Все далі від нас роки війни, і все менше серед нас залишається ветеранів, які, не шкодуючи власного життя, своїми героїчними вчинками здобували Перемогу.
До 9 Травня ми започатковуємо рубрику «Вклонись доземно ветерану», де будемо розповідати про ветеранів Великої Вітчизняної війни, що живуть поряд з нами.
На території Нижньодуванської селищної ради мешкає пятеро інвалідів ВВв: Давиденко Андрій Єгорович, Коноваленко Ганна Денисівна, Коноваленко Євген Федорович, Маліков Іван Георгійович і Тарашевська Марія Петрівна, а також двоє учасників бойових дій — Вербик Андрій Олександрович і Єременко Семен Петрович. Ці почесні, поважні люди пройшли буремні роки війни, відбудовували країну після лихоліття, а зараз знаходяться на заслуженому відпочинку.
Нам вдалося поспілкуватися з чарівною, усміхненою, непосидючою жінкою М.П. Тарашевською. Коли дивишся на неї, навіть не віриться, що Марії Петрівні виповнився 91 рік і вона має четверо дітей, семеро онуків та вісім правнуків. Це — вправна господиня, на її подвірї та в оселі чисто й охайно. А які щирі та виразні очі у цієї жінки — немов у дитини! Вони то блищали від радості, то наповнювалися болем, коли Марія Петрівна ділилася своїми фронтовими спогадами:
— Як почалася війна, я працювала на кухні у госпіталі, який на той час розташовувався у нас. У 1943 році війська Радянської армії почали звільняти наш край, і я вирішила полишити госпіталь, аби залишитися вдома, але майже наступного дня мене мобілізували на фронт. Було мені тоді сімнадцять з половиною років. Ми, 50 мобілізованих дуванчан, пішки вирушили до Лантратівки Троїцького району. Нас посадили у вагони і відправили до станції Сімейкіне, біля Краснодона. Після проходження медкомісії нас оселили у приміщенні шахти 4/6 БІС . Взагалі там знаходилося 1500 дівчат, яких потім було поділено на взводи: телефоністи, телеграфісти, кухарі, регулювальники, шофери. Через два з половиною місяці я отримала розподіл у роту звязку телефоністкою.
Багато поневірянь і випробувань довелося пережити у воєнні роки. Забезпечення та харчування було погане. Памятаю, як шили собі панчохи з тканини, що чоловікам видавали на онучі, носили одяг з чужого плеча… Важко було, але ми знали, що всі наші зусилля недаремні й спрямовані на перемогу. Довелося мені пережити і контузію, яку отримала у Криму, в населеному пункті Чаплінка.
Лінія звязку була пошкоджена обстрілами, а оскільки саме я напередодні прокладала її і достеменно знала розміщення дроту, то й пішла її лагодити. Точніше кажучи, не пішла, а поповзла, бо шквал обстрілів то вщухав, то знов починався. Діставшись до камяної огорожі, спробувала перелізти її, як тут розірвалася бомба і шість мінометних розрядів. Я тільки встигла почути голос командира: «Хохлушка, не піднімай голови! Хохлушка, не піднімай голови!», а далі лавина землі присипала мене.
Потім були три дні безпамятства. Я отримала ушкодження голови та декілька «розписів» осколками. Коли прийшла до тями, побачила перед собою старшину Аню, на жаль, не памятаю її прізвище. Тоді поранених, що мали ушкодження кісток, відправляли до госпіталю, а мене ця чарівна дівчина не віддала, сказала, що сама виходить. Вона турбувалася про мене як про рідну. Через декілька днів я знову була у строю.
Багато спогадів спливає у моїй памяті, і майже всі вони сповнені сумом, болем і стражданнями. Та є один спогад, який вартий мільйонів, – це день, коли ми дізналися про Перемогу. Трапилося це у Литві, в місті Паневежис. Був звичайний день, я сиділа за комутатором, і через те, що вже майже місяць тривала підготовка до наступу, від напруги в очах мерехтіли номери. Якось я повернула голову вбік, і побачила, що величезна зелена галявина раптово стала білою. Це німці здавалися і викинули білі прапори. Точніше, то були не прапори, а сорочки, рушники, хустки тощо. А в цей час дорогою мчить наш командир і кричить: «Товарищи, Победа!». Я миттю схопила автомат і випустила чергу у повітря. Після такого сплеску емоцій ми знову поглянули на дорогу, а там наші бійці звідусіль ведуть полонених німців. Це була мить, на яку ми чекали, про яку ми мріяли довгі роки. Сльози радості й безмежне щастя – це найдорожчі спогади, які живуть у моєму серці.
Цього року ми святкуватимемо 70-у річницю величного свята – Дня Перемоги. Я бажаю усім ветеранам прожити ще стільки ж, але щоб не боліли їхні фронтові рани та серця від подій сьогодення. Раніше ми стріляли у німців, а зараз відбувається незрозуміла братовбивча війна. Не можна стріляти! Завжди треба прагнути миру! Війна калічить і забирає життя, руйнує долі, сіє нещастя. Миру усім! І хай береже нас Господь від лиха і страждань.
На фото: Марія Петрівна Тарашевська
Спілкувалася Юлія ОГДАНСЬКА
Інтерв'юздиректоромКУСРЦ"Спортдлявсіх"ОлегомАнатолійовичемПодзєгуномстосовнозакінченняЧС-2018зфутболу
...
читать далее »
«НасесіїОржицькоїрайонноїрадимісцевідепутати
прийнялирішенняпередатиприміщення,вякомузнаходитьсякомунальнагазета,з
балансуКП«Редакціягазети«Оржицькі ...
Уминуломуномері«Сватівськихвідомостей»підрубрикою«СерцеВсесвіту-людина»булаопублікованазамітка«Голодранцігопдокучі»,деавтор ...
1серпнявідбулосяпершезасіданняконкурсноїкомісіїздоборукандидатівнапосадукерівниківзакладівкультуриСватівськогорайону.
Заофіційноюінформацією,на ...
Аграріїзаєдинуоб'єднанутериторіальнугромадузцентромуСватовому,абоЗвинувачуватимивміємо,аотвибачатися-ненавчилися.
У ...