Наше життя – це чередування чорно - білих смуг. Іноді , коли
крокуєш по вулиці, подивишся навкруги, і по виразу обличчя перехожого зразу можна зрозуміти стан його душі.
Я думала, що немає людей, яких не турбувало б майбутнє наших дітей, але дуже помилилась.
Можливо це на перший погляд жорстоко, але на сьогоднішній день наші діти поділяються на декілька категорій: одні - кохані і люблячі дітки своїх батьків; другі – діти – сироти, позбавлені батьківського піклування, які живуть в родинах бабусі з дідусем, чи дядька з тіткою, тому що мати зловживає спиртними напоями і забула про свою дитину, а батько перебуває у місцях позбавлення волі чи обидва померли ; треті - безпритульні і самі собі господарі, а буває так, що ще при народженні ті беззахисні створіння та крихітки не потрібні своїм батькам , від них відмовляються ще у пологовому будинку, а що далі?
Далі – Будинок малютки, інтернат...
Можна приводити безліч прикладів. Ці приклади і долі дітей зовсім різні, як доречі, і їх подальше життя. Але об’єднує їх одне те, що надалі чекає на них і яке місце вони знайдуть у майбутньому житті?
Уявіть собі ситуацію : темно, дує холодний вітер. На душі самотньо. Хочеться плакати, відчути родинне тепло, материнську любов та турботу. Коли ти знаєш, що в тебе є рідні, але їм ти не потрібен, або вони настільки завдали тобі болю, що ти й сам не бажаєш їх бачити.
Уявили ? Ось такий стан душі у більшості дітей, які виховуються в інтернатних закладах. Їх життя – це жалість оточуючих, мрія про краще майбутнє, гірка самотність у душі. Звичайно, наша держава піклується про таких дітей: надає їм їжу, одяг, навчальні предмети, але є і недолік таких закладів.
Діти, які виховувались в них соціально не адаптовані, легко піддаються сторонньому впливу. Дуже довго не можуть звикнути до звичайних буденних дрібниць, знайомих з дитинства кожній дитині , яка виховувалась у родині : користування ванною, вміння приготувати собі їжу, прибрати за собою, придбати речі у магазині тощо.
Проблем дуже багато, але нічого такого немає, що могло б замінити материнську ласку та любов.
Одного весняного ранку ми отримали пошту, а в ній лист про те, що звільняється неповнолітній Микола. Тому , коли хлопець звільнився та прийшов до нашого Центру ми мали приблизне уявлення про нього і вже навіть у думках склали план наступної допомоги йому. І от настав той день, коли Микола завітав до нас.
На вигляд це була ще зовсім дитина.
Сімнадцятирічний юнак , який не йшов напочатку з нами на контакт і зовсім не розумів , навіщо він прийшов до нашого кабінету і що від нього хочуть.
При першій зустрічі із соціальними працівниками проявив себе як людина неврівноважена, нестримана в розмові, самовпевнена, але не агресивна.
Микола проживав у м. Ровеньки разом з матір’ю, яка зовсім не приділяла уваги синові, а потім і зовсім відмовилась від нього. Батька хлопець не знав. Має брата та сестру, з якими він не спілкувався і не спілкується до сьогоднішнього дня.
Хлопець займався бродяжництвом, навчання зовсім запустив.
Після того , як мати відмовилась від нього, Микола став сам собі господарем. Через деякий час потрапив під вплив підлітків, які раніше притягувались до кримінальної відповідальності. Все це стало причиною скоєння Миколою злочину. Після цього він був засуджений та направлений до школи соціальної реабалітації.
Вихованець був з великими прогалинами у навчанні, погано знав таблицю множення, погано читав, не міг сформулювати та висловити власну думку, не мав навичок самообслуговування, погано володів навичками особистої гігієни, не знав загальноприйнятих правил та інше.
В умовах школи соцреабілітації під постійним наглядом та контролем вихователів та вчителів Микола почав краще вчитися , активно працювати на уроках та годинах самопідготовки. У нього з’явилось бажання ліквідувати прогалини у навчанні.
Час минав і вихователі думали, що хлопець змінився , але знов він потрапив під вплив підлітків і за скоєне опинився тепер вже у виховній колонії.
Під час перебування у колонії Микола показав свій нестійкий характер, міг збрехати, створити конфліктну ситуацію, у якій обов’язково заплутається.
Після звільнення з виховної колонії цей хлопець з важким дитинством потрапив до нас. Після проведених розмов з ним ми визначили, як саме потрібно працювати з ним надалі. Ми почали разом працювати над недоліками у характері, вдосконалюючи його у позитивному напрямку. Нам вдалося знайти той підхід до хлопця , який допоміг нам співпрацювати разом.
Працівникам Центру пощастило в тому, що Микола самокритичний до себе, робить самоаналіз своїх дій, важко переживає скоєне .
Працівники Центру допомогли хлопцю в оформленні паспорту та ідентифікаційного коду. Допомогли влаштуватися на навчання до ПТУ. На данний момент він є старостою групи.
Допомогали працевлаштуватися, але Микола не довго працював, бо фізично працювати не любить. Допомогли переоформити пенсію з виховної колонії на ПТУ, оформити документи на отримання одноразової допомоги для дітей – сиріт і дітей , позбавлених батьківського піклування , після досягнення 18 –річчя.
Посприяли у наданні речової допомоги з Червоного Хреста. Допомогли пройти медичний огляд для військомату.
На данний момент у працівників Центру з хлопцем дружні відносини. Іноді, все ж таки з’являються прояви його складного характеру у відносинах з вихователями ПТУ, але соціальні працівники постійно працюють з хлопцем над недоліками у його характері і вчать прислухатися до порад та рекомендацій дорослих.
