В історії кожного народу є сторінки, якими він по праву пишається, але є й такі, звернення, до яких відзивається болем і неприйняттям. Ми зберігаємо в пам'яті славетність своїх досягнень і звершень, але не повинні забувати й про трагічні періоди, чорні відмітини на довгому й багатостраждальному шляху до незалежності. В їх числі - таке чуже, насильно привнесене на наш грунт явище, як політичні репресії сталінського режиму. Осмислення цього феномену дозволяє по-новому побачити минуле своєї країни - таким, яким воно було насправді.
Десятиріччями під найсуворішою завісою секретності перебувало все, що могло пролити світло на політику незаконних репресій, які чинилися владою, їх корені, масштаби, наслідки. І лише з настанням гласності дійшли до нашого покоління думки провидців, які в числі перших підняли голос проти червоного терору, розкрили його згубність для країни та її народу.
Аналізуючи сьогодні минуле, ми маємо можливість об'єктивно оцінити обставини й фактори, що сприяли розвитку всієї післяжовтневої історії України саме тим шляхом, який був пройдений нею у складі СРСР, мав свої позитивні моменти і навіть злети, але з часом закономірно обернувся крахом.
У ситуації, що склалася на початку тридцятих років, Кремль був невдоволений керівництвом Компартії України з кількох причин. Головні з них Сталін вбачав у пасивності керівного ядра КП(б)У в протистоянні українському націоналізму та його деморалізації, викликаної страхіттями колективізації й голодомору. Для виправлення стану справ терміново були вжиті заходи кадрового характеру. У січні 1933 року почалися масові репресії проти українських комуністів. Сьогодні можна з повним правом говорити про те, що політичні репресії - закономірне породження тоталітаризму, боротьба якого з демократією стала однією з найхарактерніших тенденцій XX століття.
На Луганщині за роки тоталітарного режиму було розстріляно, засуджено до різних строків позбавлення волі, виселено з місць проживання, відправлено у заслання понад 30000 уродженців і мешканців нашої області. Тільки у Сватівському районі зафіксовано 441 випадок репресій по відношенню до громадян, серед яких були не тільки українці, а й росіяни, німці, поляки тощо. При цьому трагічним фіналом міг обернутися будь-який вид покарання. Адже життя репресованих обривали не лише кулі катів. Тисячі земляків, не дочекавшись закінчення строку ув'язнення, гинули від голоду, холоду й хвороб, знущання наглядачів та кримінальних елементів, від непосильної праці на лісоповалі, у згубних шахтах та копальнях.
І це лише видима частина айсберга: кожен факт репресії стосовно однієї людини бив рикошетом по членах сім'ї та найближчих родичах, на довгі роки переводив їх у розряд вигнанців суспільства. Членів сімей тих, кого безпідставно оголошували ворогами народу та зрадниками Батьківщини, відправляли до «виправно-трудових» таборів, виселяли у віддалені, необжиті райони Півночі, Уралу, Сибіру, Середньої Азії. Десятиліттями несли тяжкий хрест знедолених діти засуджених «за політику». Перед ними були наглухо зачинені двері середніх і вищих навчальних закладів, і існували суворі обмеження при влаштуванні на роботу.
Одного кореня з репресіями була й політика правлячої партії, спрямована на нівелювання народів і народностей колишнього Союзу PCP, прагнення створити нову спільноту людей — «радянський народ». Плоди докладених щодо цього у свій час зусиль добре видно на прикладі Луганщини, де й сьогодні чимала частина населення не володіє в достатній мірі державною мовою.
У здійсненні політики репресій на Луганщині, як і повсюдно в Україні, виразно видно періоди «припливів» та «відпливів». Найбільш нищівні хвилі переслідувань припадають на 1928- 1933,1937-1938,1941-1945,1948-1953 роки. Перша обумовлена розгортанням двох взаємопов'язаних кампаній - колективізації та індустріалізації.
Для здійснення індустріального штурму насамперед потрібні були кошти. Але де взяти їх у напівжебрацькій, зруйнованій і пограбованій у ході революції та громадянської війни країні? Реальною була лише одна, та, що вже не раз «виправдовувала» себе у минулому можливість: викачувати необхідні ресурси з села. Згадаємо: у 1919 році, коли російські міста відчували гостру нестачу продовольства, на Україну з Москви та Петрограда для проведення акції «похід за хлібом» було направлено 3 тисячі робітників. Вони дочиста відбирали у селян хліб, вдаючись при цьому до найжорстокішого насильства. А ще через два роки, у 1921-му, Москва вимагала від Києва щоденного відвантаження 100 вагонів хліба.
Подібна практика, що її центральна влада незмінно додержувалася і в подальшому, обернулася для України страшним голодом 1932-1933 років, який забрав кілька мільйонів людських життів.
До початку 30-х років поставки українського хліба в державні засіки досягали 50 відсотків від загальної кількості заготовлюваного союзними відомствами.
Альтернативи “вичавленню всіх соків” з села для здійснення своїх далекосяжних планів «перебудови країни» у більшовиків не було. Отож, доводилося, як з часом стане ясно, рубати гілку, на якій сторіччями трималося благополуччя всієї держави. У накреслених Кремлем планах перебудови села не знаходилося місця ні для селянина-одноосібника - людини, від держави майже незалежної, ні для кооперативів, у господарській самостійності і юридичній свободі яких режим угледів загрозу абсолютизації своєї влади на селі.
З початку 1927 року знову було введено продрозкладку - обов'язкову здачу хліборобами державі за твердими цінами всіх «надлишків» хліба та інших продуктів. В результаті тільки у січні-лютому 1928-го в Україні шляхом реквізиції було заготовлено 70 мільйонів пудів хліба. У тих селян, хто не справлявся із завданнями, які щоразу свавільно збільшувалися, відбирали будинки, господарські будівлі, худобу, сільгоспреманент. Весною 1929 року за невиконання «твердого завдання» в республіці описали майно 18264 селянських господарств, з них 8012 було продано на торгах. 1150 власників притягли до кримінальної відповідальності.
Тиск на селянство, що невпинно посилювався, як і треба було очікувати, уже в 1928 році обернувся найгострішою кризою. Свого апогею кампанія по колективізації та розкуркулюванню досягла в Україні у 1929-1932 роках. Розрахунок сталінського режиму був простим: кожен з тих, хто вступав до колгоспу, передавав йому свої права на розпорядження всією вироблюваною продукцією, втрачаючи право вважати її своєю власною. І це одразу ж обернулося для селян повним безправ'ям. Обмолочений хліб прямо з колгоспних токів стали вивозити на державні зсипні пункти та елеватори.
Влітку 1931 року Луганщина відрапортувала керівництву республіки: колективізація в основному завершена, нею охоплено 84 відсотки селянських господарств. А по окремих районах цей показник ще вищий: у Сватівському - 98,5 відсотка. Одним з логічних наслідків знекровлення села задля форсування темпів індустріалізації став голод 1932-1933 років. Загалом під час Голодомору 1932-1933 рр. Україна втратила померлими від 3,5 до 5 млн осіб.
Найвразливішою соціальною групою сільського населення, яка масово помирала від голоду, були діти. Вони помирали, тому що належали до категорії «непрацездатних». Першими відчули кістляву ходу Голодомору діти інтернатних установ 180-ти районів УСРР, які зняли з централізованого продовольчого постачання. Смертність дітей в українському селі стала причиною неповноцінного навчального року.
На сьогодні дехто й досі намагається представити Голодомор 1932-1933 рр. як «збіг об'єктивних та суб'єктивних обставин»: посухи та «перегинів на місцях». Але факти свідчать зовсім про інше. Насамперед, посухи дуже рідко призводять до голоду у таких масштабах. До того ж, посуха не може призвести до повного знищення врожаю, через посуху з селянських господарств не може повністю зникнути худоба та птиця, все, чим можна прохарчуватися. Все це зникло завдяки «зусиллям» активістів, які відбирали в людей останнє. Для зміцнення своєї влади тоталітарний режим знищував усіх, хто міг хоч якось порушити монополію тоталітарної держави на право вирішувати, як має жити держава. Українська нація, яка була другою за чисельністю в СРСР, мала величезний культурно-історичний спадок, власні славетні традиції державотворення, досвід національно-визвольної боротьби, а тому становила серйозну загрозу для цього імперського утворення, його геополітичних намірів. З огляду на це сталінський режим вдався до відкритої війни проти українців.
Голодомор, як геноцид українського народу сталінським режимом у 1932-1933 років, офіційно визнаний урядами України, Австралії, Угорщини, Ватикану, Латвії, Литви, Естонії, Італії, Аргентини, Канади, Грузії, Польщі, США, Іспанії, Перу, Чехії, Колумбії, Андорри, Бразилії, Еквадору, Мексики, Парагваю, Словаччини, Чехії, Чилі.
Ми завжди повинні пам'ятати історію сьогодні, щоб подібне страхіття не повторилося в майбутньому
Відповіднодостатей9,13ЗаконуУкраїни«Прозасадидержавноїрегуляторноїполітикиусферігосподарськоїдіяльності»,плануприйняттярегуляторнихактів ...
читать далее »
Унашомумістіживутьрізнілюди.Однілюблятьсобак,інші-котів.Одніїздятьнаавтомобілях,інші-ходятьпішки. ...
КАЖЕ,ЩОЗБЕРІГАВКОНОПЛЮДЛЯСЕБЕ
Минулоготижняу48-річногомешканцяс.Райгородка,поліцейськівиявилиполіпропіленовийпакетзречовиноюрослинногопоходження ...
КабінетМіністрівУкраїнисвоєюпостановоюзатвердивпроективрамкахфінансовоїугодиміжУкраїноютаЄвропейськимінвестиційнимбанкомзметоюреалізації ...
Якрозповів"Голосугромади"міськийголоваЄвгенРибалко,Сватовевідвідаладелегаціязміста-побратимаПлунге.Підчасвізитуобговорювалисяпитанняналагодження ...
