«Ты мне, улица родная, и в непогоду дорога»
Ці слова з відомої пісні про Донбас. Вони асоціюються з життям нашого воєнного і повоєнного часу Другої світової війни, нашим холодним, голодним дитинством і юністю, які пройшли на вулиці Садовій, де ми раділи і сумували, де формувався наш світогляд.
Вулиця Садова одна з найбільших у Сватовому, бо протяглася від залізничної колії станції, яка її перетинає, аж до великого мосту через річку Красну, що на виїзді з міста.
В часи нашого дитинства вулиця була дуже заболочена. Не рятували навіть ярки, вириті по обидва боки аж до самої річки.
Паралельно вулиці Садова йшла залізна колія, що вела від станції Сватове до КХП (Комбінату хлібопродуктів), який тоді називали Кормутом.
Пересікала Садову центральна вулиця ім. Леніна, яка колись іменувалася Дворянською, нещодавно називалася Каштановою, потім знову Леніна, а зараз її перейменували на Державну. Від вулиці Садової на схід ведуть провулки Садовий, Комінтерна, Садово-Набережний. На вулиці колись були розташовані: дитяча консультація (тепер районний краєзнавчий музей), навпроти неї була швейна фабрика, поруч автопарк (якщо не помиляюсь). Понад залізничною колією колись був розташований вугільний склад (тепер там МКП «Сватівський водоканал»), далі розташовувався лісоторговельний склад, дорогу до якого проклали через наш город, бо ми проживали якраз навпроти провулку Комінтерна (зараз – провулок Зоряний).
Під час і після війни наша вулиця була багатолюдною. В основному на ній проживали жінки, діти. Майже всі чоловіки воювали на фронті, повернулося їх додому після війни мало, і більшість – після поранення. Це були Яков Іванович Руденко (рідний брат тата), Олексій Петрович Бондарєв (з осколком у серці, який лікарі не ризикнули витягти, бо міг би померти), Дмитро Семенович Перепелиця (якого під час окупації німці забрали до Германії на трудову роботу, а після визволення він воював на фронті), Надія Ковальова (Барух), Анастасія Нестеренко, Григорій Путненко (без однієї ноги). Не повернулися з війни наш тато Іван Іванович, Боря Лозовий (двоюрідний брат) та інші. Приїздив у чині генерала у відпустку наш сусід Зорька Дзюба (у його матері було вісімнадцять дітей), розповіді якого ми слухали, розкривши рота.
В нашій сімї було девятеро чоловік: дідусь Іван Григорович Руденко, бабуся Даря Полікарпівна (батьки нашого тата), тітонька Настя з донькою Люсею, мама і нас – четверо її дітей. Жили бідно, холодно, голодно. Призначеної пенсі на нас за нашого тата не вистачало. Дідусь і бабуся колгоспники-пенсіонери пенсії не отримували, тітонька працювала у колгоспі «Нове життя», там писали лише трудодні, які не оплачували. Мама наша Катерина Олексіївна позичала гроші у сусідки Олімпіади Лаврентіївни під відсотки, купувала зерно на стакани на базарі, дідусь «драяв» його на крупорушці, крупи ставало більше, мама знову несла її на базар, а із залишку варила нам куліш.
Базар тоді знаходився, де зараз розташована райдержадміністрація, на майдані Злагоди, навпроти теперішнього магазину «Коковін». По базарю у вихідні дні прогулювалася молодь. Згодом мама через військкомат влаштувалася завідуючою їдальнею для працівників райради. Райрада тоді знаходилася на розі вулиці Шевченка, де була нещодавно дитяча консультація. Навпроти неї у підвалі (будинку для сліпих) і була їдальня (зараз там торгова точка). Ми, діти працівників їдальні, приходили з чайниками наприкінці робочого дня за залишками бульйону. Матуся була активна по життю: обиралась народним засідателем у суді. Суддею був Лукян Васильович Синенко – людина, яка користувалася великим авторитетом у населення за чесність і порядність. Приміщення суду знаходилося тоді на вул. Леніна, де потім розташовувався «паспортний стіл».
Під час і після війни ми хліба три роки взагалі не бачили, пізніше давали хлібні картки, з якими ходили до крамниці, де зараз знаходиться магазин «Коковін». На другому поверсі крамниці була аптека. Цукру не було, його замінював сахарин, у роті було солодко, але він не засвоювався. Раділи, коли у торгівлі зявлялися цукерки-подушечки (в народі - «дунькіна радість»). Воду пили з колодязя – на нашому подвірї вона була джерельна, чиста, бо колодязь усією вуличною громадою чистили один раз на рік.
До школи в молодших класах під час війни ми ходили до різних приміщень - то у «Семінарію» (так називали теперішню ЗОШ №1), то до відремонтованих приміщень другого поверху (тепер ЗОШ №6), то у будинок на розі вул. Свердлова (зараз вул. Слобожанська), де згодом була районна бібліотека, а потім ремонтна майстерня. Писали у зошитах, зроблених із газет, між рядками чорнилом з бузини. Але, незважаючи на усі ці негаразди, ми добре читали і знали таблицю множення.
Середню школу я, моя сестра Валентина та брат Генадій закінчили у СШ №7, приміщення якого знаходилося біля КХП (згодом на цьому місці побудували дитячий садок «Веселка»). Менша сестра Галина вчилася у старому приміщенні СШ №2 (зараз там ДЮСШ відділу освіти). Уроки фізкультури проводив Олександр Степанович Воскобойник. Пізніше він був директором радгоспу «Дружба», а потім секретарем райкому партії. Перевага цих уроків була в тому, що проводилися вони на свіжому повітрі і увесь час у русі, бо грали лише у «Прапора», який одна команда намагалася забрати у другої. Ми, старшокласники, згідно з графіком, допомагали будівельникам у будівництві спортивного залу, тепер там їдальня школи-гімназії.
Користувалися дитячою бібліотекою, яка розміщувалася у будинку по вул. Леніна (зараз вул. Держава), навпроти вул. Матросова. Щоб записатися, треба було принести свою художню книжку. Бібліотекарем була Тетяна Андріївна Усова (якщо я не помиляюсь). Вдома я часто читала при свічках, бо електрики ще не було.
Влітку розвагами для нас були купання у річці, яка була прямо в городах, через кладки. Зліва була купальня для малечі, а подалі, біля стадіону, для старших і дорослих. Стадіон був ґрунтовий, розмічений для гри у футбол, з двома деревяними воротами. Було декілька футбольних команд. Ми завжди вболівали за свого сусіда Олександра Слизького, який грав дуже вправно і його команда з Депо майже завжди була переможницею.
З тітонькою Настею та її донькою Люсею, сусідками Варварою Слизькою, Олександром Григоренком, Галинкою Ялинич та іншими я ходила на роботу у колгосп «Нове життя», працювала на току, підмітала, виконувала різні доручення. Нам писали трудодні, але не платили. Що з току могли принести, то й було наше. Тітоньки завжди мені давали початки кукурудзи, щоб я несла додому. Керував ними «секель», так називали вони чоловіка з презирством.
Топили вдома чим прийдеться: сухими соняхами, пізніше – лушпинням з насіння, яке привозили за наказом військкомату. У хаті завжди було прохолодно, а взимку взагалі холодно. Діти й дорослі крали вугілля з вагонів поїздів, які зупинялися. Восени ходили збирати колоски на «білу гору», так її називали через крейду, на полі нас ганяли обїждчики на конях, норовили дістати батогами.
Гралися ми на вулиці. Я навчала малечу, граючи «у школу», рахували на пелюстках з соняшнику, навчала їх Абетки.
Школярі-старшокласники (і я в тому числі) ходили по шляху через розкопи, за Гапчин ліс з класними керівниками школи і заступником директора Мартишиним на «видову» прогулянку зернових культур.
Допомагали дорослим пасти череду, бо у дворах почали зявлятися кози і навіть корови. Попереду череди завжди йшла наша коза Катька з гострими рогами. Вона билася. І діти, і дорослі ховалися за хвіртку. Визнавала вона лише нашу маму.
Наше дитинство і юність були нелегкими, але ми сприймали світ, згідно свого віку, вчились, працювали, не курили самокруток з махоркою для дорослих, не пили «горючого», не було у нас поняття, що таке «суїцид». І вистояли, і вижили разом з дорослими, і кожен з нас знайшов своє місце у житті, працюючи і одночасно навчаючись заочно.
Жили усі дружно – я, Валя Усова (зараз очолює ветеранську організацію у школі – інтернаті), Василь і Григорій Сайфутдінови, які ганяли мяча по вулиці у дитинстві. Василь Сайфутдінов став директором ДЮСШ, а Григорій вчителем фізкультури, — разом працювали на освітянській ниві. Ніна Клепацька і моя сестра Валентина працювали на авіазаводі у Харкові. Ніна працювала на керівній посаді, Віктор Турок (Турченко) був військовим офіцером на Чорноморському флоті, Віктор Шкабура був водієм, моя сестра Галя (спочатку працювала на швейній фабриці), двоюрідна сестра Надія, Валентин Шепелевич, Женя Хоружа (Набока) – у торговельній мережі, Дмитро Перепелиця обіймав посаду ветлікаря. Мій брат Генадій працював оператором на комбінаті «Азот» у Лісхімстрої (тепер м. Сєвєродонецьк). Майя Григоренко стала фінансистом.
Може для когось ці спогади були не дуже цікавими. Але для нас, дітей вулиці Садова, вони дуже дорогі, адже це – наше важке дитинство, наше життя. Хочеться побажати, аби прийдешні покоління не відчували тих випробувань, які випали на нашу долю, та завжди памятали про життя своїх пращурів.
Зі спогадів А. Охрімчук, ветерана педагогічної праці
Відповіднодостатей9,13ЗаконуУкраїни«Прозасадидержавноїрегуляторноїполітикиусферігосподарськоїдіяльності»,плануприйняттярегуляторнихактів ...
читать далее »
Унашомумістіживутьрізнілюди.Однілюблятьсобак,інші-котів.Одніїздятьнаавтомобілях,інші-ходятьпішки. ...
КАЖЕ,ЩОЗБЕРІГАВКОНОПЛЮДЛЯСЕБЕ
Минулоготижняу48-річногомешканцяс.Райгородка,поліцейськівиявилиполіпропіленовийпакетзречовиноюрослинногопоходження ...
КабінетМіністрівУкраїнисвоєюпостановоюзатвердивпроективрамкахфінансовоїугодиміжУкраїноютаЄвропейськимінвестиційнимбанкомзметоюреалізації ...
Якрозповів"Голосугромади"міськийголоваЄвгенРибалко,Сватовевідвідаладелегаціязміста-побратимаПлунге.Підчасвізитуобговорювалисяпитанняналагодження ...
