Сватово - общественно-информационный портал города

повернутися на головну сторінку сайту

Сторінки 1.  2.  3.

Михайло Вербицький написав музику до Державного Гімну України

Павло Чубинський уявляв свій вірш як пісню. Про це свідчить побудова твору: куплети з приспівам, характерні лексичні звороти. Є припущення, що, працюючи над текстом, поет орієнтувався на мелодію польського гімну в жанрі мазурки. І справді, метро ритмічна структура вірша цілком їй відповідає.

Дехто з сучасників Чубинського свідчили, що він написав свій твір під впливом почутої сербської патріотичної пісні. Були різні спроби його за-музичити. Згадують (Леся Українка, Леонід Білецький), що "Ще не вмерла Україна" співали на мотив сербського національного гімну, а також "однієї чеської пісні" (М. Драгоманов).

Щойно вірш з'явився, його поклав на музику друг і однодумець Павла Чубинського Микола Лисенко. У цій музичній версії пісня набула певного поширення на Наддніпрянщині і час від часу звучала до початку XX ст.

У дусі козацьких похідних пісень, на хвилі революційного піднесення, 1905 року створив музику до слів П. Чубинського і сподвижник М. Лисенка, відомий композитор, діяч українського національно-визвольного руху Кирило Стеценко. У цьому варіанті пісню було надруковано в розкладці на чоловічий хор у супроводі фортепіано в 1917 році (Київ, вид-во "Криниця").

Однак найпотужніше і остаточно віщі слова "Ще не вмерла Україна" були окрилені музикою Михайла Вербицького — скромного священика з невеликого та вбогого підкарпатського села і водночас обдарованого небуденним талантом митця, одного з основоположників української національної композиторської школи. Саме в такому співавторстві гімн і утвердився у свідомості всього українського народу.

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у священичій родині у селі Явірнику Руськім, розташованому неподалік "західного бастіону" українських земель — міста Перемишль. Раннє сирітство привело його під опікунське крило родича, видатного церковного і культурного діяча, перемиського єпископа Івана Снігурського (1784 — 1840). Вербицькому пощастило: на той час Перемишль заслужено зажив слави важливого центру українського духовного життя, що було пов'язане з діяльністю відомих просвітителів Івана Могильницького, Йосифа Левицького, Івана Лаврівського та ін.

Сам Іван Снігурський активно поширював українське слово, заснував у Перемишлі друкарню, сприяв появі шкільних навчальних посібників, фольклористичних збірок. Засновані за його ініціативою у 1818 році дяковчительський інститут, а згодом, у 1828 році, — кафедральний хор і музична школа при ньому стали справжніми осередками вокально-хорової культури і кузнею музичного професіоналізму на землях Західної України.

Саме в тих осередках щедро музикально обдарований юний Михайло Вербицький одержав початкові музичні знання. Втім, щодо облаштування свого майбутнього, він пішов шляхом, уторованим більшістю представників галицької інтелігенції: вступив до Львівської греко-католицької Духовної семінарії. Це був заклад закритого типу з суворою дисципліною і системою навчання, чітко регламентованою церковними потребами.

Проте нові демократичні віяння, ідеї національного відродження, які міцніли в народі, проникли й за мури семінарії, захопили думки й серця її вихованців. Не випадково саме тут у 30-х роках XIX століття розпочав свою літературну діяльність Маркіян Шашкевич — талановитий поет, фундатор національного духовного та літературного відродження Галичини. Одночасно з Вербицьким навчалися відомі пізніше культурні та громадські діячі: письменники Микола Устиянович, Антон Могильницький, Рудольф Мох, композитори Іван Лаврівський, Петро Любович та ін. Таке непересічне оточення, певна річ, не могло не впливати на світоглядні позиції майбутнього співавтора українського гімну.

Виявилося, що богословські науки не надто приваблювали темпераментного й життєрадісного юнака, яким був Михайло Вербицький. Через різні дисциплінарні провини, перипетії особистого життя і, як наслідок, — кількаразове відрахування із закладу — семінарське навчання продовжувалось з перервами. Лише 1850 року Вербицький одержав сан священика. Через деякий час, у 1856 році, він став парохом церкви у селі Млини неподалік Перемишля, де проживав до самої смерті 19 грудня 1870 року.

Паралельно розгортався інший — головний напрямок його життя. Вербицький був одержимий музикою, прагненням віддати свій музичний талант народові. Перебування в семшарії не відірвало його від музикування, передусім хорового мистецтва. Адже воно традиційно плекалося в українських церквах, а отже, й входило до переліку богословських дисциплін. До того ж, дух суспільного оновлення позначився і на ставленні семінаристів до церковного співу.

продовження

Сторінки 1.  2.  3.

 

Інформація взята з науково - популярного видання "Державний Гімн України", популярний історичний нарис. Випущеного на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою "Українська книга"

Автор тексту Марія Петрівна Загайкевич.

Матеріали, публікації та дослідження, використані при складанні нарису:

1. Павло Чубинський. "Ще не вмерла Україна" / Упорядник та коментарі Федора Погребенника. — К.: "Обереги", 1991.

2. Погребенник Федір. "Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля". Героїчна і трагічна історія гімну. Рукопис. — К., 1993.

3. Трембіцький Володимир. Національний гімн "Ще не вмерла Україна..." та інші українські гімнові пісні. Друге перероблене і доповнене видання. — Львів: НТШ, 2003.

4. Чередниченко Дмитро. Павло Чубинський. — К.: Видавничий дім "Альтернативи", 2005.

5. Загайкевич Марія. Михайло Вербицький. Сторінки життя і творчості. — Львів: "Місіонер", 1998.

6. Зелінський Олександр. Редакції гімну "Ще не вмерла Україна" в старих рукописах та першоджерелах // Musica Galiciana, т. 6, с. 257-307. - Львів, 2001.

7. Зелінський Олександр. Виникнення та перші кроки життя національного гімну "Ще не вмерла Україна" // Актуальні проблеми внутрішньої політики. — К., 2004, №4, с 11-27.