Злочин проти народу. Новини Голос Громади

Політичний режим сталінщини в Україні. Масові репресії 30-40-х років XX століття та їх наслідки.

Українська РСР як складова тодішнього Радянського Союзу більшою мірою, ніж інші республіки, перебувала під потужним ідеологічним впливом тоталітарного центру, політичним знаменом якого був сталінський режим.

У кінці 20-х на початку 30-х років модель політичної системи Радянського Союзу виглядала так:

- Монополія на владу. Більшовики усунули з політичної арени всі інші політичні партії.

- Монополія на ідеологію. У суспільстві утвердилася монополія комуністичної ідеології: право на істину визнавалося лише за марксизмом. Тотальний контроль над засобами масової інформації, маніпуляція свідомістю населення та переслідування віруючих, релігійних конфесій.

- Монополія на керівництво економікою. Форсування процесів індустріалізації та насильницької колективізації, одержавлення усіх форм власності, утвердження командно-адміністративних методів керівництва.

Таким чином, у країні встановилася диктатура більшовицької партії, а на вершині партійно-державної системи влади на той час знаходився Сталін. У Радянському Союзі склався культ його особи.

У кінці 20-х на початку 30-х років політична система Радянського Союзу, зберігаючи нібито зовні атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну систему, яку дослідники називають режимом особистої влади Сталіна або сталінщиною. Невідємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищуючи будь-яку опозицію сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Органи ДПУ – НКВС розгорнули масові репресії проти всіх прошарків населення.

Початок масового знищення „класових ворогів” – „ворогів народу” поклав сфабрикований ДПУ “шахтинський процес” 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була репресована за вигаданими звинувачуваннями у шкідництві. Із 49 засуджених у цій справі 7 були розстріляні. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома хвилями прокотилися Україною.

Перша (1929-1931 рр.) – примусова колективізація і розкуркулення, процес „Спілки Визволення України (СВУ)”, ліквідація УАПЦ.

Друга (1932–1934 рр.) – штучний голод, постишевський терор (проти інтелігенції та партпрацівників).

Третя (1936–1938 рр.) – так званий „великий терор”, в центрі якого були репресії проти військових.

У вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії – як членів вигаданої ОДПУ „Спілки визволення України”. У 1930 р. відбувся процес над 45 „керівниками” СВУ. Серед них – академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес – так званого „Українського національного центру”, за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських катівнях загинули українські академіки – геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О. Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не оминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр „Березіль” – закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого „Українського центру білогвардійців-терористів” було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції.

Протягом 1933-го року від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% всього загального складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. В цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних українських кінорежисерів, як О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, І. Пирєв, Л. Луков та ін.

Непоправних втрат у той час зазнали військові кадри (було репресовано понад 40 тис. найдосвідченіших командирів Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів). Був повністю знищений штаб Київського військового округу на чолі з І. Якіром, репресовано 150 чоловік командного складу Харківського військового округу на чолі з І. Дубовим. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту.

Варто зазначити, що репресіям піддавалися не лише інтелігенція, керівники, партпрацівники і військові, а й рядові робітники та колгоспники.

Так у листопаді 1933 р. пленум ЦК ВКП(б) дійшов висновку, що "на Україні основною небезпекою є український буржуазний націоналізм", і поставив завдання "завдати нищівних ударів по націоналістичних петлюрівських елементах, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва, а особливо в будівництві української соціалістичної культури". Це рішення пленуму разом з положенням Сталіна про загострення класової боротьби стало основою масового терору.

З середини 30-х років репресії набули масового характеру і досягли свого апогею в 1937-38 pp. Для утримання інакомислячих в 1930-х рр. розширюється мережа виправно-трудових таборів, об'єднаних в систему ГУЛАГ ("Главное управление лагерей"). Чисельність ув'язнених у таборах за 10 років зросла до 4 млн чоловік. Для покарань було навіть відновлено каторгу та смертну кару.

Для спрощення системи винесення вироків створювались позасудові органи — "трійки". При цьому розгляд сфабрикованих справ був досить формальним.

Приводом до посилення репресій в партії та країні стали події 1934 p., коли на XVII з'їзді ВКП(б) група делегатів спробувала замінити Сталіна на посаді генерального секретаря ЦК іншим лідером С. Кіровим. Наприкінці 1934 р. сталось політичне вбивство С. Кірова, обставини якого залишились нез'ясованими, а вбивство використали як додатковий привід для посилення репресій.

Тільки в 1937-38 pоках було репресовано до 10 млн осіб, з них 2-3 млн знищено фізично.

Терор був тотальним, охоплював усі верстви населення. У суспільстві поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки „ворогів народу”. Головним наслідком масових репресій було фізичне знищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації і тотальне розтління свідомості тих, кого терор не зачепив.

Отже в результаті масових репресій інтелектуальні сили радянського суспільства у політиці, армії, науці було знекровлено. Це – один з найжахливіших злочинів сталінського тоталітарного режиму проти власного народу.

Чи були зміни у повоєнні роки?

Суспільно-політичне життя в Україні у повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Партійну організацію і деякий час уряд республіки очолював М. Хрущов — здібний організатор, який водночас уособлював у собі командно-адміністративну систему.

Ліберально-політична ситуація в Україні у повоєнні роки визначалася подальшим посиленням культу особи Сталіна. Розпочинався новий виток репресій: проти військових і військовополонених, проти діячів науки і культури, державних працівників.

За 1946—1949 рр. партійним апаратом до Сибіру було заслано близько 500 тис. західних українців. В боях із національно-бандерівським опором загинуло понад 25 тис. військовослужбовців Червоної Армії, прикордонних та внутрішніх військ. Спробою розв'язання українсько-польського конфлікту було переселення з Польщі в Україну близько 500 тис. українців, а з України в Польщу понад 800 тис. поляків. Була ліквідована уніатська церква, яку звинуватили у співробітництві з німецькою окупаційною владою.

Жорстокий гніт дедалі посилювався. І лише після смерті Сталіна в 1953 р. з'явилася надія на демократизацію життя в країні в цілому та в Україні зокрема.

Реабілітовані історією.

Щороку в третю неділю травня по всій Україні проводяться різноманітні заходи, присвячені памяті про ці страшні події – наближається День памяті жертв політичних репресій. Тривалий час інформація про репресованих була закритою для широкого загалу. Тільки сьогодні, через десятки років, майже усі матеріали з грифом «секретно» є у вільному доступі, в результаті чого реабілітовані добрі імена тих, кому під час політичних репресій поставили тавро «ворог народу».

Книга «Реабілітовані історією», де були опубліковані результати дослідження про масові політичні репресії, вразила увесь світ жорстокістю сталінського режиму проти власного народу. Памятати тих, чиї імена жорстока доля внесла у ці списки - наш святий обовязок.

Громадський діяч, місцевий дослідник М.Ф. Матвієвський, опрацювавши книгу «Реабілітовані історією» (Луганська область), створив інформаційний стенд, де оприлюднив прізвища репресованих жителів Сватівського району, щоб привернути увагу громадськості на маловідомі трагічні події як в історії України, так і в історії нашого району. Списки сватівчан, які постраждали внаслідок політичних репресій, поступово поповнюються новими прізвищами.

Підготувала Я.В. Бондарєва (за матеріалами Сватівського музею)

Порекомендовать эту статью своим друзьям:

Злочин проти народу

Злочин проти народу фото:

Опрелюднення проектів рішень

Які проблеми сьогодні вирішуємо і що плануємо зробити

Новини кримінальні

Захистили проектів на 22,5 мільйони гривень

Минулого тижня до нас завітали Литовці!