Стрімко летять роки, все менше й менше залишається ветеранів, які зі зброєю в руках відстояли честь, свободу і незалежність нашої країни та звільнили народи Європи від фашистського поневолення. За післявоєнний час у нас виросли нові покоління людей, які не пізнали тих страшних бід і трагедій воєнного лихоліття і не уявляють повною мірою, якою дорогою ціною дісталася нам Перемога. Тільки зі Сватівського району (у нинішніх межах) було мобілізовано на фронт до 19 тисяч сватівчан, з них приблизно 10 тисяч чоловік віддали свої життя заради довгожданої Перемоги. Мужньо і відважно воювали з ненависним ворогом тисячі сватівчан, за що були заслужено нагороджені бойовими орденами і медалями.
У цьому почесному строю відважних воїнів по праву можна назвати й нашого земляка, відважного льотчика-штурмовика, старшого лейтенанта Івана Михайловича Білицького.
У 30-40 роки минулого століття стрімко розвивається авіація, і багато хлопчиків та юнаків мріяли стати пілотами. Про це мріяв і Іван Білицький. А щоб наблизити свою мрію, він у 1938 році, після закінчення 8 класу, вступив до Лисичанського аероклубу, де готували льотчиків для вступу до військових авіашкіл. Заняття в аероклубі доводилося поєднувати з роботою техконторщика на ст. Лисичанськ.
В 1939 році він закінчив аероклуб і був направлений до Ворошиловградської авіашколи, яку успішно закінчив у 1941 році, коли вже розпочалася війна, і його зразу направили до Краснодарського авіа училища для продовження навчання та переучування на нові бойові літаки. Саме у цьому училищі Іван Білицький після декількох років наполегливих тренувань і відпрацювання фігур вищого пілотажу, з молодого, недосвідченого і ще невпевненого у собі авіатора перетворився на справжнього військового льотчика. Після закінчення цього авіа училища в 1943 році І.М. Білицькому було присвоєно військове звання «лейтенант» і направлено його до 565-го штурмового авіаполку, який воював на ІІ Українському фронті.
Особливо памятними для молодого льотчика були бої над Дністром. Наші війська з важкими боями просувалися на захід. Ворог уперто оборонявся, чіпляючись за будь-яку водну перешкоду. Німці переправляли через Дністер все нові й нові дивізії, військову техніку, боєприпаси і продовольство. Льотчики отримали наказ знищити ворожі переправи на цьому водному рубежі. І зробити це треба було вдень, під сильним обстрілом зеніток і повітряної охорони німецьких літаків. І розгорівся жорстокий бій. Немало ворожих і наших літаків згоріло у цій битві, але завдання було виконано, і ворог припинив наступ.
У кінці 1944 року німці під натиском радянських військ покидають землі України. У районі Тернополя фашистське командування вирішило нанести контрудар по радянських військах і самим закріпитися там. Для цього туди було перекинуто добре укомплектовану і озброєну танкову дивізію. У одному розвідувальному польоті на своєму «ИЛ-2» І.М. Білицький помітив колону танків кількістю близько 50 машин, відразу викликав для підтримки ескадрилью важких бомбардувальників, і разом вони перетворили колону бронемашин на купу металу. За проявлену мужність, пильність і винахідливість Івану Михайловичу було оголошено подяку та нагороджено його орденом Червоного Прапора.
В червні 1944 року розвідка встановила, що у районі Карпат зосереджене велике угруповання противника. Для його ліквідації була сформована бойова група з 8-ми літаків під командуванням І.М. Білицького, яка терміново вилетіла на бойове завдання. У важких гірських умовах пілоти знайшли ціль і знищили її. Командування військової частини винесло всім льотчикам, які брали участь у ліквідації ворожого угруповання, подяку та нагородило їх бойовими орденами, а командир групи І.М. Білицький був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня.
1945-го року в одному місці було оточено значна група військ ворога. Щоб його деблокувати, гітлерівське командування перекинуло із Західного фронту велику танкову колону. Потрібна була достовірна повітряна розвідка, яку й було доручено провести досвідченому льотчику І.М. Білицькому. З першого разу знайти танкову колону не вдалося, бо вона розміщувалася у ліску і була добре замаскована. І тоді Білицький ризикнув пройти на бриючому польоті над самими верхівками дерев, щоб противник себе виявив. Ризик був дуже великий: можна було врізатися у дерева або потрапити під прицільний вогонь ворожих танкістів. Але іншого виходу не було. Помітивши одинокий літак, що низько пролітав над лісом, гітлерівці відкрили по ньому шалений вогонь, буквально зрешетивши літак. Білецький ледве дотягнув до свого аеродрому. Але завдання було виконане. Штурмовики і важкі бомбардувальники повністю знищили виявлену ворожу техніку. І.М. Білецького нагородили орденом Червоного Прапора.
Іншим разом його ланка літаків попала в зону суцільної хмарності. Летіти далі було неможливо, і командир наказав садовити літаки на лісовій галявині. Але тільки вони приземлилися, до них кинулися німецькі автоматники. Білецький наказав пілотам негайно підніматися у повітря і повертатися на свій аеродром, а сам залишився прикривати товаришів, щоб дати їм можливість злетіти. Коли фашисти наблизились до командирської машини на 300 метрів, Білецький відкрив вогонь з кулемета і гармати. Ворог поніс значні втрати і вимушений був залягти. У цей час льотчики, під прикриттям шквального вогню свого командира, один за одним піднялися у повітря, а потім, прикривши командира вогнем зі своїх літаків, дали йому змогу злетіти. Всі літаки благополучно повернулися на свій аеродром. За сміливість, мужність і витримку у цьому бою І.М. Білицький був нагороджений другим орденом Червоного Прапора.
Останні бойові дії повітряний ас провів у небі Чехословаччини у травні 1945 року, беручи активну участь у жорстоких боях за Прагу, за що отримав медалі «За звільнення Праги» та «За хоробрість».
До кінця війни сміливо і мужньо бився з ворогами наш доблесний земляк, прославлений льотчик-штурмовик І.М. Білецький. Знищив сотні фашистів і багато військової техніки. Зі своєю ескадрильєю він здійснив 230 успішних бойових вильотів, результатом яких були до 15 знищених ворожих танків, 50 автомобілів, більше 10 вогневих точок і понад 200 солдатів противника. За мужність і відвагу, проявлені у боях, льотчик-ас був нагороджений трьома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни І ступеня і багатьма бойовими медалями.
Після закінчення Другої світової війни він ще майже 2 роки залишався в строю льотчиків-штурмовиків, а в 1947-му лікарі за станом здоровя відправили його у запас. І довелося йому повернутися до Сватового та поселитися у батьківській хаті. А оскільки не мав цивільної професії, то влаштувався працювати на станції Сватове по довоєнній спеціальності техконторщика. Керівництво станції швидко помітило дисциплінованість і старанність офіцера запасу і в тому ж 1947 році він був призначений на посаду начальника вокзалу, де й пропрацював 12 років, до 1959-го.
За цей час Іван Михайлович встиг побудувати свій дім, закінчити вечірню школу і вступити до Московського технікуму залізничного транспорту на заочне відділення «Організація руху поїздів». Нелегко було поєднувати роботу з навчанням, але військовий гарт, витримка і наполегливість допомогли йому подолати труднощі.
У 1959 році, після закінчення технікуму, І.М. Білицького призначають черговим по станції. На цій посаді він одним з перших на станції Сватове включився у змагання за звання ударника комуністичної праці. А завоювавши це звання, він своєю ударною працею, зразковою поведінкою і громадською роботою підтримував це звання. Він переконав усіх працівників своєї зміни також стати учасниками цього змагання. Невдовзі колективу його зміни, одному з перших на Попаснянському відділку Донецької залізниці було присвоєно звання зміни комуністичної праці. А Іван Михайлович просить перевести його у відстаючу зміну. І невдовзі ця зміна під його керівництвом стала однією з кращих на станції. 15 грудня 1965 року за виконання виробничих завдань і активну участь у громадській роботі Міністерство шляхів сполучення нагородило Білицького І.М. знаком «Почесний залізничник».
У 1971 році І.М. Білицького було призначено заступником начальника станції по безпеці руху поїздів. На цій посаді Іван Михайлович теж добився значних успіхів, за що неодноразово отримував подяки і різні нагороди. За досягнення у виконанні завдань 8-го пятирічного плану перевезень, підвищення ефективності використання технічних засобів він був нагороджений орденом Жовтневої Революції.
Білицький І.М. був не тільки сумлінним працівником, він завжди жив інтересами і турботами свого підприємства, брав активну участь у громадській роботі, був депутатом міської ради, народним засідателем у районному суді. Найбільше уваги і свого часу він приділяв молоді. Не було жодного випадку його відмови зустрітися з молоддю, а запрошували на зустрічі його дуже часто. Тому закономірно, що саме його у жовтні 1984 року Президія Верховної Ради України «за активну участь у громадсько-політичному житті , плідну роботу по вихованню молоді…» нагородила Почесною грамотою.
На посаді заступника начальника станції І.М. Білицький пропрацював 21 рік, до 1992-го, коли він у віці 71 року пішов на заслужений відпочинок. В цілому ж він віддав своєму рідному підприємству 45 років життя. І яку б посаду він не обіймав — завжди був добросовісним, сумлінним і старанним працівником та добрим наставником. Чемний, дисциплінований, привітний, завжди підтягнутий, він завжди був готовий прийти на допомогу. І тому до нього тягнулися людські серця. Бо знали, що Іван Михайлович ніколи не залишить людину в біді.
В 1998 році Іван Михайлович Білицький з болем у серці покинув наше місто і переїхав ближче до дітей, у місто Донецьк. Та керівництво станції Сватове і Донецької дороги не забуває заслуженого ветерана. До Дня Перемоги у 2003 році начальник Донецької залізниці за великі заслуги перед колективом дороги і довголітню бездоганну працю нагородив І.М. Білицького знаком «Почет и уважение».
2005 року Президент України у звязку з 60-річчям Перемоги нагородив полковника у відставці Білицького І.М. орденом Богдана Хмельницького, а міністр транспорту і звязку України — знаком «Залізнична слава» ІІІ ступеня.
Л. Королько, краєзнавець