Сватово - общественно-информационный портал города

поветнутись на головну сторінку сайту

Я люблю тебе, мамо...















Архітектура Сватове

Здоров'я

Новини

Історія Сватове

Природа Сватове

Статті

Форум Сватове

Фото Сватове

Чат

Повернутися на головну сторінку служби

  Останні статті та публікації

Я люблю тебе, мамо...

В кабінеті служби у справах дітей Сватівської райдержадміністрації рідко коли буває тихо. Адже там постійно відвідувачі. І здебільше приводом до цих візитів буває людське горе, житейські трагедії. І. Г. Васильєва – керівник цієї служби - разом зі своїми колегами не просто працюють, вони живуть проблемами своїх підопічних , сприймають чужу біду через материнське серце. А тим більше радісно і тепло на душі, коли до них навідуються люди, яким працівники служби допомогли зробити життя змістовним і осяйним. Це – батьки, які мають прийомних або усиновлених дітей. Бувають там і Раїса Михайлівна та Василь Іванович Ляхи із Мілуватки.

...Ніхто не знає чому так в житті буває: комусь вдається дітей народити, ще й не раз побувати у лікарні і перервати небажану вагітність. А комусь омріяне дитя сниться, тягне до мами рученята, а коли „щаслива” матуся просипається, то холодний піт приводить до тями, а подушка лишається мокрою від сліз.

Деякі матері після чергових проблем із підрослими дітьми можуть у серцях сказати: „Тільки ті у кого немає дітей, - щасливі”. А інші тільки й мріють утопнути у морі тих проблем, тоді б життя мало для них інший сенс...

Свою родину без дітей не уявляли і Раїса та Василь, коли побралися. Та роки пролітали, а Бог не посилав їм нащадка. В надії подружжя металися по лікарях та знахарях. І всі в один голос твердили: ніщо не заважає мати дітей. І вони стали просто чекати. А років з десяток тому зважилися поїхати до дитячого будинку. І поїхали, та побачивши дитбудинівських дітей, в останню мить зупинилися. Вони й до цього часу не знають чому. Мабуть, не прийшов ще їхній час.

...Уже й срібне весілля відгуляли, уже й донька кумів, у якій подружжя Ляхів душі не чаяло, виросла, а в оселі Василя Івановича та Раїси Михайлівни так і не пролунав дитячий голосок. А невитрачена батьківська любов рвала груди, сповнювала надією, і тепло лоскотала серце. Ляхи знали, що не всі в селі схвалюють їхнє пізнє бажання батьківства. Та їм уже було байдуже до людських пересудів, вони ніби відчули, що їх десь чекають.

Вони вирішили остаточно: візьмуть дитину і стануть для неї прийомними батьками. Нелегко було в селі кинути господарство на кілька днів, та Ляхи це зробили й подалися до обласного центру на семінар, як майбутні прийомні батьки.

Там з ними спілкувалися спеціалісти, адже взяти дитину в родину – це непростий крок, а тому люди мають бути всебічно підготовленими. І вони старанно готувалися.

Так трапилося, що саме в ті дні в один із дитячих будинків потрапив хлопчик, від якого відмовилася рідна мати. Ляхи зголосилися зустрітися з дитиною.

Уже майже через чотири роки Раїса Михайлівна не може і сьогодні згадувати про ту зустріч без сліз. Зволожуються і очі батька. Хлопчик був чимось схожий на Василя Івановича. І це помітили не тільки працівники дитячого будинку, це побачили й самі Ляхи. Та якби він навіть і не був схожий, подружжя, навіть спілкуючись тільки очима, зрозуміли одне одного: це була та дитина. якої вони чекали все життя.

Працівники служби у справах дітей з досвіду розповідають, що в подібних випадках майбутні батьки стверджують: їм не потрібні слова, вони не знають звідки у них береться впевненість, що це – саме їхня дитина, бо перебувають на межі емоційного стану, коли про це можна сказати двома словами - серце підказало.

Хлопчик охоче йшов на контакт, а тому сумнівів не лишалося. Більш того, мілуватське подружжя остаточно впевнилося, що вони уже не хочуть стати прийомними батьками, а тільки справжніми, тобто вирішили малого всиновити.

- Нам багато хто каже, мовляв, ми дитину позбавили можливості отримувати допомогу держави, як прийомній, бо турботи про всиновлену дитину повністю лягають на плечі батьків. Може й так, бо однозначно більше б потрапляло малому, та ми не жалкуємо, бо маємо впевненість в моральному плані, та й юридично більше захищені.

Батькам всиновлених дітей держава гарантує тайну всиновлення. Але в селі, де ти, як на відкритій долоні, тайну всиновлення практично не зберегти. Та не дуже й опікалися тією тайною Ляхи. Одного тільки побоювалися, аби чий злий язик не нашкодив дитячій свідомості. Та, кажуть, слава Богу поруч мешкають добрі сусіди – односельці, які не тільки зрозуміли родину, а й підтримують.

Батьки хлопчика запевняють, що ні разу не пожалкували про своє рішення, бо життя сповнилося іншим змістом. Є для кого жити, колотитися, про кого піклуватися. І хоча непросто було звикати хлопчику до нового життя, все ж від досить швидко оговтався і звикнув до нових умов життя. Мабуть, немало довелося звідати малому, бо коли його привезли додому, то він не був пристосований навіть до елементарних речей цивілізації. Все питав, де батьки беруть світло, бо окрім свічки іншого освітлення не бачив. Про те, що існують якісь харчі окрім яєць і „Мівіни”, дитина навіть не підозрювала. А тому, коли по дорозі додому Раїса Михайлівна та Василь Іванович купили малому свіжих огірків, то малий як за себе їх викинув і став просити знову.

А це було у травні. На своєму городі огірків ще не було, довелося Василю Івановичу мотнутися до мілуватчанина, який вирощував огірки у теплиці. І таки нагодували сина огірками.

А коли хлопчик вперше потрапив до сільського погребу, то у нього від захоплення аж дар мови відібрало. „Це все ви накупили?!” - все питав у мами. А коли батьки заходилися продавали картоплю з того погребу (в хороших господарів завжди є лишки). То в малого ледь не сталася істерика. Все боявся лишитися без харчів. Про те, що дитина побиралася у попередньому своєму житті, свідчила і надмірна увага до чужих сумок. Хлопчик все питався у перехожих, що вони несуть у своїх сумках.

Та, мабуть, не дарма в народі кажуть, що до гарного швидко звикають. Звикав до нормального сімейного життя і хлопчик. А про своє попереднє згадував все менше. І то не маму згадував, а свою сестричку, яка була на півтора роки старшою за нього і лишилася зі своєю матір’ю. Видно, саме з сестричкою вони жили, як травинки у полі, побиралися по людях.

Ляхи все цікавилися, чи не віддала мати усиновленого хлопчика і доньку до дитбудинку. Вони б охоче її усиновили. Не втратило надії подружжя врятувати життя і тій дитині й зараз. Василь Іванович і Раїса Михайлівна показують сімейні альбоми. Ось малий на відпочинку, а ось – уже першокласника з урочистою стрічкою ведуть випускники. Батько не без гордості каже, що на батьківських зборах за сина не доводиться червоніти. Дуже завдячує родина за умілий підхід до дитини вчительці Людмилі Петрівні Білик.

А Раїса Михайлівна каже, що для неї найбільша нагорода, коли малий зависає на шиї і лагідно промовляє: „Мамо, я тебе люблю...”. І хіба не повіриш цій жінці, очі якої світяться непідробною, щирою правдою...

Вже давненько Ляхи посадили в огороді садок. Подумали, що надто багато городу, який з роками обробляти все тяжче. І саджанці садили сортові, і доглядали за садом як треба, а він „сидів” на місці, не ріс – і все тобі. А коли в сім’ї з’явився син, сад ніби розправив крила, зняв себе якийсь вантаж і рвонув до неба. І вже радує господарів першими урожаями. Мабуть, таки недарма наш мудрий народ вивів вікову формулу: добро творить добро. І це відчувають не тільки люди, а й навіть природа довкола.

Олена Рагра