У суботу, 10 жовтня, на сцені Народного дому «Сватова-Лучка» виступали актори Театру української традиції «Дзеркало» (м. Київ).
Цей чудовий театр розпочав свій творчий шлях на початку 80-х років як театральний гурт київського андеграунду у підвалах будинку на Татарці, де молодий режисер Володимир Петранюк і його рідний брат, актор, композитор та бард Віталій згуртували навколо себе робітничу молодь, яка прагнула мовою театрального мистецтва долати атмосферу задухи, що панувала в тоталітарній країні. За чверть століття театр на чолі з Володимиром Петранюком, здобувши широке визнання та переживши нелегкий період перебудови, помандрував світом: виступав у Лондоні та Новосибірську, Парижі й Варшаві… 2004-го року він повернувся до Києва, де сконцентрував сили на новому напрямі — відродженні духовного спадку рідного народу, втіленні етнічних та фольклорних образів у музично-драматичних виставах, і з 1 січня 2006 року розпочав здобувати визнання як театр української традиції «Дзеркало»… На превеликий жаль, рік тому Віталій Петранюк, котрий свого часу залишився в Кракові та створив там Український музичний театр, пішов з життя… Але його брат Володимир справу, що розпочинав з братом, не полишав ні на мить.
Театр української традиції «Дзеркало» у 2010 році відзначився двома потужними премєрами. Ними стали патріотична модернова вистава «Чорна рілля, або Любов та Смерть Степана Бандери» та барокова дитяча казка «Принцеса Рися, або Казка про королівський годинник».
Саме цю дитячу казку презентували актори маленьким глядачам Сватівщини суботнього дня. Зала Народного дому була вщент заповнена — у буквальному значенні яблуку ніде було впасти. Школярі-початківці з радістю йшли на виставу, ще навіть не уявляючи, що їх чекає. Напередодні дітвора у місті активно обговорювала, чи всім можна піти на виставу, чи потрібні якісь запрошення, скільки коштуватиме квиток… Але квитки на «Принцесу Рисю» не потрібні були: артисти просто, від душі, виявили бажання зробити творчий подарунок сватівським дітлахам. Музична казка ««Принцеса Рися, або Казка про королівський годинник», сповнена живого спілкування з дітьми, піснями, іграми та танцями, дуже сподобалася юним сватівчанам. Вони жваво реагували оплесками на добрих героїв та тупотінням — на казкових злюк. Щиро й невимушено раділи діти чарівному дійству перетворення бешкетниці принцеси Рисі на чемну дівчинку. Актори ж, працюючи воістину від душі, раділи разом з дітьми. Море приємних емоцій!.. Море радості й захвату!.. На згадку про щирого сватівського малого глядача артисти зробили спільне фото: дітвора у залі встала, а актори, розвернувшись спинами до зали, позували перед фотокамерою, не сходячи зі сцени…
За трохи більшим двох годин на цій же сцені розгорнулося вже інше дійство — сумне, болюче, трагічне… Семирічна дівчинка-сватівчанка, що з веселим захватом споглядала яскраву казку трохи раніше, мостилася у крісло біля свого нового товариша — звукорежисера театру «Дзеркало» (поруч з ним вона сиділа і на першій виставі, бо місць у залі вільних не було, тож дядько з посмішкою запропонував їй сісти поруч з ним, за режисерський пульт):
— Та-а-а-ак! — приговорювала дівчинка. — Подивимося, що ви нам ще покажете!...
— Манюня, напевно, тобі ще зарано дивитися таку виставу… Навіть не знаю, чи варто… — чухаючи голову, промовив звукорежисер.
— Нехай подивиться, — відповідала мама дівчинки. — Їй дуже кортіло!... Нехай подивиться…
Ані мама, ані дівчинка тоді не знали, що відбуватиметься на сцені. За дві години ті ж самі актори, які начебто щойно жваво вистрибували на сцені в образах веселих казкових героїв, вийшли вже до іншого, дорослого, глядача вже геть іншими — серйозними, змарнілими, ніби загубленими… «Блокпост Україна» — таку назву мала інша вистава, пронизана болем нинішніх трагічних подій на Донбасі… Дивлячись виставу, і мама, і семирічне дівча, про яких ми згадували трохи вище, ридали… Дитинка тулилася до мамці, проте не хотіла йти із залу…
Ось як пишуть про цю виставу актори Театру української традиції «Дзеркало» на своїй сторінці у Фейсбуці:
… «Війна і мир. З ким війна? З людьми? Ні. Війна зі Злом! Абсолютним злом, яке нищить наш крихкий мир. Між Війною і Миром – Блокпост. Він зовсім малий – бо це моє серце. Блокпост! Але він величезний, бо це моя Україна – Блокпост Україна. Ці нотатки опалені вогнем війни. Ці слова некрасиві і колючі, як осколки «градів», що скибками впилися в мою душу. Артефакти з Блокпосту. Блокпосту, останнього у края Прірви. У края… У-кра-ї-на!»…
— Ця вистава — свідчення ганебної і підлої, героїчної і жертовної війни, записане фронтовим поетом, одним з командирів батальйону ОУН, нашим другом Борисом Гуменюком, що ми намагаємося втілити на сцені… Це — вистава-пісня, вистава-молитва. Її премєра відбулася у липні 2015-го. Початковий задум полягав у тому, що вистава мала бути заполонена воєнним реквізитом. І цей реквізит взявся виготовити ще один наш друг — боєць батальйону ОУН Василь Кіндрацький. І він його виготовив, проте не довіз до нас… Василь потрапив під артобстріл разом з реквізитом.. Його більше немає… З премєрного показу ми не використовуємо жодного реквізиту у виставі, окрім величезного чорно-червоного рушника… Він — то символ всієї України, — розповідав за лаштунками журналістам «НС» головний режисер, актор і натхненник, директор театру, заслужений діяч мистецтв України Володимир Петранюк.
Трагічну історію премєрного показу оповів режисер і присутнім у залі глядачам. Важко описати словами все те, що відбувалося на сцені далі. Страшні реалії сьогодення змусили зал затихнути і не випустити ані пари з вуст аж до того моменту, коли вистава закінчилася і глядачі почали виходити із зали… Впродовж всієї вистави було чутно лише сльози. Вся зала шморгала носом, намагаючись стримати ридання. Дуже боляче було споглядати за невигаданою історією сьогодення. І актори!.. Актори не грали, а жили на сцені. Мила сонячноволоса дівчина, що кілька годин тому грала грайливу відмочку-кицьку, щиро ридала над загиблим у бою сином. Акторка-мати, прикривши актора-сина рушником, впала йому на груди і ридала, ридала, ридала…, поки на сцені розгортався інший сюжет… Це – не передати словами. Це потрібно було бачити на власні очі… Глядачі стоячи вітали акторів, витираючи гіркі рясні сльози на обличчях… Браво!..
Олександра ЛУКАШИК
За лаштунками:
Після закінчення першої вистави (дитячої казки) та семирічна дівчинка, про яку ми вже згадували вище, забажала сфотографуватися з акторами і пішла за лаштунки сцени. Там, спілкуючись з веселими, розпаленими успіхом вистави митцями, мала дізналася, що у головного героя Короля того дня був день народження. Вона привітала Володимира Петранюка (а саме він був Королем) з особистим святом і пообіцяла прийти на другу виставу з подаруночком. Король же подарував малій сватівчанці книгу української письменниці Анни Багряної «Геня» — чудову збірку цікавих дитячих творів зі смислом.
Дівчинка захотіла намалювати для дяді листівку, проте ані кольорових олівців, ані фарб у неї з собою не було, додому вертатися не мала часу, тож вона малювала простим олівцем і кульковою ручкою — що було під рукою, так би мовити, те і використала. У неї вийшло два малюнка: вітальна листівка Королю Володимиру і грамота «Самым лучшим актерам в мире!». З цими малюночками вона і прийшла на другу виставу… Після «Блокпосту Україна», під час показу якого дівчинка весь час ковтала сльози, до акторів вона йшла вже зовсім з іншими почуттями. Звукорежисер по закінченню вистави обіймав малу і вибачався, що їй довелося побачити таку дуже дорослу й трагічну історію… А вона ж плакала не просто від того, що бачила зі сцени. Там, на тій війні, вже півтора року воює її 22-річний дядько, якого вона дуже любить і страшенно хвилюється за нього…
Актори впізнали дівчинку. Володимир Петранюк навіть просльозився, приймаючи дитячий малюнок-привітання… Такими справжніми були його емоції!.. А от молодші актори театру щиро раділи «грамоті»: «Нарешті! Нарешті нас визнали «Самыми лучшими актерами в мире!»! Ми знали, що це врешті трапиться!».
Можливо, хтось наразі впізнає, що то була за дівчинка, і скаже, що розповідати про її спілкування з акторами — дещо нескромно… Але ж то — діти! Ніхто, окрім них, не може бути настільки щирим у своїх емоціях та почуттях!.. Це і є цікавинкою! А актори… вони продемонстрували себе зовсім з іншого боку. Вони були такими ж щирими, як те дитя. Їм дуже сподобалася Сватівщина. Вони були тут вперше, до речі. Актори приїхали до Сватового в пятницю, вистава була у суботу, відїжджали — у неділю… У них був час, аби познайомитися і з містом, і з його людьми.
— У вас — надзвичайні люди! Ви зустріли нас надзвичайно привітно та тепло! Ми щиро вклоняємося сватівчанам за їхні відкриті серця! Це зараз така рідкість…Дякуємо вам за те, що дозволили лишити невеличкий слід у ваших душах!.. — говорили актори Театру української традиції «Дзеркало». І це було дуже приємно чути…
Інтерв'юздиректоромКУСРЦ"Спортдлявсіх"ОлегомАнатолійовичемПодзєгуномстосовнозакінченняЧС-2018зфутболу
...
читать далее »
«НасесіїОржицькоїрайонноїрадимісцевідепутати
прийнялирішенняпередатиприміщення,вякомузнаходитьсякомунальнагазета,з
балансуКП«Редакціягазети«Оржицькі ...
Уминуломуномері«Сватівськихвідомостей»підрубрикою«СерцеВсесвіту-людина»булаопублікованазамітка«Голодранцігопдокучі»,деавтор ...
1серпнявідбулосяпершезасіданняконкурсноїкомісіїздоборукандидатівнапосадукерівниківзакладівкультуриСватівськогорайону.
Заофіційноюінформацією,на ...
Аграріїзаєдинуоб'єднанутериторіальнугромадузцентромуСватовому,абоЗвинувачуватимивміємо,аотвибачатися-ненавчилися.
У ...