявилося, у хлопчика і його нового тата є спільне улюблене заняття – рибалка. Вони можуть годинами просидіти за своїм хобі. Менший, Олексійко, залюбки грається з дітками у дитячому садочку, любить конструювати, а ще – дуже прив’язався і полюбив свою нову матусю. Цього року родина Ковтунів разом з дітьми чудово відпочила у Криму, де діти не тільки досхочу накупалися у морі, а й відвідали чимало культурних та архітектурних пам’яток півострову.

Про те ж, що довелося взяти одразу двох хлопчиків, а не одного, як планували, Ковтуни ще жодного разу не пошкодували…

* * *

…Виховання дитини – справа непроста і доволі копітка, яка потребує титанічних зусиль і залізного терпіння. Їй не вчать в жодному вузі країни. А взяти на виховання чужу дитину, і не просто взяти, а полюбити її, як свою рідну, дати любов і ласку, якої вона так потребує, оточити турботою і ніжністю, - це, на мою думку, справжній подвиг. А ще – це велике щастя – своїм теплом і любов’ю відігрівати дитячі душі. І хочеться низько вклонитися тим родинам, які зважилися на такий рішучий крок, зробивши щасливими не тільки себе, а й оцих маленьких діточок. Бо ж яким би гарним не був інтернат, усі діти мріють про свою родину.

Де були б мама і тато, братики і сестрички. Де панували б любов і щирі почуття.

Вікторія Гонецька.

Автор матеріалу висловлює вдячність начальнику відділу у справах дітей І.Г. Васильєвій за надану інформацію.

Говорячи мовою цифр

У Сватівському районі нараховується 4 прийомні сім’ї.

Сімей, що мають статус усиновлених, у нашому районі нараховується 28.

У дитячому будинку «Надія» на сьогодні перебуває 30 дітей.

У Сватівському районі з 6477 дітей - 150 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, що складає 2,3%; 103 дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківської опіки, знаходяться під опікою родичів, 9 дітей – у прийомних родинах і 1 дитина – у дитячому будинку сімейного типу.

За 9 місяців 2010 року службою у справах дітей було заведено 7 анкет – усиновлено 3 дітей громадянами України та 1 дитина – іноземними громадянами.