Дівчина з села, жінка з міста, бабуся з Європи. Новини сватівщини

На запрошення своїх італійських друзів поїхала до Німеччини з Польщі. Незвичні люди — ці мої знайомі Патриція, її чоловік Джузепе та їхні троє діток. Ми з моїми дітьми допомогли їм, як вони були у нас в Польщі на Балтійському пляжі в серпні, а вони темпераментні і добрі, як ми, словяни. Не було мови, щоб відмовитись від їхнього запрошення.

Сидимо з ними в німецькій кав'ярні на березі Рейну. Напроти — Швейцарія, а місто — те саме, Ланфенбург. Тільки розділене річкою на дві країни. Розмовляємо, звісно, німецькою, бо вони не знають російської, української і польської, а я ще не володію італійською. Їмо французькі смажені каштани, запиваємо іспанським вином, а я, українка, думаю про Україну, де найблакитніше небо у світі, найчорнішаі як сметана земля, найкраща на всій планеті, і найсмачніше повітря — неможливо надихатися. Думаю: там, вдома, на Луганщині, я — найщасливіша, а тут — такий комфорт, а хочеться туди…

Планувала поїздку додому на весну, та не витримую — купую квиток на літак з Базеля (Швейцарія) через Брюссель (Бельгія), а там — на Київ. Всього — 200. Правда, евро: раніше купую — дешевше коштує, і хоча це не гривні, але все ж таки: 200 — це не 500. Дванадцять годин льоту та чекання — із 7-ї в Базелі до 19-ї у Києві. Далі — поїзд. Ох, цей поїзд, у якому відразу чути — туалет тут є. 23 година — сідаю у Києві, 14-та — нарешті Сватове, як писав наш земляк, знаменитий поет В. Сосюра.

О! Користуйтеся послугами таксі — так називаються заїжджені автомобілі, за користування якими там, де я живу вже 25 років, не тільки конфіскували б, а ще й штраф би заплатили за сморід вихлопних газів.

Вулиця, де жили мої батьки — та ж розбита дорога. Але — позитив, позитив, позитив! — вона ще тримається, ще по ній їздять. Пригадую мої перші відвідини батьків на початку 90-х, як на запитання однієї з сусідок — чого ти вибрала оту Польщу? — я їй відповіла: та подивись на оцю дорогу, я по ній бігала, як була ще студенткою, тільки ями глибші. У нас же — як у тій будівельній «піраміді»: наверху — украли гроші, посередині — украли матеріали, а внизу вже два вічно пяних дядька засипали жужелицею цю 2-метрову полосу між тинами. Та — позитив, позитив, позитив! — ще їздять по тих ямах, і в таку розхлябану погоду ходять мешканці.

Але правда така, що у Польщі, особливо після зєднання з Єдиною Європою, дороги такі зробили, що завжди, їдучи, хочеш співати. І для тваринок, де їхні стежки (бо це ж їх територія), місточки через дороги поробили, а понад дорогами, протягом тисяч кілометрів, сітку понатягували — їхати безпечно, та й тваринок не повбиваємо…

А поїзд… Це ж парфумерна лавка, де не тільки не чути туалет, а й вигідні місця для пасажирів, всі ввічливі, раді помогти один одному. Говорять як мінімум на 3-х мовах — польська, англійська, ближче до Німеччини — німецька. Ніхто нікого не збирається вбивати за іншу мову і колір шкіри.

Мій чоловік просить мене не годувати бездомних котів і собак — всіх не нагодуєш, благає не робити зауваження людям, які розмовляють нецензурною мовою. Звісно, я не витримую — воно саме з мене вискакує. Пригадую одну мою гостину у Сватовому перед 1 Травня. Так радісно було дивитися на чистий перон на вокзалі. Багато людей чекало на прибуття з Києва пасажирського поїзда. Всі весело розмовляли у той весняний сонячний день, а мене здивувала жінка, що лузала насіння і випльовувала лушпиння просто на такі доріжки, побілені, веселі.

Я до неї: що Ви робите, бачите, як гарно, як не соромно це псувати. Відразу зробилося тихо — театр двох акторів. Але жінка мене не зрозуміла, плює далі. Я вказую їй, як вона чисто вбрана, зачіска, плащик, чого ж плюєш? — Плює далі, як не розуміє. Йду у вокзал, шукаю прибиральницю. Одна з них кричить, що вона краще пізніше поприбирає, бо та її облає, а вона того не хоче. Я їй кажу: це щоб не було безробіття? Дайте віник і совок, я її змушу. Та де там! Йду до керівника вокзалу — він змушує прибиральницю, та — жінку. Тиша на пероні тепер закінчується, всі весело говорять, а мій чоловік кричить: чого тобі треба? Хоче припинити мої дії. Я кажу йому: правда, мене не вистачить на таку роботу, треба сходинкою вище — через учбові заклади, газети, радіо, телебачення...

Минуло 20 років… Що я бачу, як я почуваю себе тепер? Знову наступаю на ті самі граблі — годую бездомних собак і котів, за хамство і безкультурність зауважую водію маршрутки, котрий на моє «день добрий» і «дякую» ніколи не відповідає. Але шукаю позитив, позитив, позитив — ще одна пасажирка сідає і теж говорить добрі слова, а коли хам ще й запалює у нашій присутності цигарку — обоє боремось. У суботу й неділю приїздить інший водій — ввічливий, жартівливий, уважний, на День Валентина — квіти, пелюстки з троянди.

Йду на кладовище, провідати маму і всю рідню — не можу добратися, скачу між оградками, нема доступу. На бабусиній могилці стоїть чиясь огорожа — шукаю, до кого звернутися, не знаходжу, але — позитив, позитив, позитив — могилки прибрані, алейки позамітані, видно, що стараються про порядок. Може, вдасться мені вговорити людей, що ці оградки не потрібні, бо по смерті вже немає королів та лордів, усі рівні перед Богом. Боюся, що знову, як у тому запитанні сусідки про дороги: «зверху» украли гроші, «посередині» — матеріали, а вже «внизу» — пяні, і не тільки дядьки, але й жінки, і то старі жінки, а найстрашніше — і діти.

Але шукаю позитив, позитив, позитив — молоді люди, що позакінчували школи у Сватовому і Сватівському районі, й не лінувалися, дуже добре вчилися — учаться, працюють, а головне — живуть краще, шукають можливості заробляти гідні гроші і люблять свою Батьківщину, як і я.

Дівчина з села, жінка з міста, бабуся з Європи — Тетяна Володимирівна Сирота

Порекомендовать эту статью своим друзьям:

Новини Сватівщини - газета Сватівського району

Дівчина з села, жінка з міста, бабуся з Європи

Дівчина з села, жінка з міста, бабуся з Європи фото:

Великий футбол починається з малого

Несила більше мовчати

Запитання до влади

Громадські діячі порушують законодавство?..

Аграрії за єдину об'єднану територіальну громаду