Звитяга та жертовність, або пам'яті любимої вчительки моєї!. Новости Сватово

- Люда, а давай вийдемо на балкон - заспіваєм!

- А нас не арештують? Время ж яке...

- Що буде, те й буде. Тут половина - українці.

Спочатку ми заспівали тихо-тихо:

- Ніч яка місячна, зоряна, ясная,

Видно, хоч голки збирай!

Вийди коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

Почувши пісню, усі сусіди зразу повиходили на свої балкони і попросили заспівати ще що-небудь. І тут ми як загорланили на все Волоколамське шосе:

- Несе Галя воду - коромисло гнеться,

А за нею Іванко, як барвінок в'ється...

- Ой,тиж, Галю, Галюмолодая...

Весь будинок аплодував, дехто плакав, але нас «не заложили».

Після Великодня приїхала до мене подруга з Гончарівки, привезла сала, гостинців та й нагадала, що в цьому році нашому випуску Гончарівської восьмирічної школи виповнюється 47 років. І пішли спогади гончарівської юності, першого кохання, школи. Дещо забулось, але вчителі - ніколи. Це директор школи Колєгаєв Петро Андрійович, вчителі: Пономаренко Ольга Семенівна, Московченко Лідія Матвіївна, Бондарь Зінаїда Дмитрівна, Шкабура Євгенія Іванівна, Мищенко Галина Єпіфанівна, подружжя Топило, Снігірів. Особливо пригадалась вчителька української мови та літератури, наша любима Борзило Марія Іванівна, як ікона, як взірець святості. Як же ми всі її любили, це неможливо ж передати словами! Клас розквітав, коли вона заходила і ніжно віталась. Вона любила всіх разом і кожного окремо. А коли Марія Іванівна починала говорити - нас просто зачаровувала її мова. Її голос і дотепер звучить в моїй пам'яті як живий:

- Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть. Сім'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає,

А мати хоче научити, так соловейко не дає.

В класах Марії Іванівни всі вчилися краще інших. Свій предмет вона завжди читала по пам'яті. Нікого не відпускала додому, доки школяр не засвоє предмет. Саме вона прищепила нам любов до рідної мови, навчила граматиці, а найголовніше - шани до рідного краю - Сватівщини. Любиму всіма Марію Іванівну ми точно не забудемо ніколи і будемо пам'ятати все життя! Вічна, світла їй пам'ять.

Запитала я і про її сина, котрий був першим шкільним коханням для багатьох дівчат нашого класу. Хоч ми і вчились у різних класах, і були трохи різного віку - подобався він всім, його шанували і хлопці, і дівчата. Де ж він тепер наш любий Льонька? Високий, стрункий, завжди усміхнений. Він ніколи не звертав на нас уваги, адже завжди у нього на першому плані було навчання.

На жаль, ми не встигли поздоровити його з днем народження 30 березня. Хоч і з запізненням - ми його щиро вітаємо.

Виявляється, він нікуди надовго і не виїжджав, ніколи не покидав рідного краю. Воно й не дивно. Хіба у таких шановних батьків, як Борзило Іван Гаврилович і Марія Іванівна може бути інший син? Подруга розказала, що він давно не Льонька, а шановний, як і батьки, Олексій Іванович. Колись ми думали, що він обов'язково і відразу стане або міністром, або партійним керівником високого рангу, бо був дуже здібним, щирим, маститим. Він, як виявилось, свого часу закінчив сільськогосподарський інститут і роботу на землі не покинув. У 90-ті створив власну агрофірму, дав людям робочі місця. І перші іноземні сільгоспмашини з'явилися у районі саме в його агрофірмі. І назву ж придумав патріотично - історичну «Гончарівська». Пізніше став депутатом, піклувався розвитком села та району. Виростив освічених та гідних дітей, яких у районі теж поважають за принциповість та твердість духу.

Натхнення та рішучості, і найважливіше - поняття головного, йому ніколи не бракувало. Так у 2014 році, коли Олексій Іванович був голово РДА, у ті складні часи, коли декому було важко розібратися - «де наші, а де чужі», він у критичну хвилину прийняв (без перебільшення) головне рішення всього свого життя. І це рішення було єдиним правильним. А коли один з високопосадовців області вимагав у нього людей - став на захист усіх комбайнерів, трактористів, шоферів. Тому що добре розуміє, що головне - люди, мир, хліб, земля і воля. Подруга розповідає, а я подумками переношусь у Гончарівку.

Зараз Олексій Іванович все рівно залишається таким же завзятим та непосидючим, як і в молодості. Йому до всього в районі є діло. Сьогодні розбудовує діяльність впливової, перспективної та авторитетної Аграрної партії, залишається депутатом райради. Хто звертається до нього за допомогою: вислухає, допоможе, порадить. Нікому немає відмови, для нього всі сватівчани району, як рідні! А ще піклується розвитком спорту на селі, який сьогодні конче потребує його допомоги.

Може ми колись і побачимося, може колись і покатаємося на знаменитій Льонькиній «Волзі», як у молодості

- всім класом. Може, Льоня, знову даси міцного ляпаса Василю, щоб не курив? Може. Колись.

Щастя і здоров'я тобі Олексію Івановичу.

Розквітай і надалі Гончарівка та Сватівщина.

Голос громади

Весь твій клас та Римма Калініна (Рая Неминуща)

Порекомендовать эту статью своим друзьям:

Еще новости:

Звитяга та жертовність, або пам'яті любимої вчительки моєї!

Звитяга та жертовність, або пам'яті любимої вчительки моєї! фото:

Сватівський районний відділ філії Державної установи «Центр пробації» в Луганській області інформує мешканців про свою діяльність

Долучилися до флешмобу Центру пробації "СТОП НАРКОТИК_КОЛЬОРИ ЖИТТЯ"

Чистота в місті – спільна справа усіх його жителів!

Здорове тіло – продукт здорового розуму

Спільна нарада Сватівського РВ філії ДУ «Центр пробації» в Луганській області та Сватівського ВП ГУНП в Луганській області.