Сватівська Міська Рада 

Електронна книга пам'яті

Стрекнєв Дмитро Володимирович народився 09 липня 1997 року в смт Нижня Дуванка. Виховувався в багатодітній родині Стрекнєвої Наталії Віталіївни.

З 2004 по 2015 рік Дмитро навчався в Нижньодуванській загальноосвітній школі. Він мав веселу вдачу та вольову натуру, поважно ставився до дорослих, був гарним другом, завжди готовим прийти на допомогу.

Після закінчення школи вступив до Рубіжанського професійного ліцею, де отримав спеціальність електрозварювальника.

28 січня 2017 року Дмитро Стрекнєв був призваний на військову службу за контрактом до лав Збройних Сил України. Служив гранатометником у званні «солдат», з честю і гідністю виконував військовий обов’язок перед державою.

На війні травмував ногу. Півроку Діма лікувався у госпіталях у Києві і Харкові. Був на реабілітації вдома. Потім повернувся на передову.

6 квітня 2019 року, в районі хутора Вільний (неподалік м. Золоте) Попаснянського району Луганської області, внаслідок щільного вогню окупантів Дмитро загинув у бою, захищаючи територіальну цілісність України.

Дмитро був неодруженим. У нього залишилися мама, сестра і двоє братів. 30 січня 2020 року у Дмитра Стрекнєва повинен був закінчитися контракт. 9 липня 2019 Дімі було б 22 роки .

Бережний Владислав Олегович народився 11.06.1996 року у м. Сватове Луганської області. З 7 років навчався у Сватівській ЗОШ №6. Після закінчення школи пішов працювати. 5 січня 2015 року у 18 років підписав довгостроковий контракт до завершення АТО, будучи справжнім патріотом, прийняв доросле та сміливе рішення та став на захист незалежності і суверенітету нашої держави. Як тобі казав Владислав: «Я живу на Донбасі! Я воюю на Донбасі! За свій дім! За свою родину! Слава Україні!»

Перше бойове хрещення пройшов під Горлівкою у Зайцевому. На той час був навідником БМП-2, ходив у розвідку, брав участь у багатьох бойових операціях.

Другий контракт Владислав підписав у грудня 2017 року. Приймав участь у боях на Світлодарській дузі.

Чи було молодому чоловікові страшно на цій війні? Напевно, що так, бо всі ми люди. Владислав розповідав: «Саме страшне на війні – це смерть побратимів. Страшно, як гинуть хлопці. Їх дуже шкода. Війна забирає багато гарних людей». Молодий патріот мріяв, щоб якнайшвидше були визволені всі окуповані міста нашої держави, щоб над кожним звільненим містом замайорів українській прапор. І сподівався, що всі його мрії стануть найближчою реальністю.

5 червня 2019 року під час бою у районі населеного пункту Золоте – 1Владислав загинув від кульового поранення у голову. 11 червня 2019 року йому мало виповниться 23 роки. Похований у м. Попасна, де у нього залишилися трирічний син Данило та дружина, батьки проживають у Сватовому.

Указом Президента України №93/2020 від 18.03.2020 за самовіддане служіння українському народові, особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, посмертно відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня – молодшого сержанта Бережного Владислава Олеговича – командира бойової машини, командира механізованого відділення, механізованого взводу, механізованої роти, механізованого батальйону.

Інформацію надано родиною В. Бережного

Атакішиєв Сахіб Маггерам огли народився 08.05.1967 року в Азербайджані м. Кіровабад в багатодітній родині. В 1984 році закінчив школу, в вересні 1984 року вступив до Кіровобадського національного технологічного інституту, в якому отримав фах інженер- механік апаратів харчової промисловості.

Служив у лавах Радянської армії в танкових військах в Білорусії. Наприкінці 90-х роках приїхав у Сватове. Займався підприємницькою діяльністю. В червні 2016 року пішов захищати державу, 4 місяці провів в Торезькі та 13 днів під Авдійовкою. Загинув від кулі снайпера 14 березня 2017 року в Авдіївській промзоні Донецької області.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Борисенко Євген Миколайович народився 05.06.1968 року в м. Сватове. В 1975 році пішов в 1 клас СШ №7. В 1985 року закінчив 10 класів. 1986 року пішов служити до лав Радянської Армії в ракетні війська. В 1988 році вступив до Луганського музичного училища, де отримав фах керівника музичного ансамблю. Все життя працював у Сватівському РБК, був у складі ансамбля «Сватівські Козаки».

05.06.2015 пішов захищати територіальну цілісність і незалежність нашої держави. Приймав участь в бойових діях під Курахове та Мар’янці. Загинув 26.09.2016 року в Дніпрі при виконанні військових обов’язків.

Гуртяк Юрій Олександрович («позивний Таєць») Дата та місце народження: 3 серпня 1985 р., м. Сєвєродонецьк, Луганська область.

Дата та місце загибелі: 11 липня 2016 р., с. Славне, Мар’їнський район, Донецька область.

Звання: Молодший лейтенант.

Посада: Командир взводу. Підрозділ: 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар» (10-а окрема гірсько-штурмова бригада).

Обставини загибелі: Загинув близько 6.00 ранку 11 липня 2016 року під час мінування території неподалік населених пунктів Тарамчук та Новомихайлівка Мар'їнського району Донецької області. Сапери разом із групою прикриття висунулися на передній край і натрапили на міну спрямованої дії МОН-50. Разом з Юрієм загинув старший солдат Я. Комаров.

Сімейний стан: Залишилися батьки, сестра, брат, дружина та донька.

Місце поховання: с. Містки, Сватівський район, Луганська область (фото пам'ятника № 1, № 2).

Указом Президента України № 23/2017 від 3 лютого 2017 року, "за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку", нагороджений орденом Богдана Хмельницького I ступеня (посмертно).

Гуртяк Юрій Олександрович народився 3 серпня 1985 року в селі Містки Сватівського району на Луганщині. Після закінчення середньої школи вступив до хімічного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля в м. Сєвєродонецьк. Під час навчання в університеті почав займатися східними єдиноборствами муай-тай, у якому здобув вагомих досягнень, ставши чемпіоном світу.

У 2013—2014 роках Юрій брав участь у Євромайдані у Києві; під час проросійських виступів на Луганщині разом з іншими проукраїнськими активістами регіону брав участь у створенні місцевої «самооборони», що ставила на меті протистояти сепаратизму. Навесні 2014 року вступив до добровольчого батальйону «Айдар», у якому служив стрільцем, гранатометником, корегувальником та навідником БМП-1. Під час служби у зоні АТО брав участь у боях під Трьохізбенкою, під Щастям, у боях на «бахмутській трасі», поблизу села Кримське. З жовтня 2015 року, командир розвізводу, виконував бойові завдання в Мар'їнському районі Донецької області.

Загинув 12 липня 2016 року разом з старшим солдатом Ярославом Комаровим під час виконання бойового завдання з мінування можливих шляхів просування бойовиків ДНР: обидва військовослужбовці підірвалися на протипіхотній міні МОН-50 поблизу села Тарамчук Мар'їнського району.

У жовтні 2016 року в пам'ять про Юрія Гуртяка у корпусі хімічного факультету Східноукраїнського університету в Сєвєродонецьку відкрили меморіальну дошку на його честь.

Нагороди: Орден «За вірність присязі» (2015), Орден Богдана Хмельницького І ступеня (посмертно) «за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України».

Рибальченко Олександр Миколайович (позивний Пломба) народився 11.01.1994 року у селі Петрівське (зараз - Коржове) Сватівського району Луганської області.

Вихованням хлопця з самого дитинства займались бабуся з тіткою.

Закінчивши 11 класів сільської школи, 2012 року вступив до технікуму у місті Щастя, у якому отримав фах "водій крана".

Коли розпочалася війна, Олександр одразу пішов добровольцем до батальйону "Луганськ-1" та, починаючи з серпня 2014 року перебував у зоні війни. 12.02.2015 він був призваний за мобілізацією та потрапив до розвідки 93-ї ОМБр, з якою був дислокований спочатку у Пісках, а потім - в Авдіївці.

Ось що згадують про Олександра його побратими:

- «Він ніколи не боявся ворога, його не відлякувало перебування на жодній позиції, де б вона не була розташована. Пломба увесь час прагнув потрапити на нульовку. Завжди прагнув бути першим, робив такі вчинки, щоб за ним ішли люди. Коли його підрозділ заїхав до Пісків, Сашко перший вступив у бій, першим відкрив автоматний вогонь по позиціях російських військ, а за ним потім пішла піхота.»

- «Одного разу був випадок, коли у Пісках наш опорний пункт знаходився під прицілом снайпера, не даючи продихнути бійцям, постійно тримаючи їх у напрузі. Олександр з побратимом, натягнувши по дві каски на голови, довго виманювали ворожого стрільця, як-то кажуть "на живця", постійно ризикуючи зловити кулю, але не зловили, зате змогли засікти місце, де розташувався снайпер, після чого координати тієї схованки негайно були передані нашим, які накрили його з мінометів та кулеметів, накрили так щільно, що більше той снайпер нашим ніколи не дошкуляв.»

2016 року, коли бригаду з Пісків вивели, Олександр Миколайович навчався керуванню безпілотників, а 24.03.2016-го підписав із ЗСУ контракт на півроку, який потім постійно продовжував на такий самий термін.

Молодший сержант, командир топогеодезичного відділення 93-ї окремої механізованої бригади брав участь у боях на Бахмутській трасі, в районі населених пунктів Трьохізбенка та Новотошківське. У червні 2017-го на Бахмутці зазнав чергової контузії.

У нього було яскраве та насичене життя, він не хотів нічого упустити, прагнув встигнути все зробити, усюди побувати. Мріяв про затишне сімейне щастя, про власного сина, про звільнення рідного Луганська від цього багаторічного кошмару.

Загинув він 1 лютого 2018 року о 15.05 у Донецькій області від поранень, отриманих внаслідок підриву на осколковій загороджувальній міні. Сашко разом із побратимами займався розмінуванням місцевості, дві міни вони встигли зняти без пригод, а третю він встиг сфотографувати за одну хвилину до своєї смерті. Сказав хлопцям, щоб відходили на безпечну відстань, ті встигли відійти, коли стався підрив.

Поховали Сашка 4 лютого у рідному селі. У нього залишились бабуся, тітка, чотири брати та цивільна вагітна дружина. Нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни".

Стриженко Артем Олегович народився 28 жовтня 1993 року у місті Сватове Луганської області. Сім’я Артема Стриженка у 2006 році переїхала до міста Житомир.

Шкільні роки у Житомирському ліцеї № 25 запам’яталися рідним відповідальним ставленням хлопця до навчання, він не обтяжував батьків клопотами виховання, сам із розумінням ставився до шкільних обов’язків. Артем по життю мав гарних друзів, бо сам був чесним і надійним. Після школи обрав навчання у Житомирському коледжі бізнесу і права, а після закінчення розпочалася контрактна служба у Збройних силах України.

З квітня 2014 року у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних сил України Артем бере участь у військових діях на Сході країни. 21 липня 2014 року під час виконання бойового завдання 20-річний солдат Артем Олегович Стриженко, захищаючи рідну землю, загинув під містом Лисичанськом Луганської області.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Повернутися в Електронна книга пам'яті;