Третья страница

Сватове

Королько Леонид Николаевич, историк  г. Сватово

10. Козацька зброя.

Вогнепальна зброя.
Важко собі уявити козака без коня, але відповідно до
оборонної спрямованості воєнної доктрини українських козаків
піхота була основним родом війська. Провідною зброєю піхоти
була вогнепальна зброя-гармати, мушкети (рушниці) і пістолі.
Пріоритет у виборі вогнепальної зброї для козацької піхоти був
зумовлений потребою послабити, а у поєднанні з її рухомим
табором з возів і звести нанівець тактичну перевагу татарської
кінноти. Висока динаміка бою, яка створювалася кіннотою
ворога, вимагала від козаків високої майстерності у застосуванні
вогнепальної зброї і передусім скорострільності, влучності,
безперервності та максимальної щільності мушкетно-
артилерійського вогню.
     Мушкети-рушниці. Щоб
підготувати до стрільби мушкет
XVII ст. з ґнотовим замком, треба
було виконати 80 операцій, а
мушкет середини XVII ст. з
ударним кремінним замком-12. За
дослідженням І. СвєшнІкова
козацька піхота в середині XVII ст.
вже була озброєна мушкетами з
ударним замком, хоч було багато
старих мушкетів з колісним замком.
Свєшніков доводить, що українські
козаки набагато підвищили
скорострільність мушкетів шляхом
завчасної підготовки набоїв у
вигляді ладунків (прототипів сучасних патронів). Кожний ладунок-це порція пороху з кулею,упакована в паперовий мішечок, який вкладався у чашечку
ладівниці, яка в шкіряній торбинці закріплялася на поясі. Стрілець
з мушкета з кремінним замком за час бою робив 24-36 пострілів.
Знайдені козацькі ладівниці розраховані саме на цю кількість
набоїв.
     Згідно з козацькою традицією, кожний козак, вирушаючи у
похід, повинен був мати при собі 5 фунтів (2 кг) пороху І 5 кіл
(300шт) куль. Цей боєприпас розраховувався на 2,5 години
безперервного вогню.
Оскільки для зарядження мушкета витрачалося досить
багато часу, то для забезпечення безперервності вогню
мушкетери вели його почергово у складі шеренг. Кількість
шеренг перебувала у прямій залежності від досконалості мушкета
та виучки стрільців і визначалася проміжком часу, за який
шеренга, що зробила постріл, встигала приготуватись до
наступного пострілу, . коли інші вели вогонь. Так при
використанні мушкета з ґнотовим замком стрій мушкетерів мав
8-10 шеренг, а мушкета з кремінним ударним замком — 4-5
шеренг.
     Застосування ладунків у поєднанні з високою виучкою
дозволило козацькій піхоті зменшити цей стрій до 3-х шеренг.
Така побудова піхоти дозволяла при забезпеченості
безперервності вогню, залучити до одночасного пострілу (залпу)
максимальну кількість стрільців І цим створити широку
фронтальну смугу щільного вогню і в той же час зводила до
мінімуму людських втрат.
     Три шеренговий стрій дозволяв робити до 6 пострілів за
хвилину. Перша шеренга після пострілу робила два кроки назад,
(а дві Інші-крок уперед), всипала до стволу мушкета набій, взятий
з ладівниці, притискувала його шомполом, робила крок, зводила
курки замків, готувала натруски. Робила ще крок уперед,
насипала з натруски запалювальний порох на полицю замка і,
прицілившись, стріляла. Виконання всіх цих операцій
здІйсьнювалося за відповідної команди. Розрахунки свідчать, що
шеренга, яка зробила постріл, була готова до наступного через ЗО
секунд.
      Козацька кіннота використовувала не мушкет, а карабін-
полегшений різновид мушкета та бандолет-вкорочений варіант. У
бою нарівні з мушкетом, карабіном та бандолетом
використовувалася мисливська рушниця-аркебуза, яка була
значно легша від мушкета і мала художнє оформлення приклада.

     Калібр ручної вогнепальної зброї коливався у межах — 10-20
мм, а довжина ствола — 1-1,6 м. Мушкети мали гладкостволІ і
нарізні стволи. Гладкоствольний мушкет мав дальність прицільної
стрільби - 300 кроків, з нарізним стволом — 800-900 кроків, але
скорострільність нарізного була утричі меншою, оскільки для
його зарядження витрачалося утричі більше часу. У гладкий ствол
куля входила вільно, а для зарядження нарізного ствола таку ж
круглу кулю обгортали просаленою ганчіркою-пластирем і
заштовхували потужними ударами шомпола, на що витрачалося
багато часу. Підчас бойових дій по обороні укріпленого табору
піхотинці використовували важку фортечну рушницю-гаківницю
калібром від 25 до 31 мм і довжиною ствола від 1 до 2,5 м.
Залежно від довжини вона поділялася на «півгак», «гак» (повний
гак) та «подвійний гак». З розвитком полкової артилерії та
вдосконалення мушкета ця зброя була витіснена І
використовувалась переважно гарнізонами міст при їх обороні.

Залежно від наявності зброї кожен козак мав відповідне
спорядження. Крім ладівниці, на поясі піхотинця під час бою
були: порохівниця із запасом пороху, натруска (мала порохівниця)
з дрібним запалювальним порохом, торбинка з кулелійкою та
кулями, шомпол, крейцер для зскрібання нагару. З лівого боку на
поясі закріплювалася шабля. У складі обозу козак мав декілька
мушкетів, пістолів, запас пороху, свинцю та необхідний
інструментарій для  технічногообслуговування та ремонту зброї.

Пістолі, Пістолі
з колісним та
кремінними ударники
замками

використовувалися в
основному козацькою
кіннотою- Кожен
кіннотник мав два
пістолі в кобурах при сідлі і два за поясом,
пістоль та натруска

     Польова артилерія. Зі створенням полкової артилерії у
кожному козацькому полку було введено по 6-7 гармат малого
калібру- фальконет,

     Фальконети — 3-х фунтові (7см) польові гармати, що
транспортувалися на однокінних чи двокінних лафетах. Легка
польова (полкова) гармата у бою перебувала у бойових рядах
піхоти впроміжках
між  тришеренговими
групами мушкетного вогню і
пересувалася разом з
ними, а в окремих
випадках
використовувалась
самостійно. Крім
польової артилерії, у
кожному полку на фортечному валу полкових

 і сотенних містечок було встановлено гармати різного калібру.

Холодна зброя

Шабля. Холодна зброя у
козаків застосовувалася разом
із вогнепальною, а також у
випадках, коли можливості
вогнепальної були вичерпані
або недоцільні. Основним
видом холодної зброї козаків
була шабля. При
безпосередньому зближенні з
ворогом стрій піхоти
припиняв вогонь із мушкетів,
перебудовувався у лаві і ставав
до рукопашного бою на шаблях. Проти атак ворожої кінноти на пІхотинний
стрій слобідські козаки як І запорожці з високою майстерністю
застосовували спосіб рубки шаблею знизу - догори як з правої,
так і з лівої руки. Таким способом рубки козаки користувалися й

з коня, що робило їх удари несподіваними для ворога.

     У козака як правило було дві шаблі: бойова (чорна) і
парадна. Чорна шабля - проста бойова шабля з коротким
кривим клинком без повздовжних різців і з перснем для
великого пальця на перехресті, що забезпечувало надійне
утримання її в руці при ударах по ній суперника. Парадна
шабля - гарно оздоблена шабля , яку козаки носили при собі у
святкові дні та у вільний від праці час. Шабля серед козаків
вважалася не тільки зброєю, а й невід'ємним елементом
національного одягу і користувалася особливою шаною, як
символ свободи та лицарства.

     Бердиш. Бердиш - бойова сокира з довгим держаком і
лезом у вигляді півмісяця, нижній кінець якого переходив у
смугу - косицю, що кріпилася до держака, пісилюючи кріплення
обуха. Ця зброя призначалася для боротьби з ворожою
кіннотою. Під час бою бердиш був закріплений за спиною за
пояс мушкетера - піхотинця.

     Чекан — невелика сокира на короткому держаку, з
напівкруглим лезом. Використовувався у рукопашному бою у
сполученні з іншою холодною та вогнепальною зброєю.

     Ножі. Різноманітні ножі носили козаки на поясі, за
халявою та в сумці з дерев'яними та костяними руків'ями або
суцільні металеві.

     Келеп. Келеп - бойовий молоток, який мав довгий
загострений клівець та багатогранний обух. Закріплювався на
довгому дерев'яному держаку І використовувався для удару по
ворожому вершнику. Велика сила удару сприяла пробиванню
броньованого захисту противника.

     Спис - мав металевий наконечник довжиною 27,5-63,5 см.
та дерев'яний держак - 3,5 -4 м. І використовувався переважно
козацькою кіннотою у сполученні з вогнепальною зброєю.

     Лук -використовувся тоді, коли застосування
вогнепальної зброї ускладнювалося
через відсутність боєзаряду або в
дощову погоду, коли вологий порох
втрачав вибухові властивості. Відстань
стрільби з лука коливалася в межах
200-300 кроків, а в окремих випадках
сягала 500 кроків. При стрільбі з коня
відстань польоту стріли збільшувалася
на 30-40 %. Лучник міг випускати за
хвилину від 8 до 12 стріл і на відстані 130 кроків всі вони
влучали в ціль.
     Стріли для лука зберігалися у сагайдаку, який
закріплювався на поясі лучника з правого боку.

     Іноді козаки використовували АРБАЛЕТ - лук-самостріл.

 

 

11. Скасування козацької автономії і привілеїв на Слобожанщині.

Під час частих набігів кримських і ногайських орд
Московський уряд вимушений був терпіти ту козацьку
автономію, яка склалася на Слобожанщині і ті різноманітні
привілеї, які були раніше надані, а коли загроза нападу з боку
татар І турок на півдні значно зменшилася, уряд починає
систематично обмежувати козацький автономний устрій і
ліквідовувати колишні привілеї.
     У 1700 р. Петро І видав грамоту, в якій фактично відміняв
виборче право слобідських козаків. З цього часу полковники
Слобідських козацьких полків почали призначатися царським
урядом, І вони повинні були залишатися при своїх урядах до
самої смерті . Довічно почала призначатися і вся козацька
старшина . Цією ж грамотою було обмежено кількість
слобідських козаків до 3500 чоловік.
     З 1706 р. рядом заходів уряд ламає стару і зміцнює нову
систему управління на Слобожанщині. Царським указом від
1706р. було скасовано воєводське управління в Слобідських

полках і єдиноначальну владу зосереджено в руках полковників,
яким було надане військове звання прем'єр - майорів російської
армії. Водночас була утворена Українська дивізія, до складу якої
разом з козацькими полками Лівобережжя увійшли також полки
Слобідської України. Таким чином, у військовому відношенні
Слобідські полки комплектувалися й утримувалися по - старому,
проте організаційно вони вже становили невід'ємну частину
єдиної російської армії. На чолі всіх п'яти полків був поставлений
бригадир, який у військових справах підлягав генералу -
командиру Української дивізії. У зв'язку з поділом Росії на
губернії, в 1708 р. Слобіська Україна в адміністративному
відношенні була включена до складу Азовської губернії, аз 1718
р. - до складу Київської губернії.
     Проте в судово-кримінальних справах Слобожанщина
залишилася у віданні Бєлгородської і Воронезької провінціальних
канцелярій.
     Царським указом від 4 вересня 1722 р. Слобідські полки
були виключені зі складу Київської губернії. Козакам
Слобожанщини надавалося право скаржитися на всякі утиски
старшин та невірні рішення полкових ратуш бєлгородському
столу, а на зловживання самого воєводи - в Курський надвірний
суд.
     Коли назрівала неминуча війна Росії з Туреччиною за вихід
до Чорного моря, уряд Катерини І визнав за доцільне зміцнити
управління центральної влади на Слобожанщині, і в 1726 р.
рішенням Верховної таємної ради Слобідські полки були
переведені у відання Військової Колегії, хоч вони все ще
підлягали безпосередньо командиру Української дивізії.
     У 1729 р. починається руйнування козацької системи
комплектування Слобідських полків. В Ізюмському полку була
утворена регулярна рота в 100 чоловік під командуванням
полкового ротмістра, призначеного командуючим Української
дивізії. Наступного року така ж рота утворена в Охтирському
полку, а ще через рік - в Сумському і Харківському полках. Роти
ці набиралися з місцевих селян, які зараховувалися на постійну
службу. Утримання їх покладалося на місцеве населення - так
званих свойственикІв та підпомічників. З цих регулярних рот був
створений Слобідський драгунський полк.
     За цариці Анни у 1732 - 1737 рр- була проведена реформа
Слобідських полків, в ході якої була цілком зламана місцева
автономія, а всі козацькі права і привілеї були одібрані.
Розпочалась реформа з перепису Слобідських полків, котрий був
зроблений лейб - гвардії майором Хрущовим у 1732 р. Знедолені
постійною армійською муштрою, різними козацькими одбутками і
повинностями слобідські козаки при перепесу покидали свої полки
і землі і переходили до стану підпомічників і посполитих. І тому
цариця доручає князю Шаховському виїхати на Слобожанщину в
М.Суми І створити там "Канцелярию комиссии учереждения
Слободських полков", яка повинна була розробити і провести такі
реформи в Слобідській Україні, які б зберігали інтереси уряду і слобожан.
     Відповідно до цих реформ всі Слобідські полки виводилися Із
підпорядкування Військової колегії і підпорядковувалися
створенній "Канцелярии комиссии учреждения Слободских
полков". Визначився особовий склад полків: в Охтирському полку
мало бути 1000 чол., в усіх інших - по 800 чоловік, а всього 4200
козаків. Із їх дітей та свояків комплектувалися реєстрові козаки,
яких налічувалося - 22000 чол. Вони ж повинні були вносити по 10
коп. з душі на козаків. 86000 козацьких підпомічників і підсусідків
було поділено на двори по 50 чол. у кожному, і платити кожен двір
повинен був по 1 порції і по 2 порції, а як грішми, то по 18 коп. з
душі. З усіх записаних у перепису Хрущова велено було зібрати по 21 коп. у казну.
     Полкові ратуші були перейменовані в полкові канцелярії і
прирівнені до канцелярій провінцій російських губерній. До складу
полкової канцелярії входили: полковник, обозний, суддя, ротмістр,осавул І писарі.
      Реформою було скасоване старинне право займанщини земель І
відтепер полкам було заборонено займати так звані вільні землі.
Всі судові справи в полках розглядалися тепер на підставі
«Уложения законов Российской держави» та за указами
уряду. Таким чином, реформа 1732 - 1737 рр., зберігаючи
формальне Існування слобідських полків, насправді
перетворювала їх в частини російської армії, а полкові канцелярії
" в звичайні державні органи провінцій.
     Від тяжких одбутків слобожани тисячами розходились ЗІ
своїх місць, утікали на Дон, в Гетьманщину чи Росію. Боячись, що
Слобожанщина зовсім обезлюдніє, уряд видає укази, щоб шукати
в губерніях і провінціях біглих із Слобідських полків козаків і
посполитих людей з жінками й дітьми, повертати їх на колишні
оселі на підводах і на коштах тих, хто їх прийняв.
     Невдовзі всі реформи цариці Анни були скасовані її
наступницею Лизаветою, котра взагалі була проти Анни. В кінці
1743 р. Слобідським козакам були надані жалувані грамоти, в
яких всі реформи Анни скасувалися, і козаки діставали назад свої
старовинні права І привілеї у промислах та торгівлі. Були відібрані
від офіцерів та старшин драгунського полку пІдпомІчники і
повернуті до Слобідських полків. Драгунів скасували й повернули
знову у козацтво. Але слобожани все - таки повинні були
утримувати в себе чотири армійських полки. Число виборних
козаків визначено у 5000 чол. Незабаром число козаків було
збільшено до 7500 чол,
     30 жовтня 1743 р. "Канцелярия комиссии учреждения
слободских полков" була скасована і Слобідські полки знову були
підрядковані Військовій колегії. У всіх полкових містах
губернатор мав своїх комісарів. У військовому відношенні полки
надалі очолювалися бригадиром, підначальним командирові
Української дивізії. Ідучи на деякі поступки, уряд Єлизавети
водночас не ослаблював самодержавне ~ кріпосницької влади на
Слобожанщині. Козаків усіх п'яти Слобідських полків було
одягнуто в мундири. У 1746 р. був сформований регулярний
Слобідський гусарський полк, подібний до драгунського. Багалій
пише: "люди утікали од сієї гусарії, простий народ іноді бив тих
гусарів, а старшина не зупиняла його у сих вчинках, бо й сама
ворогувала проти них."*
     Указами від 28 липня 1748 р. і від 24 лютого 1749 р. козакам та їх
підпомічникам заборонялося переходити не тільки в
Гетьманщину і Росію, а навіть з одного полку до іншого.
Таким чином, козаки І пІдпомІчники прикріплювалися до своїх
полків навічно.
     Постійні напади татарських та турецьких загарбників дуже
перешкоджали господарське - культурному розвиткові України і
півдня Росії і порушували торгівельні та політичні з'вязки РОСІЇ з
південне - східними країнами. Російський уряд готувався до
вирішальної боротьби з Кримським ханством та його зверхником -
турецьким султанством. Слобожанщина мала стати важливим
плацдармом боротьби за освоєння північних берегів Чорного моря.
В нових умовах боротьби царський уряд вже не міг покластися на
вкрай ослаблені
різноманітними
одбутками і
різноманітними
поборами Слобідські
полки з їх застарілим
озброєнням та
елементами віджитого
самоврядування.
Потрібні були добре
озброєні І
вимуштрувані регулярні
військові частини.
І 28 липня 1765 р.
Катерина II своїм
Маніфестом про
Слобідські полки
козацьку службу на Слобожанщині визнала
непотрібною і всі п'ять Слобідських полків
ліквідувала. Замість слобідських козацьких
полків були створені уланський, Сумський, Острогозький та Ізюмський гусарські
полки. Гусарські полки почали формуватися з бажаючих
виборних козаків, старшинських дітей, козачих підсусІдків,
підпомічників та панських підданих. Слобожани дивилися на
нових гусар, котрих треба було поставляти в полки, як на чужих,
з ненавистю. Нових гусар кривдили не тільки місцеві урядники,
але навіть власні їх батьки і брати, які не дозволяли їхнім жінкам
мати участь у володінні загальними землями. Всіх, хто
записувався в нові гусарські полки, зараховували на 25 - річну
регулярну військову службу. Багато тих, котрих повибирали в
гусари, стали тікати зі. служби, їх ловили, немилосердно били .
батогами і знову повертали у полки. Коли втікачів не знаходили,
брали замість них на службу їх родичів. А як не було родичів,
брали сімейних та заможних сусідів і тримали на службі, доки не
поверталися втікачі.
     Козацькі старшини могли або піти у відставку, або
вступити у гусарські полки й поміняти свої чини на армійські:
полковники одержували чин підполковника, обозні - прем'єр-
майора, судді - секунд - майора, осавули, ротмістри, хорунжі і
сотники - поручика, а коли вони у баталіях не бували, то всі
чином нижче. Виходило, що козацькі чини понижені були на 1
або навіть 2 чини в порівнянні з армійськими.
     Козацька старшина була зневажена цією реформою, бо
була цілком скасована їх старшинська служба, котра давала їм
незмірно більші права, тому більшість Із них вийшли у
відставку, одержали дворянство й стали займатися своїм
поміщицьким господарством.
     Козацьке населення теж з великою неприязню відносилося
до реформи, бо в нього відібрали колишні вольності і привілеї.

Відповідно до Маніфесту 1765 р. всіх козаків і
підпомічників яких не взято в нові гусарські полки, було
перетворено в військові обивателі і обкладено подушним
податком.
     Ліквідація Слобідських полків в 1765 р. урядом Катерини II
була заключним етапом ліквідації автономії України та її
державності, але пам'ять про козацьке минуле не щезла в
пам'яті нащадків слобідських козаків.

12. Боротьба з татарами.

Заселення Слобідської України, в тому числі й нашої
місцевості, йшло в ході жорстокої боротьби переселенців з
кримськими та ногайськими татарами.
     Заволодівши Причорноморським Кипчацьким степом,
татари поширили свій контроль І на Крим, заселений сумішшю
грецького, італійського, вірменського, слов'янського та інших
народів. Осідаючи у степовій частині Кримського півострова,
орди татар поступово усамостійнювалося від столиці Золотої
Орди Сараю і ставали все незалежнішими. Врешті одному з
татарських ханів - Хаджи Гірею вдалося у 1428 - 1430 роках
об'єднати під своєю владою татарські орди, що кочували чи осіли
в Криму і прилеглих територіях і відокремитися від золотої Орди,
покласти початок власній Кримській державі.
     Засноване на кочовому скотарстві господарство кримських
татар було дуже нестійким і малопродуктивним. Від частих посух
і недородів та всіляких пошестей в окремі роки тисячами
вимирали з голоду І хвороб татарські сім'ї та їх худоба. Вихід з
цього положення шукали в нападах на сусідні народи, загарбанні
чужих багатів. Саме цим в першу чергу зумовлена постійна
військова активність і велика агресивність по відношенню до
сусідніх народів. На грабіжницький характер татарських набігів
вказували і сучасники. Французький мандрівник Блез-де-ВІжІнер
писав ***: « Татари не визнають Іншого заняття, крім війни, тобто
несподіваних наскоків, які супроводяться вбивствами та
грабунками». А польський посланник Броневський, який побував
у Криму в 1578 р. повідомляв: « Народ цей хижацький та
голодний, не дорожить ні своїми клятвами ні союзами, ні
дружбою, а дбає про вигоди і живе грабуванням та постійною
зрадницькою війною». Самі кримські хани цинічно заявляли
московському царю « Наша країна живе війною, у деяких на
всяку голову по 5-6 голів твоїх полону, а на долю знатного - 15-
20 чоловік»

1 История родного края, Луганск, 1995, ч. 1, стр. 90.
 

 

Але постійні напади кримських і підвласних їм ногайських
татар на українські та російські землі були зумовлені не тільки
внутрішніми економічними причинами, а й деякими традиційними
намаганнями кримських ханів на спадковічне панування на Русі.
Кримські хани вважали себе прямими нащадками Золотої Орди і
не визнавали самодержавства російських царів і уперто
домагалися від Росії виплати данини і відстоювали своє право
робити набіги на сусідні землі по хліб, різне добро і невільників.
Головною функцією створеної Гіреями міцної Кримської держави
було не тільки грабунок сусідів, а й захоплення полонених
(ясиру), котрих продавали на відомих невільничих торгах у КафІ,
Карасау-Базарі, Акермані і Стамбулі.
     Ханська армія, що складалася з загального ополчення
вільних громадян (всі чоловіки віком від 14-15 років) була
досконало підготовлена для блискавичних набігів. Ідучи в похід,
вояк брав з собою троє-четверо коней, пересідав з одного на
другого на бігу. Це дозволяло долати за день до 100 км, що
становило рекорд, недосяжний для жодної з європейських армій.
Окрім того, кожний воїн брав із собою 3-4 місячний запас
сушених харчів, тому військо ніколи не було обтяжене обозом, а
оскільки не використовувало артилерії і вогнепальної зброї, то це
давало йому ще більшу маневреність І швидкість. Що стосується
походів за ясиром, то Їх тактика була відпрацьована до
автоматизму і спиралася на блискавичність нападу, продумане
розсіяння малих загонів і способів відступу врозсип, що
неймовірно затруднювало переслідування.
     Чисельність захоплених бранців залежала від типу походу. Так,
жертвами загального походу орди, очоленої самим ханом чи його
близькими, давало до 5 тисяч невільників, середні кількатисячні
набіги, що звалися чапул, приносили людоловам близько 3 тис.
бранців. Грабіжницькі набіги дрібних загонів «беж'баш» (п'ять
голів), які найчастіше практикували ногаї без згоди влади, виводили в
неволю до 250 невільників. Захоплених невільників, з арканами на
шиях чи пов'язаних мотузкою гнали у Крим або Азов кінні татари.
Перед продажем невільникам розпеченим залізом випікали тавро
як у скотини. І залишалися ці нещасні невільники
у тяжкій праці та гіркій вічній неволі, коли тільки хто-
небудь їх не викупить, або сам невільник не втече з полону.
Дужих чоловіків часто продавали на турецькі галери, а жінок І
дівчат в гареми чи сім'ї заможних громадян багатьох
мусульманських країн.
     За підрахунками вчених. Кримські татари із середини XV до
середини XVII ст. знищили або взяли в полон выд двох до двох з
половиною мыльйонів українців при загальній їх кількості на ті часи в межах
чотирьох мільйонів.*
     Внаслідок постійної загрози нападів татар і частої потреби
захищатися від них, умови життя І праці на Слобожанщині були
дуже тяжкими і небезпечними. Над слобожанами щодня тяжіла
небезпека смерті від рук татар або полону, і тому їм доводилося і
поле орати, і сіяти, і жати, і в лісі дрова рубати із зброєю в руках,
І тому все доросле населення мусило постійно носити з собою
зброю. І завжди треба було мати людей для охорони тих, що були
зайняті якоюсь роботою. Татари іноді нападали так часто, що
жителі окремих поселень не могли виходити зі своїх укріплень і
займатися сільськогосподарськими роботами- Мешканці
Дворічної прохали дати їм хліба, бо вони гинуть з голоду; сіяти
хліб, казали вони, за татарськими нападами вони не можуть, бо їм
завжди доводиться стояти на варті. Трудно було жити і в
Балаклеї. Дожидаючи татарського нападу, балаклійці з слободи на
лани свої не ходили хліба не жали й хотіли йти світ за очі.
Балаклійський протопіп писав, що на тій Україні жити ніяк
неможливо, нічого їсти, бо пахати і сіяти через татар неможливо.
Тому і в містах, і в слободах та хуторах, І на всіх найголовніших
шляхах вдень і вночі стояли вартові.
     Козаки Слобожанщини створили оригінальну систему
спостереження за появою загону татар - сигнальні маяки, фігури,
піраміди, які являли собою самобутній світовий телеграф. На
кожному такому маяку цілодобово вартувало по декілька козаків
з осідланими кіньми. Помітивши ворога, вартові швидко
запалювали на маяку солому чи смолоскипи. Побачивши вогонь
чи дим на першому маяку, запалювали вогонь на інших. І сигнал

* Нащадки козаків у "Донбасі" стр. 78

 

тривоги швидко досягав до великих міст, кріпостей і
укріплень, що давало можливість завчасно підготуватися до
зустрічі ворога.
     За царським указом 1732 р. наказано було будувати на
кожному форпості по три маяки або піраміди у три сажені
заввишки (6м 54см). Їх треба було будувати так, щоб дим чи
вогонь з одного маяка було видно на другому.
     Для нападу на українські і російські землі татари проклали в
Дикому полі три основні шляхи - сакми. Головний Муравський
шлях простував по межеріччю Дніпровського і Донського
водозборів від Кримського Перекопу до Тули поміж верховин
багатьох річок, але не перетинав жодної з них. Від Муравського
шляху відділялися Ізюмський й Кальміуський. Ізюмський
розпочинався біля самої верховини Орелі і йшов по межиріччю
між С. Донцем І Осколом по території Харківщини й знову
з'єднувався з Муравським на Курщині.
     Кальміуський шлях відходив від Муравського ще далі на схід
І йшов від верховини Молочних вод вздовж Кальміуса, проходячи
по Харківщині, ВоронежчинІ й Курщині. Татари добре знали
дороги через Дике поле до Московщини і тому вибирали такі
шляхи, щоб не треба було переправлятися через глибокі й широкі
річки- А коли все ж таки траплялися їм на дорозі річки, то на них
вони добре знали броди (перелази). «Книга Більшому чертежу»
дає перелік одинадцяти таких бродів, але їх було значно більше.
Татарські сакми, глибоко вибиті в землі тисячами низькорослих
коней, зловіще чорніли і на фоні засніженого поля, і серед літньої
зелені трав. Сакми були для кримських татар дорогами життя.
Ними вони гнали з України І південних губерній Росії в полон
тисячі босоногих бранців і переганяли тисячні гурти забраної
худоби та везли вози з награбованим добром. Разом з тим,
прокладені по найвищих вигнутих вододілах, омиті сльозами
тисяч невільників, гнаних в рабство, сакми, немов кривавий
ятаган, віроломно впивалися в незахищену південну брюшнину
слов'янського світу. Коли ординці розпочинали черговий набіг,
біля перелазів скопичувалася велетенська військова сила, що
наводила жах на мешканців мирних «у країн». За словами
очевидця «то було неймовірне видовище для того, хто бачив його
вперше. Поскільки вісім тисяч вершників мали понад 200 тисяч
коней, і ті покривали степ густіше, ніж дерева в лісі. Здалеку
здається, ніби якась страшна грозова хмара здіймається на обрії,
росте в міру наближення, наводячи жах на найхоробрІших.1
     Від нападів татар страждали всі населені пункти
Слобожанщини як і всієї України, але Ізюмський Слобідський полк
був прикордонним і тому потерпав від нападів більше від інших, а
Сватівська козацька сотня, яка була розміщена біля Кальміуської
сакми потерпала чи не найбільше від інших поселень полку. За 76
років з 1480 до 1556 р. Кримські орди нападали на Україну 86
разів, а в першій половині XVI ст. на кожний мирний рік
припадало по два роки війни.
     Татари рушали в похід або цілою ордою, або великими чи
мілкими загонами. Великі ханські напади були порівняно рідко, але
це був немов страшний вихор, котрий нищив та руйнував все, що
трапилося йому на шляху. Такі великі татарські напади були
здійснені в 1680, 1691 роках. Дуже сплюндрували татари поселення
Ізюмського полку і в 1736 р. Довго про ці часи згадували ізюмські
козаки, оповідаючи, як багато шкоди зробила тоді орда. «Щоб їй
поганій за це борщу у вічі не видати» — додає від себе з гіркою
Іронією оповідач.3
     Коли великих татарських набігів було не так багато, то
середніх і особливо малих загонів було без ліку, і їх мусили терпіти
майже всі поселення Слобожанщини.
     Після 1475 р. перед Україною вперше зблизька постала й інша
загроза —турків-османів, які в 1453 р. завоювали
Константинополь і утвердилася на Балканах. Турецький султан
Мехмед II Фатих (завойовник) підкорив Кримське ханство і
примусив у 1478 р. кримського Хана Менглі Гірея підписати
зобов'язання про васальну залежність Криму від Туреччини. За

1 История родного края стр. 90-92.
2 История родного края стр. 92.
3 ДГ Багалій. Історія Слобідської України, ст. 50.

 

цим зобов'язанням під повний контроль турків перейшла
вся північна Причорноморська смуга від Балаклави до Керчі з
центром у Кафі, де розмістилася резиденція намісника султана в
Криму.
     Щоб не допустити проникнення Росії в Північне
Причорномор'я, турки весь час підбурювали кримських татар до
нападів на Слобожанщину і південні губернії Росії, а то й самі
посилали туди грабіжницькі турецькі загони.
     Петро І, щоб більше зосередитися на Північній війні, в
1700 р. уклав мирну угоду з Турцією. Після цієї угоди татарське"
турецькі наскоки на Слобожанщину і південні окраїни Росії на
деякий час припинилися, але в 1710-1712 р.р. багатотисячні
ватаги татар кілька разів нападали і грабували окремі райони
Слобожанщини.
     Боротьба проти татарських нападів на Слобожанщину і
південні окраїни Росії тривала до другої половини XVIII ст.,
коли Росія переможно закінчила дві російсько-турецькі війни
(1768-1774 та 1787-1791 р.р.), назавжди приборкала татар і
приєднала до своїх земель Причорноморське узбережжя від
Анапи до Дністра разом з Кримом, який був приєднаний до РОСІЇ
в 1783 р.
     Після виходу Росії до берегів Чорного І Азовського морів
Слобідські полки втратили своє оборонне значення і указом
Катерини II в 1765 році вони були розформовані.




II. Заселення нашого краю

1. Заселення земель нашого краю

Як уже говорилося, в кінці XIV ст. утворилося Дике поле, де
життя людей через —
постійні війни стало
зовсім неможливе. І
колись густо заселені
степові простори
обезлюдніли на
декілька століть. Але
територія нашого краю,
як і інші степові
простори України,
починаючи від доби
найстарішого кам'яного
віку — і до наших
часів, ніколи не
залишалася пусткою.
«Покоління людей
виростали одне по одному. Над краєм
пролітали хуртовини воєн, але покоління від
поколінь переймали здобутки попередніх надбань і передавали їх
своїм нащадкам. Культурна тяглість на українських землях не
переривалася ніде, і ніколи»- Так характеризував історичний
процес на території України один з видатних істориків-археологів
України Петро Курінний.
     Вже в середині XVI ст. великі ватаги українських козаків і
селян та російські промисловики і служилі люди, незважаючи на
постійну татарську загрозу, освоюють окремі території Дикого
поля і заводять там значні промислові угіддя — юрти і заїмки.
Важливим форпостом у боротьбі з татарами і освоєнні донецьких
степів Дикого поля, стало місто-фортеця Цареборисів

(нині село Червоний Оскол Харківської обл.). яке було
побудоване на Сіверському Донці біля впадіння в нього р. Оскол в
1600 р. знатним царським сановником князем Богданом Яковичем
Бєльським. У 1600 р. ним же далі на схід в середній течії Айдару
було збудовано містечко-фортецю — Бєльськ (нині місто
Старобєльськ), але невдовзі після опали князя, це містечко
поступово занепадає. 1
     З давніх часів в Дике поле часто приходило покозачене
українське населення — уходники, бродники, добитчики і
створювало там напівкочові сезонні господарства — уходи, де
займалися рибальством, пасічництвом, полюванням та збиранням
диких плодів І ягід. Поряд з українськими бродниками,
уходниками і добичниками займалися промислами і донські
козаки.
     У 1642 р. стало відоме велике угодницьке становище в гирлі
р. Жеребець «литовських черкас» на чолі з отаманами Грицьком
Торським І Василем Рябухою2. Жителі Цареборисова мали уходи в
багатьох місцях, в тому числі і на ріках Красній та Боровій. Старі
традиційні уходи були й на ріках Айдар, Йовсуг, Деркул.
     Будівництво «Бєлгороде кой засечной чертьі» в 1635-1658 р.р.
викликало великий приплив сюди українського і російського
населення. Із міст Бєлгородської засічної лінії вглиб Дикого поля
висипалися сторожі І станиці, які створювали собі в нових, ще не
заселених місцях, тимчасові приюти — острожки, огороджені
частоколом, багато з яких пізніше перетворювалися в центри
постійних поселень. Так, в 1637 році на правому березі р. Айдар
було побудовано невеличку фортецю — острог «Осиновий
острог».4
     Після будівництва Бєлгородської лінії починається заселення
території нашого краю. Перші поселення українців на території
краю виникли на річці Айдар. На початку XVII ст. в долині
Айдару біля впадіння ріки Білої українськими переселенцями

1 Краеведчсские записки ЛОКМ, вип. 2, ст. 35.
2 Краеведческие записки ЛОКМ, вип. 1, ст. 10,11.
3 Там же ст. 11.
4 Там же, ст. 7.

було засновано постійне поселення Білолуцьк («Біла Лука»
— коліно Білої річки). Навколишні густі ліси та болота,
здавалось, надійно ховало його мешканців від татарських
розбійників, але в 1643 р. татари зненацька захопили БІлолуцьк
І спалили його. БІЛЬШІСТЬ жителів було забрано в полон. Ті ж,
хто зумів врятуватися від татарського аркану, переселилися на
правий більш високий берег Айдару, укріпивши своє нове
селище земляним валом і ровом з водою.
     Приблизно в той же час, на місці спаленого Осинового
острогу на Айдарі українськими переселенцями побудовано
слободу Осинову (с. Осинове Новопсковського району).
     Тоді ж на лівому березі Айдару в місці впадіння в нього
річки Кам'янки було засноване поселення Закам'янка (нині
Новопсков), а біля озера Закотного в заплаві Айдару —
поселення Закотне. В той же час в долині Айдару виникло І
поселення Іванова Лука (нині село БулавІнка Новопсковського
району).
     В 1732 році на Айдар були переселені переселенці з
Острогозького полку на чолі з сотниками: в Стару Білу —
Іваном Синельниковим, в Закотне — Дмитром Голодолинським,
в Осинову — Якимом Смаковим, в Білолуцьк — Яковом
Головинським. У зайнятих місцях вони заснували нові сотні
Острогозського полку, а заселені слободи перетворили в сотенні
містечка.3
     У кінці XVII на початку XVIII ст. Білолуцьк, Осинова,
Закотне, Іванова Лука ввійшли до складу земель Війська
Донського. Невдовзі там розігралися трагічні події
Булавинського повстання 1707-1708 р.р.
     У 1686 р. виходцями з Полтавщини й Чернігівщини та
козаками Острогозького полку відновлюється слобода Стара
Біла (м. Старобільськ).
     На початку 60-х років XVII ст. українськими козаками й
селянами та російськими селянами'втікачами починають
заселятися землі по річці Красній. Тут виникають слободи

3.   Д.И. Багалей. «Очерки из истории колонизации степной окраинь
Московського государства», М. 1887, ст. 538-541.

 

Сватова Лучка (1660 р.), Кремінна (1680 р.), Меловатка (біля
1700 р.), Гончарівка (1706 р.), Тарасівка (1706 р.), Верхня Даванка
(1730 р.). Нижня Даванка (1732 р.).
     В кінці XVII ст. на початку XVIII ст. заселяються землі на
річках Жеребець, Боровій, Деркулі. У 1686 р. засновано
Біловодськ, в 1703 р. — Марківку і в перші роки XVIII ст. —
Білокуракіне.1
     Під час визвольної боротьби українського народу проти
польської шляхти багато козацьких загонів Слобожанщини
влилися у військо Богдана Хмельницького і тим самим послабили
наступ на Дике поле і заселення Слобожанщини. Цим
скористалися донські козаки і стали більш активно заселяти
басейн С. Донця та його приток. У нашому краї в XVII ст. ними
були засновані Боровський городок, Трьохізб'янськ, Городище —
на С. Донці; Сухарєв, Кабаньє, Краснянський городки на Красній,
Шульгінка, Старий Айдар — на Айдарі. У 1701 р. на землях,
приписаних до Сватовоь Лучки, донські козаки і російські селяни
із - під Воронежа заснували с. Кабаньє.2

 

1.       2.    3.  - перейти на 4 страницу -

 

Сватове

 

обсудити на форумі                перейти на сторінку "статті"                Новини              Об'яви