Сватово - общественно-информационный портал города

поветнутись на головну сторінку сайту

Скачати книгу Леоніда Миколайовича Королько: "Сватівщина в роки війни 1941-1945" (архів zip 223 кб.)



Стихи о войне

Великая отечественная война 1941 1945

Велика Вітчизняна війна (1941 - 1945)

Вірші про війну




Історія Сватове

Королько Л.Н.

Сватове

Королько Леонід Миколайович

Скачати книгу Леоніда Миколайовича Королько: "Сватівщина в роки війни 1941-1945" (архів zip 223 кб.)

Сватівщина в роки війни 1941-1945

Ця інформація зібрана та підготовлена істориком - краєзнавцем Сватове Королько Леонідом Миколайовичем

Воїни-сватівчани командири Радянської Армії

Сватівчани по праву пишаються своїми доблесними земляками -командирами й офіцерами доблесної Радянської Армії. За інформацією райвійськкомату (1965 р.) серед воїнів-фронтовиків району нараховувалося 1061 чоловік офіцерів.

Станом на 01.01.2010 р. районною редколегією «Книги пам’яті» зафіксовано:

1. Командир стрілецької дивізії-1-Ситник Омелян Мартинович

2. Командирів полків - 4

1. Полковник Капустін Степан Єлисейович - командир 24-го прикордонного полку;
2. Підполковник Мащенко Іван Павлович - командир стрілецького полку;
3. Підполковник Нідєлєвич Михайло Федорович - командир 37-го кавалерійського полку;
4. Полковник Рогальов Петро Леонтійович - командир 997-го стрілецького полку.

Замісники командирів полків - майор Фесенко Микола Павлович і капітан Євдокименко Семен Демидович.

3. Командири батальйонів

1. Майор Орельський Микола Андрійович;
2. Капітан Павленко Іван Петрович;
3. Підполковник Чумак Прокіп Миколайович;
4. Гвардії капітан Шепель Олексій Кузьмич.

4. Командири рот -15 чоловік.

Стрілецьких рот

1. Старший лейтенант Акименко Іван Арсентійович;
2. Лейтенант Батраков Олександр Тимофійович;
3. Майор Бугайцов Іван Семенович;
4. Старший лейтенант Доставалов Дмитро Павлович;
5. Капітан Іванов Іван Іванович;
6. Лейтенант Кузькін Василь Артемович;
7. Старший лейтенант Купчин Григорій Трохимович;
8. Старший лейтенант Посохов Іван Васильович;
9. Гвардії лейтенант Потапов Іван Юхимович;
10. Капітан Тімченко Андрій Тимофійович;
11. Старший лейтенант Цікало Микола Степанович;

Танкових рот

12. Старший лейтенант Гаренко Олександр Микитович;

Мінометної роти

13. Капітан Ляхов Іван Кузьмич;

Інженерно-саперної роти

14. Капітан Коробейніков Микола Федорович;

Кулеметної роти

15. Капітан Динник Олександр Тимофійович.

5. Командири взводів

Стрілецьких

1. Лейтенант Бут Іван Дем’янович;
2. Лейтенант Жуков Федір Омелянович;
3. Старший лейтенант Ільченко Костянтин Пилипович;.
4. Лейтенант Остренко Микола Романович;
5. Капітан Ситник Петро Мартинович;
6. Старший лейтенант Стельмах Гліб Павлович;
7. Лейтенант Целуйко Антон Дмитрович;

Танкових

8. Лейтенант Бортніков Яків Адольфович;
9. Лейтенант Гнатенко Антон Андрійович;
10. Лейтенант Жуков Федір Омелянович;
11. Старший лейтенант Лісняк Олексій Ягорович;
12. Молодший лейтенант Родюшкін Іван Микитович;

Мінометних

13. Лейтенант Гнізділов Григорій Федорович;
14. Старший лейтенант Карпцов Іван Денисович;
15. Старший лейтенант Коваленко Павло Васильович;
16. Старший лейтенант Ладига Іван Якович;

Саперних

17. Старший лейтенант Васильєв Петро Іванович;
18. Лейтенант Коваленко Микола Панасович;

Зенітно-артилерійських

19. Старший лейтенант Кравченко Василь Іванович;

Артилерійських

20. Лейтенант Кисула Олександр Якович;

Топографічний взвод

21. Лейтенант Дубовик Михайло Павлович;
22. Лейтенант Галига Григорій Дмитрович.

6.Офіцери, котрі займали ті чи інші офіцерські посади у різних військових частинах:

1. Старший лейтенант Асаулов Григорій Терентійович;
2. Старший лейтенант Ананченко Петро Іванович;
3. Капітан Аксаков Павло Дмитрович;
4. Капітан Афанасівський Іван Михайлович;
5. Лейтенант Бардецький Всеволод Олександрович;
6. Майор Бараннік Олександр Олександрович;
7. Капітан Бублик Дмитро Микитович;
8. Підполковник Бервено Іван Антонович;
9. Капітан Без′язичний Порфирій Михайлович;
10. Лейтенант Воропай Олексій Якович;
11. Капітан Власов Борис Дмитрович;
12. Лейтенант Воловик Василь Сергійович;
13. Гвардії капітан Витязев Борис Олександрович;
14. Глущенко Олексій Іванович;
15. Майор Головченко Василь Іванович;
16. Майор Гончаров Петро Тимофійович;
17. Майор Гайдидей Михайло Михайлович;
18. Капітан Галуненко Юхим Сергійович;
19. Капітан Дмитрієв Микола Сергійович;
20. Підполковник Євтушенко Олександр Семенович;
21. Капітан Жуков Петро Пантелійович;
22. Лейтенант Жаріков Петро Семенович;
23. Гвардії капітан Козьменко Дмитро Іванович;
24. Полковник Каракуленко Петро Михайлович;
25. Капітан Квітко Михайло Миколайович;
26. Капітан Кашлев Степан Тимофійович;
27. Полковник Лацільник Іван Іванович;
28. Капітан Луценко Костянтин Терентійович;
29. Майор Московченко Сергій Семенович;
30. Лейтенант Михайлов Іван Григорович;
31. Гвардії майор Прядко Микола Миколайович;
32. Старший лейтенант Тищенко Володимир Йосипович;
33. Підполковник Чумак Прокіп Миколайович;
34. Старший лейтенант Шарафан Макар Іванович.

За особливий талант, винахідливість і вміле виконання поставлених завдань командування значна частина командирів під час війни була нагороджена полководницькими орденами. Так, командир полку полковник Рогальов П.Л. був нагороджений орденом Суворова.

Командир полку підполковник Нідєлєвич М.Ф. і командир артилерійського дивізіону підполковник Довбня О.В. - орденом Кутузова. Капітан Без′язичний П.М., гвардії капітан Вітязєв Б.О., Глущенко О.І., капітан Горбачов І.І., підполковник Довбня О.В., капітан Жуков П.П., капітан Коваленко П.В., полковник Капустін С.Є., гвардії капітан Козьменко Д.І., капітан Павленко І.П., гвардії старший лейтенант Палагін М.П., гвардії майор Прядко М.М., і гвардії капітан Шепель О.К. були нагороджені орденом Олександра Невського.

У важких боях, коли вибували із строю командири взводів, командування взводами брали на себе сержанти. Вмілим і талановитим командиром взводу показав себе і наш земляк із с. Маньківка сержант Тищенко Микола Степанович, котрий, єдиний на Сватівщині, був нагороджений на війні офіцерським полководницьким орденом Богдана Хмельницького.

Командир дивізії - полковник Ситник Омелян Мартинович

Омелян Мартинович народився 21 серпня 1903 р. у слободі Нижня Дуванка. У Червоній Армії з 1921 р. і прослужив у ній 32 роки і 10 місяців. Закінчив військове училище і Військову академію ім. Фрунзе.

З перших днів війни воював на Карельському фронті. Спочатку командував стрілецьким полком, а потім був призначений командиром стрілецької дивізії.

Після важкого поранення і лікування командував запасним полком в Ульяновській області РРФСР. З 1946 р. працював начальником кадрів Академії тилу Червоної Армії у м. Калінін (Твер) РРФСР. Нагороджений багатьма урядовими нагородами, серед яких: Орден Леніна, два ордени Червоного Прапора, два ордени Вітчизняної війни і бойові медалі.

Командир полку Капустін Степан Єлисейович

Народився Степан Єлисейович у слободі Сватова Лучка в 1909 р. у багатодітній селянській родині. У кінці 20-х - на початку 30-х років працював у райкомі комсомолу, завідував відділом спорту і військово-патріотичного виховання. Комсомольська організація направила його на навчання у військове прикордонне училище, яке він успішно закінчив.

Війна застала Капустіна начальником прикордонної застави 95-го прикордонного загону на західному кордоні. У перший же день війни застава була оточена німецькими військами. 12 днів прикордонники під командуванням Капустіна в важких боях обороняли заставу. На 13-й день, коли лінія фронту була вже східніше застави на 150 км, бійці застави прорвалися з оточення і з’єдналися зі своїми військами.

У листопаді 1941 р., з частини уцілілих, після запеклих боїв, прикордонників 95-го прикордонного загону було сформовано 95-й прикордонний полк особливого призначення військ Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), в який, у званні майора, С.Є. Капустін був призначений на посаду заступника командира полку зі стройової підготовки. 22 грудня 1941 р. бійці 95-го прикордонного полку розгромили 117-й німецький піхотний полк, захопили м. Дебальцеве і на протязі трьох діб утримували його.

Тут, у Дебальцевому, полком було захоплено багато трофеїв, у тому числі: прапор і всю секретну документацію ворога. Але сили були дуже нерівні, і після отримання наказу зі штабу дивізії, полк з боями прорвався з оточення і відійшов на попередні позиції. За цю сміливу операцію командира полку було нагороджено орденом Червоного прапора, а Капустіна - орденом Червоної Зірки.

Згодом С.Є. Капустіна, у званні підполковника, було призначено командиром 24-го прикордонного полку, який під командуванням Капустіна прославився у багатьох боях від Північного Кавказу до Берліна. У журналі «Пограничник» №9 за травень 1944 р. писалося: «На Північнокавказькому фронті почав свої дії 24-й прикордонний полк», який потім прославився у боях на р. Манич на Дону, у звільненні України, Києва, Корсунь-Шевченківський битві. Воїни цього полку, у складі військ 2-го Українського фронту, під командуванням Маршала Радянського Союзу І.С. Конєва, першими вийшли на державний кордон - річку Прут.

У той час Радянське інформбюро повідомляло: «Розвиваючи посилений наступ і громлячи противника, війська 2-го Українського фронту 26 березня 1944р. вийшли на державний кордон. В числі перших з’єднань і частин Червоної Армії до кордону вийшов 24-й прикордонний полк під командуванням підполковника Капустіна С.Є., котрий зустрів, тут же, вранці 22 червня 1941 р. удар німецько-фашистських військ».

А потім 24-й прикордонний полк під командуванням Капустіна з важкими боями звільняв міста і села європейських держав, штурмував Берлін і Ставку Гітлера. Про бойові подвиги 24-го прикордонного полку і його командира докладно розповідалося в декількох книгах і журналах. В тому числі: журналі «На охороні кордонів Радянського Союзу», книзі «Чекісти стояли насмерть», журналах «Радуга», а також «Пограничник» №9 за травень 1944 р.

За вміле командування полком, особисту відвагу і хоробрість Степан Єлисейович Капустін був нагороджений Орденом Леніна, орденом Олександра Невського, 4 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Червоної Зірки, 3 орденами Вітчизняної війни і багатьма бойовими медалями.

Після виходу у відставку Степан Єлисейович працював у м. Києві у центральному апараті Комітету державної безпеки України і був лектором-міжнародником Українського товариства «Знання» і часто бував у Сватівському районі і виступав з лекціями у багатьох трудових колективах. Помер Капустін С.Є. у 1978 р. Похований у м. Києві.

Командир полку підполковник Мащенко Іван Павлович

Мащенко Іван Павлович народився у 1912 р. у с. Мілуватка. Тут же він закінчив місцеву школу.

З перших днів війни він брав активну участь у бойових діях. За роки війни пройшов шлях до підполковника, командира стрілецького полку. Полк під командуванням Мащенка брав участь у багатьох боях на різних ділянках фронту. Особливо полк відзначився у боях за Крим і на «Малій землі».

За вміле командування полком, особисту відвагу і мужність Іван Павлович нагороджений орденом Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни, трьома орденами Червоної Зірки і багатьма бойовими медалями. Після війни, з 1953 р., він деякий час працював військовим аташе у Китайській Народній Республіці. Помер Іван Павлович у липні 1981 р. Похований у Києві на військовому кладовищі.

Командир 37-го гвардійського кавалерійського полку підполковник Нідєлєвич Михайло Федорович

Михайло Федорович Нідєлєвич народився 16 квітня 1905 р. у м. Тульчин Вінницької області. Там же він закінчив педагогічне училище і працював на комсомольській і партійній роботі. Дійсну військову службу проходив у кавалерійській частині.

З перших днів війни Нідєлєвича, як досвідченого комсомольського і партійного працівника і командира - кавалеріста, призначають військовим комісаром, а згодом командиром 37-го гвардійського кавалерійського полку 11-гвардійської кавалерійської дивізії 5-го гвардійського Донського кавалерійського корпусу. Воїни-кавалерісти під командуванням М.Ф. Нідєлєвича хоробро воювали на початку війни західніше Львова, захищали Ростов і підступи до Кавказу, звільняли Волноваху і Каховку, брали активну участь у Корсунь-Шевченківській і Ясо-Кишинівській бойових операціях, визволяли від фашизму країни Європи. У січні 1944 р. за 20 днів 5-й корпус здійснив важкий рейд від Каховки до Корсунь-Шевченківського і сходу вступив у важкі бої з фашистами.

За мужність і героїзм, проявлені козаками-кавалеристами у Корсунь-Шевченківській битві, дивізія була нагороджена орденом Богдана Хмельницького, а 37-й гвардійський кавалерійський полк -орденом Червоного Прапора. Виконуючи визвольну місію козаки-кавалеристи у запеклих кровопролитних боях громили фашистські полчища на території країн Східної Європи.

20 жовтня 1944 р., у результаті обхідного маневру кінноти і фронтальної атаки з’єднань 5-го гвардійського кавалерійського корпусу, штурмом оволоділи м. Дебрецен (Угорщина) – важливим вузлом комунікацій і міцним пунктом оборони противника. У числі військових частин, які особливо відзначилися у боях за це місто, Верховний Головнокомандувач Й.В. Сталін у своєму наказі відмітив і 5-й гвардійський Донський кавалерійський корпус. Таким чином, козаки-гвардійці заслужили п’яту подяку Батьківщини. А 37-й гвардійський кавалерійський полк і 184-й артилерійсько-мінометний полк одержали найменування «Дебреценські».

У січні 1945 р. радянськими військами було оточено велике німецьке угруповання в районі столиці Угорщини Будапешта. Намагаючись прорвати кільце радянських військ і звільнити оточених фашистське командування кинуло у наступ найбільш боєздатні бронетанкові і есесівські війська. Розгорілися жорстокі бої. Стійко оборонялися і відбивали атаки фашистів кавалеристи 5-го гвардійського Донського кавалерійського корпусу. Особливо відзначився у цих боях 37-й гвардійський кавалерійський полк під командуванням майора М.Ф. Нідєлєвича, який відразу ж після важкого 28-денного рейду по тилам ворога зайняв оборону поблизу невеликого угорського містечка Гебельяроші і перший прийняв на себе удар танкового тарану гітлерівців.

Першу сильну фашистську атаку на позиції полку було відбито. Гітлерівці відступили, залишивши на полі бою близько 100 вбитих. Але німецьке командування вирішило за будь-яку ціну прокласти собі шлях на Будапешт саме через Гебельяроші і через декілька годин німці почали другу атаку. Цього разу німецька піхота пішла в атаку під прикриттям 35 танків і 25 бронетранспортерів. І знову козаки-кавалерісти не тільки вистояли, а й відкинули ворога на висхідні позиції і завдали йому великих втрат. У третій раз гітлерівці вирішили атакувати полк одночасно з усіх боків. З фронту пішли у наступ 17 танків. В окремі моменти бою проти козаків діяло до 70 танків.

На третій день бою полк був оточений з усіх боків. Але гітлерівці не змогли зламати відчайдушний опір козаків. Дві доби наші воїни, в повному оточенні, вели нерівний бій з фашистами. Командир полку майор Нідєлевич уміло організував оборону і взаємодію артилерії і ескадронів кінноти, ефективно використовував самохідні артилерійські установки для стрільби із укриття. Сам же він і його заступник по політчастині гвардії майор Ковальчук А.Я. завжди знаходилися там, де назрівала найбільша небезпека для воїнів.

Мужність, безстрашність і особистий приклад командира та комісара полку, які увесь час знаходилися серед бійців на найнебезпечніших ділянках оборони, викликали масовий героїзм козаків полку. І саме тому, що командир вміло і грамотно організував оборону позицій, своєю мужністю, сміливістю і особистим прикладом надихав солдат на стійкість і героїзм, а солдати проявляли воістину масовий героїзм, полк і зміг вистояти та витримати такий шалений ворожий натиск. Фашистське кільце оточення навколо позицій полку було настільки сильним і глибоким, що німецьке командування вважало, що у полку є тільки один вихід - здатися у полон.

На третій день бою в оточенні, коли закінчувалися набої, пальне, продукти харчування, фураж для коней і інше постачання, командир полку, з дозволу командира дивізії, вирішив виводити полк з оточення. Провівши ретельну розвідку і визначивши найслабкіше місце в обороні ворога, Нідєлєвич 24 січня, з настанням темноти, з важкими боями прорвав кільце оточення і вивів своїх кавалеристів у розташування своїх військ. При виході з оточення було збережено все озброєння і майже все майно полку.

В результаті напружених і надзвичайно важких шестиденних боїв воїнами полку було знищено більше 1 тис. ворожих солдатів і офіцерів, 13 ворожих танків і самохідок, а головне - полк на декілька днів затримав просування відбірних фашистських військ, що дало можливість радянському командуванню підтягнути резерви і разом із підрозділами 5-го гвардійського Донського кавалерійського корпусу відкинути ворога від Дунаю і озера Балатон. За цю важливу операцію 37-й гвардійський кавалерійський полк був нагороджений орденом Богдана Хмельницького, а його командир Нідєлєвич М.Ф. - орденом Кутузова. Крім ордена Кутузова, Михайло Федорович за різні бойові операції був нагороджений ще двома орденами Червоного Прапора та багатьма бойовими медалями.

Подвиги 37-го гвардійського кавалерійського полку були настільки значущими і відомими, що про подвиги цього кавалерійського полку і його командира М.Ф. Нідєлєвича згадується більш ніж у 10 книгах і журналах 116 і навіть в історії Великої Вітчизняної війни 1962 року видання, де записано: «37-й гвардійський кавалерійський полк під командуванням майора Нідєлєвича М.Ф. особливо відзначився в боях в районі озеро Веленце в Угорщині.

За ці операції, в результаті яких ворогу було нанесено великих втрат, 220 солдат і офіцерів полку удостоєні урядових нагород».117 Після демобілізації з армії у 1945 р. Михайло Федорович деякий час працював уповноваженим Міністерства заготівель, а потім довгий час працював директором Сватівського комбінату хлібопродуктів, зробивши це підприємство передовим в області.

Разом з фронтовою медсестрою Валентиною Василівною Гребенюк створили сім’ю, виховали двох дітей. Син Ігор – полковник прикордонних військ - продовжив батькову справу військового: воював у Афганістані, відзначений багатьма урядовими нагородами. Донька Ольга стала юристом.118

Знаходячись на заслуженому відпочинку Михайло Федорович брав активну участь у суспільно-політичному житті міста і району, проводив значну військово-патріотичну роботу серед підростаючого покоління. Помер 7 березня 1985 р. Похований у м. Сватове на центральному кладовищі.

Командир 997-го стрілецького полку Герой Радянського союзу полковник Рогальов Петро Леонтійович

Петро Леонтійович Рогальов народився 13 серпня 1912 р. у с. Первомайськ Сватівського району. Після закінчення Первомайської неповної середньої школи працював у колгоспі, головою кооперативного товариства села. У Радянській Армії з 1934 р.

Як кадровий військовий, він з перших днів війни брав активну участь у бойових діях. 997-й стрілецький полк 263-ї стрілецької дивізії під командуванням П.Л. Рогальова гідно пройшов важкий шлях по дорогах війни, воював на різних ділянках і різних фронтах, але найбільше він відзначився у боях на території Криму. Воїни 997-го стрілецького полку під командуванням Рогальова брали активну участь у звільненні Джанкою, Сімферополя, Бахчисараю і 17 квітня 1944 р. вийшли до оборонних рубежів фашистів на ближніх підступах до Севастополя.

Але шлях до Севастополя перегороджувала неприступна висота 256,2. На її крутих схилах гітлерівці обладнали траншеї в декілька ярусів із дотами і бліндажами. Підступи до висоти перегороджували мінні поля і дротяні загорожі. Було ясно, що атакувати висоту «в лоб», навіть при дуже потужній артилерійській підготовці, безглуздо. Після детального вивчення ситуації командир полку Рогальов прийняв рішення атакувати висоту вночі, без артилерійської підготовки. Раптово обрушитися на ворога, захопити його зненацька.

В ніч з 7 на 8 травня 1944 р., після відповідної підготовки, тихо, без пострілів роти полку піднялися в атаку, досягли дротяних загород, накинули на них хворостяні мати, шинелі і плащ-накидки і перші траншеї ворога взяли майже без витрат. Тут же проскочили до траншей другої лінії, захопили їх і взяли в полон 82 фашиста. До 2-ї години ночі висота була повністю узята. Узяття цієї висоти дозволило воїнам полку взяти участь у штурмі Сапун-гори, а 9 травня 1944 р. о 16-й годині 15 хвилин передовий загін полку увірвався до Севастополя, захопив залізничний вокзал і відрізав німцям шлях до південної околиці міста.

Дії 997-го стрілецького полку по звільненню Криму отримали високу оцінку командування. Дев’яти воїнам, у тому числі і підполковникові Рогальову П.Л., 24 березня 1945 р. було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. За бойові подвиги на фронтах війни Петро Леонтійович нагороджений також 2 Орденами Леніна, 4 орденами Червоного Прапора, орденом Суворова ІІІ ступеня, орденами Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, орденом Корейської Народно-Демократичної Республіки і багатьма бойовими медалями.

Після війни Рогальов П.Л. ще 30 років служив у рядах Радянської Армії. Останні роки полковник Рогальов був військовим комісаром Башкирії. Проживав у м. Уфа. Вийшовши у відставку, він деякий час працював начальником планово-виробничого відділу обкому ДТСААФ. Помер Петро Леонтійович Рогальов у 1982 р., похований у м. Уфа.119

Командир артилерійського дивізіону підполковник Довбня Олександр Васильович

Олександр Васильович Довбня народився у 1913 р. у м.Сватове. У Червоній Армії з 1935 р., у 1939 р. закінчив військове артилерійське училище. На початок війни кадровий військовий, лейтенант. Довбня був командиром взводу і мав вже значний військовий досвід, бо за його плечими були бої в районі озера Хасан, на річці Халхін-Гол, Радянсько-фінська війна, звільнення Бессарабії і Північної Буковини. Війна застала Олександра Васильовича у прикордонних військах в районі м. Перемишль і йому довелося на самому початку війни в числі перших зустрічати удари гітлерівських військ.

Офіцер-артилерист Довбня за роки війни разом зі своїми солдатами пройшов важкими шляхами відступу від західних кордонів до Сталінграду і не менш важкими шляхами від Сталінграду до Берліну, звільняючи рідну землю і народи Європи від фашистської нечисті. І майже кожен кілометр цих шляхів артилеристам під командуванням О.В. Довбні приходилося захищати чи звільняти у кровопролитних боях, проявляючи мужність і незламну волю до перемоги. …1941 р. с. Балабанівка Вінницької області.

Наступ 20 фашистських танків на позицію батареї. У жорстокому бою обслуга гармат була виведена із строю. Фашисти вважали, що обслуга батареї вже мертва, але несподівано одна з гармат «ожила» і запалав перший німецький танк. Фашистські танки посилили обстріл батареї, але одна за другою «оживають» всі чотири гармати і прямою наводкою розстрілюють фашистські танки. Коли було знищено дев’ять німецьких танків, ворог не витримав і відступив. Батарея утримала свій рубіж.

За мужність і стійкість у цьому бою О.В. Довбня був нагороджений орденом Червоного Прапора. Це була його перша урядова нагорода. … Після важких боїв під Сталінградом артилерійський дивізіон у взаємодії з піхотним полком брав участь у звільненні Смоленська. У розпал бою загинув командир піхотного полку і командиру артилерійського дивізіону Довбні довелося взяти під своє командування і піхотинців.

Довбні вдалося сумісними зусиллями артилеристів і піхотинців відбити контратаку ворога і ліквідувати загрозу оточення. За цей подвиг О.В.Довбня був нагороджений полководницьким орденом - орденом Кутузова ІІІ ступеню. …Під час штурму Берліну на шляху артилерійського дивізіону з’явилося значне угруповання німецьких військ з найсучаснішими танками «Тигр», бронетранспортерами і механізованою піхотою, яке мало на меті за будь-яку ціну прорватися на захід до американців.

У цьому жорстокому бою, під безпосереднім керівництвом гвардії підполковника Довбні, артилеристи вогнем 152-мм гаубиць, поставлених на пряму наводку, зуміли зупинити і знищити «Тигри», спалити бронетранспортери і розбити моторизовану піхоту ворога. Багато бійців артилерійського дивізіону за проявлену відвагу і стійкість, проявлені у цьому бою, були нагороджені орденами і медалями, а О.В.Довбня був удостоєний найвищої урядової нагороди - Ордена Леніна.120

А ось рядки бойової характеристики командира артилерійського дивізіону Довбні О.В. за час з 1 липня по 1 жовтня 1944 р., підписаної командиром артилерійської бригади Жигарєвим: «Товариш Довбня, приймаючи участь в боях з німецько-фашистськими загарбниками, з перших днів Вітчизняної війни показав себе виключно сміливим, рішучим, вольовим командиром, здібним виконувати завдання командування в любих бойових умовах. З роботою командира дивізіону справляється добре. Вимогливий до себе і підлеглих.

Користується заслуженим авторитетом серед особового складу бригади. Має добру артилерійську підготовку. Вміє організувати взаємодію з другими родами військ…». За вміле і ефективне командування артилерійським дивізіоном, особисту сміливість і відвагу в роки війни О.В.Довбня був нагороджений 15 урядовими нагородами, в тому числі 7 орденами: Орденом Леніна, 2 орденами Червоного Прапора, орденами - Кутузова, Олександра Невського, Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки. Також він був нагороджений бойовими медалями: «За відвагу», «За оборону Сталінграду», «За звільнення Варшави», «За здобуття Берліну», «За перемогу над Німеччиною» та іншими.

Командир артилерійського дивізіону гвардії капітан Василенко Сергій Васильович

Василенко С.В. народився у селище Новоселівське Сватівського району. Перша зустріч з ворогом у капітана Сергія Васильовича Василенка відбулася у 1941 р. у Білорусі в боях за Новий і Старий Борисов. Незважаючи на велику перевагу німецьких військ, артилеристи на чолі з Василенком сміливо вступили в бій з ворожими танками і піхотою та затримали їх просування.

Артилерійський дивізіон під командуванням гвардії капітана Василенка відважно воював на різних фронтах і знищив немало танків та піхоти, і подавив вогневих точок противника. У складі військ Центрального, Першого і Другого Білоруського фронтів у важких боях захищав Москву і звільняв від фашистів багато міст і сіл своєї країни і країн Європи. У 1945 р. під час одного з боїв С.В. Василенка було важко поранено, його було визнано інвалідом І групи і він був демобілізований.

Після лікування капітан Василенко повернувся у своє селище Новоселівське і працював там у радгоспі «Комсомолець» на різних керівних посадах. І де б він не працював, він всюди показував зразки сумлінного і відповідального ставлення до виконання своїх службових обов’язків. І на грудях фронтовика Василенка, поряд з орденом Червоної Зірки і бойовими медалями, з’явилися ордена Трудового Червоного Прапора і орден «Знак Пошани».

Командир 3-го гвардійського батальйону 170-го гвардійського стрілецького полку 57-ї гвардійської стрілецької дивізії капітан Шепель Олексій Кузьмич

Олексій Кузьмич Шепель народився у 1920 р. у с. Мілуватка. Навчався у Мілуватській неповній школі і середній школі в м. Сватове. Після закінчення середньої школи працював на будівництві лісхімбуду (м. Сєверодонецьк). У 1939 р. був призваний до лав Червоної Армії.

Як кращого червоноармійця командування направило Олексія Кузьмича у військове училище, яке він успішно закінчив. З перших днів війни молодий офіцер на передньому краї, захищав Донбас, а потім брав учать у Сталінградській битві. Після закінчення Сталінградської битви капітан Шепель зі своїм батальйоном у важких боях брав участь у звільненні багатьох міст Східної України, в тому числі і у звільненні свого рідного краю. Саме завдяки сміливості і вмілому керування батальйоном 31 січня 1943 р. була звільнена південна частина м. Сватове.

За успішні дії батальйону по звільненню східних районів Ворошиловградської області, виявлену сміливість, наполегливість і винахідливість, гвардії капітан Шепель Олексій Кузьмич був нагороджений орденом Олександра Невського. Та не довелося нашому земляку дожити до Дня Перемоги. Він загинув у травні 1943 р. у жорстоких боях у районі м. Ізюм.

Командир батальйону 1006-го стрілецького полку 266-ї стрілецької дивізії капітан Павленко Іван Петрович

Капітан Іван Петрович Павленко народився у 1920 р. у с. Тернове Волгоградської області Російської Федерації. За бойові успіхи батальйону й особисту мужність і хоробрість в роки війни нагороджений: орденом Олександра Невського і орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня і багатьма бойовими медалями. Про те, як воював І.П. Павленко добре написано у книзі – «266-я Артемовско-Берлинская». 122 Сторінка 73: «…Высадившиеся на плацдарме батальоны капитана Евсеева и старшего лейтенанта Мухина из 1008-го стрелкового полка, старших лейтенантов И.П. Павленко и Переверзева из 1006-го, старшего лейтенанта Ефремова и капитана Колосовского из 1010-го полков к утру 8 февраля очистили южную часть Никополя». Сторінка 76: «…Во второй половине дня 1006-й полк подполковника И.И. Летина занял Никольское.

При этом особо отличился батальон капитана И.П. Павленко…» Сторінка 78: «…В ту тревожную ночь полковник Фомиченко находился на командном пункте командира 1006-го полка. Когда бой на левом фланге достиг предельного накала, командир дивизии отдал приказ начать форсировать Южный Буг на главном направлении. Батальон капитана И.П. Павленка из 1006-го полка, усиленный ротой автоматчиков, ротой ПТР (противотанковых ружей), взводами разведки и сапёров первым высадился на вражески берег и с ходу овладел Рюменским, а на рассвете нанес удар вдоль берега и завязал бой за Червонный Маяк, облегчив высадку батальона майора Д.Д. Евсеева».

Командир роти гвардії лейтенант Потапов Іван Юхимович

У книзі В.Г. Єгорова «Герои остаються с нами» 123 розповідається про нашого земляка командира роти 193-го гвардійського стрілецького полку 66-ї стрілецької дивізії І.Ю. Потапова. «… Первыми рассматривали заявления солдат и офицеров из нашего полка…

Вот отвечает на вопросы комиссии гвардия лейтенант И.Е. Потапов. Ему еще нет и 19 лет, но он уже окончил военно-пехотное училище, приобрёл большой опыт командования взводом в бою. На Курской дуге был ранен, вылечился и возвратился в строй. В боях под Харьковом заменил убывшего по ранению командира взвода разведки и был вторично ранен. После госпиталя принял командование восьмой ротой.

В полку его прозвали «счастливчиком». Поводом для этого был такой случай: в бою вражеская пуля угодила в самую звездочку его головного убора и зрикошетила, не задев лейтенанта. Чем не счастье? Мы слушали несложную биографию Потапова. Родился в двадцать четвертом, начал воевать в сорок втором, дважды ранен…Такие коммунисты, не задумываясь, не жалея своей жизни, пойдут за Родину в огонь».

Командир роти капітан Коробейніков Микола Федорович

Микола Федорович Коробейніков народився в 1912 р. у с. Нижня Дуванка. На війні з першого і до останнього дня. Командир взводу, а згодом командир 1-ї роти 5-ї інженерно-саперної бригади. Йому, із воїнами свого підрозділу, довелося захищати, а потім звільняти від ворога багато населених пунктів своєї рідної землі та звільняти від фашистів народи Європи.

Але найбільше його підрозділ проявив себе у жорстоких боях під Сталінградом, при форсуванні Дніпра і звільнення Угорщини. Саме за ці важкі бої капітан Коробейніков одержав бойові нагороди – ордени Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни І та ІІ ступеня і бойові медалі: «За захист Сталінграду», «За взяття Будапешту» та інші. 25 вересня 1943 р., під час форсування Дніпра, на своїй ділянці, командир роти старший лейтенант Коробейніков на 10 човнах зумів переправити всю свою частину. Він першим разом із одним бійцем висадився на правий берег, вогнем з кулемета прикривав висадку десанту.

Командир роти майор Бугайцов Іван Семенович

Іван Семенович Бугайцов народився в 1916 р. у Воронезькій області (Російська Федерація). У лавах Радянської Армії служив з 1937 по 1960 рр. Рота І.С. Бугайцова хоробро воювала на українській землі, звільняла Білорусію і країни Європи. … Під час одного із наступів рота капітана Бугайцова, вночі, під прикриттям темряви, непомітно переправилась через річку Проня в Білорусії, а сусідні підрозділи, які разом повинні були форсувати річку, були помічені ворогом і не змогли здійснити переправу.

Ранком фашисти виявили смільчаків і великими силами намагалися знищити їх або скинути їх у річку. У розпал бою були тяжко поранені і вбиті командири взводів і кулеметник. І тоді за станковий кулемет ліг сам командир роти Бугайцов і прицільним вогнем кулемета стримував натиск фашистів до підходу основних сил батальйону. За цей подвиг Іван Семенович Бугайцов був нагороджений орденом Червоної Зірки. 124

Крім ордена Червоної Зірки майор Бугайцов у роки війни був нагороджений ще орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною».

Командир танкової роти старший лейтенант Гаренко Олександр Микитович

Будучи командиром танка, Олександр Гаренко з перших днів війни брав активну участь у жорстоких боях з ворогом, обороняв м. Ленінград. З боями пройшов Україну, Білорусь. Звільняв Польщу і Чехословаччину. Як здібний і відважний офіцер був призначений командиром танкового взводу, а невдовзі - командиром танкової роти.

Танкова рота під командуванням Гаренка особливо відзначилася під час Дуклінської операції у Чехословаччині, за що Олександр Микитович одержав «Дуклінську пам’ятну медаль Президента Чехословаччини». Крім того, Олександр Микитович був нагороджений орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня і багатьма медалями.

Заступник начальника штабу по розвідці 26-ї танкової бригади капітан Палійов Йосип Якович

Капітан Йосип Якович Палійов народився 27 грудня 1915 р. в с. Киянове Гладківської сільської ради (Червоноармійської) Лозно-Олександрівського (Білокуракинського) району Ворошиловградської області. Проходив дійсну військову службу на Далекому Сході, де брав участь у боях з японськими військами в районі озера Хасан. У званні лейтенанта демобілізувався в запас. Працював у системі громадського харчування.

Вже у липні 1941 р. лейтенант Палійов у складі 182-ї танкової дивізії брав участь у боях під Новомосковськом. На фронті Йосипу Яковичу довелося пройти через всі випробування війни. Були і гіркі відступи та запеклі криваві бої з фашистами під Ростовом, Сталінградом і на Курській дузі, були тяжкі бої при звільнені міст і сіл на рідній українській землі. Гинули бойові друзів і підлеглі бійці. Але були і радісні дні перемог. … У одному із запеклих боїв комбриг і два комбати вибули зі строю.

Тоді, Й.Я. Палійов, як найстарший офіцер, прийняв на себе командування військовою частиною і здобув важливу перемогу. За цей подвиг та участь у запеклих боях під Сталінградом його було нагороджено орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня і присвоєно звання капітана. «…У славнозвісній Прохоровці на Курській дузі, у пекельному бою, прославилися бійці 26-ї танкової бригади, в якій замісником командира бригади з розвідки служив капітан Й.Я. Палійов. На одній із ділянок бригада зайняла позиції вночі так швидко, що гітлерівці не відразу її помітили.

Підрозділу розвідників на чолі з капітаном Палійовим було наказано виявити сили ворога на одній із ділянок і зафіксувати його вогневі точки та розташування військових підрозділів. Відважні розвідники підповзли майже до окопів противника. Капітану Палійову вдалося знайти у одній із балок декілька схованих німецьких батальйонів піхоти і танків, які накопичувалися для прориву. Про це начальник розвідки негайно повідомив командирові бригади. Через кілька годин, після удару гвардійських мінометів, ворожі війська були розгромлені і розсіяні.

За цю операцію капітана Палійова було нагороджено орденом Червоної Зірки. І знову важкі бої. У одному з боїв під Полтавою Йосипа Яковича було тяжко поранено і він більше 9 місяців пролежав у госпіталі, який покинув інвалідом війни. 125 Але офіцер-комуніст не скорився долі і не опустив рук. Він вирішив воювати і далі, але вже на трудовому фронті. Спочатку він пішов працювати начальником відділу робітничого постачання на Харківщині, але земля власно кликала до себе і колишній офіцер становиться хліборобом.

Його призначають у 1946 р. керуючим відділенням радгоспу «Червоноармієць» (селище Червоноармійське Білокуракинського району). Для сільського господарства перші післявоєнні роки були дуже важкими: не вистачало техніки, досвідчених кадрів, посівного матеріалу, племінної худоби і тваринницьких приміщень. Та колишній офіцер вірив, що ці труднощі тимчасові і їх можна подолати. І не покладаючи рук, з раннього ранку і до пізнього вечора він невтомно працював, вчився і вчив колектив відділення господарювати і вирощувати хліб. Старанна праця керуючого і колективу окупилася сторицею.

І вже у 1947 р. хлібороби відділення під керівництвом Й.Я. Палійова зібрали врожай озимої пшениці по 31,9 ц/га, в цілому по відділенню. За високий врожай пшениці керуючому відділенням Йосипу Яковичу Палійову указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 березня 1948 р. було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. І до бойових нагород – орденів Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня і медалі «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною», додалися Орден Леніна і Золота зірка Героя Соціалістичної праці.

Після роботи керуючим відділенням, Йосип Якович деякий час навчався, а потім працював директором радгоспу «Учбовий» Сватівського району, а з 1960 року – керуючим відділенням №1 радгоспу «Дружба» Сватівського району. Кілька років підряд хлібороби відділення №1 під керівництвом Палійова одержували високі врожаї зернових культур, а тваринники - стійко утримували першість з виробництва молока. За ці вагомі успіхи керуючий відділення №1 радгоспу «Дружба» Палійов Й.Я. у 1964 р. був нагороджений орденом «Знак Пошани». Останні роки своєї трудової діяльності у радгоспі він обіймав посаду замісника директора радгоспу. У 1973 р. Йосип Якович пішов на заслужений відпочинок. Помер 20 липня 1990 р.

Кадровий військовий офіцер полковник Бортников Яків Адольфович

Народився у 1925р.Після закінчення Сватівської середньої школи №7 Яків Адольфович у 1941 р. вступив до Харківського військового училища і вже у 1942 р. 17-річним лейтенантом потрапив на фронт. Гідно пройшов свій бойовий шлях важкими дорогами війни командир танкового взводу Яків Бортников. Зі своїм взводом хоробро бився на Курській дузі, а також на інших ділянках фронту на українській землі. Під Корсунь-Шевченковим був поранений.

Після лікування знову фронт і важкі бої. Брав участь у звільнені багатьох населених пунктів. Дійшов до Болгарії і там зустрів День Перемоги. За мужність і відвагу в роки війни старший лейтенант Бортников був нагороджений двома орденами Червоної Зірки, медаллю «За відвагу».

До 1947 р. служив у радянських військах, що дислокувалися у Болгарії, а потім у м. Ленкорань (Азербайджанська РСР). Як здібного і сумлінного офіцера, командування направило Бортникова на навчання в Москву у Військову Академію бронетанкових військ. У 1954 р., закінчивши академію у званні майора, до 1963 року служив у Забайкальському військовому окрузі на посаді замісника начальника оперативного відділу військової частини. У 1961 р. Якову Адольфовичу було присвоєно звання полковника і в 1963 р. він був переведений у м. Єреван (Армянська РСР), де і служив до свого виходу у відставку у 1970 р.

Після виходу у відставку повернувся із сім’єю до свого рідного міста Сватове. У Сватові Я.А. Бортников брав активну участь у громадській роботі військкомату і міської ради ветеранів. Яків Адольфович Бортников зі своєю дружиною Валентиною Олександрівною виховали двох синів, які гідно продовжили військову батькову професію і стали кадровими військовими офіцерами: Віктор – полковником танкових військ, а Сергій – полковником ракетних військ. 126 Помер Бортников Я.А. 15 лютого 2000 р. Похований на центральному кладовищі в м. Сватове.

Командир полку полковник Лацільник Іван Іванович

Кадровий військовий офіцер Іван Іванович Лацільник народився у 1921 р. у м. Сватове. Після закінчення Сватівської середньої школи №2, він у листопаді 1941 р. закінчив військово-технічне училище і відразу потрапив на фронт. Брав участь у жорстоких боях під Сталінградом. Після контузії, одержаної під Сталінградом, він деякий час служив заступником командира батареї у Південно-Уральському військовому окрузі, а з липня 1943 р. і до кінця війни Лацільник І.І. був командиром батареї. Воював з японськими військами у складі військ Забайкальського фронту у 1945 р. Після закінчення війни з Японією, він до 1949 р. продовжував службу на Далекому Сході, а з 1949 по 1951 рр. служив у Ленінградському військовому окрузі начальником штабу батальйону.

Після закінчення у грудні 1955 р. у Москві Військової академії ім. Фрунзе, він, у званні майора, був направлений у Прикарпатський військовий округ, де пройшов шлях від командира батальйону і начальника штабу полку до командира мотострілецького полку, полковника. Після чотирирічної служби на цій посаді у 1965 р. пішов у відставку за станом здоров’я. За бойові заслуги у роки війни Лацільник І.І. нагороджений орденом Червоної Зірки, 2 орденами Вітчизняної війни, орденом Монгольської Народної Республіки «Полярна Зірка».

Медалями - «За бойові заслуги», «За перемогу над Японією» та іншими медалями. Після відставки Іван Іванович обіймав у нашому районі ряд відповідальних посад: заступника голови райвиконкому, голови міської ради, начальника райдорвідділу, голови районної ради Товариства мисливців і рибалок

І.Початок Великої Вітчизняної війни

1.1. Мобілізаційна робота в Сватівському районі
1.2. Перебудова господарства Сватівського району на військовий лад
1.3. Участь сватівчан у будівництві оборонних споруд
1.4. Перша евакуація із Сватівського району
1.5. Сватівський район у зоні прифронтової смуги
1.6. Формування партизанського і комсомольського підпілля та партизанських загонів
1.7. Друга евакуація із Сватівського району

ІІ. Окупація району фашистськими військами

2.1. Встановлення в Сватівському районі фашистського окупаційного режиму
2.2. Терор фашистського окупаційного режиму проти мирного населення Сватівського району
2.3. Антифашистський опір населення Сватівського району


ІІІ. Визволення Сватівського району від німецько-фашистських окупантів

ІV. Відбудова господарства району. Допомога фронту.

4.1. Збитки завдані господарству Сватівського району німецькими окупантами
4.2. Відбудова господарства Сватівського району
4.3 Сватівський район у зоні прифронтової смуги
4.4. Допомога трудівників Сватівського району фронту

V. Боротьба воїнів-сватівчан на фронтах Великої Вітчизняної війни

5.1. Участь воїнів-сватівчан у всіх родах військ і на усіх фронтах Великої Вітчизняної війни
5.2. Воїни-сватівчани командири Радянської Армії
5.3. Мужність, відвага і героїзм воїнів-сватівчан на фронтах Великої Вітчизняної війни
5.4. Боротьба сватівчан у складі партизанських загонів
5.5. Урядові нагороди воїнів-сватівчан
5.6. Участь воїнів-сватівчан у Параді Перемоги у Москві

VІ. Участь воїнів-фронтовиків у відбудові народного господарства

VІІ. Увіковічення пам’яті воїнів Сватівщини

Епілог

Список використаних джерел та літератури