Голос громади - газета міста Сватове Луганської області. Саме свіжа, саме актуальна інформація із перших рук. Передплативши газету Голос Громади, ви завжди будете в курсі самих важливих подій міста Сватове.

Повернутися на головну сторінку Голос громади

З роками їх все меншає в строю,
Вкорочують життя їм давні рани...
На вахті миру в рідному краю
Стоять з синами поруч ветерани.

Розумна Таїсія Дмитрівна народилася 2 лютого 1922 року в м. Сватове. В 1930 році пішла навчатися до Сватівської школи №2, закінчила 7 класів в 1937 р. В 1938 році почала працювати на МЕЗі спочатку помічником лаборанта, а в 1939 році закінчила спеціальні курси і стала працювати лаборантом.

На початку війни, в 1941 році, закінчила курси медичних сестер в м. Сватове і в 1943 році вже працювала у Ленінградському 271-ому госпіталі медичною сестрою.

В 1944 році воювала в Криворізькому протитанковому артилерійському полку № 1213. Пройшла переможним маршем міста Куп’янськ, Дніпропетровськ, Тирасполь, країни Румунію, Югославію, а в австрійському місті Брук зустріла перемогу.

В липні 1945 року повернулася в м. Сватове і почала працювати касиром-контролером в РБК ім. Кірова. В 1955 році закінчила Сватівську вечірню школу, а з 1956 року працювала в клубі міського споживчого товариства.

Нагороджена орденом Великої Вітчизняної війни та медаллю „За мужність”.

30 березня 1973 року Таїсії Дмитріївні присвоєно звання „Почесний донор СРСР”.

В 1977 році вона пішла на заслужений відпочинок, але продовжувала ще працювати до 1980 року.

Беседа Антоніна Петрівна народилася 10 вересня 1924 року у м. Сватове. Закінчила середню школу.

15 травня 1943 року пішла на фронт.

Воювала у 6-й Гвардійській армії, 96-й окремій роті, що обслуговувала армійські бази, рядовою-кулеметницею. Була на Курській дузі, Старому Осколі, у Прибалтиці, де й зустріла перемогу.

В серпні 1945 року повернулася додому. Працювала бібліотекарем, диспетчером-касиром, нянею у дитячому садочку, і 12 років була головою квартального комітету. На даний час на заслуженому відпочинку.

За мужність, хоробрість, стійкість, виявлені у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками і в ознаменування 40-річчя перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941-45 рр. нагороджена орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня. Наказом Президента України нагороджена орденом “За мужність”, медалями “60 років визволення України від німецько-фашистських загарбників”, Жукова, “Захисник Вітчизни”, “40 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-45 рр.”, “50 років Збройних сил СРСР”, “70 років Збройних сил СРСР”.

Беседа Пилип Іванович народився 25 жовтня 1911 року у с. Беседівка Старобільського району. Гвардії капітан. З 25 травня 1942 року по 31 грудня 1945 року працював в органах НКВС і контррозвідки “СМЕРШ”. Свою майбутню дружину Антоніну зустрів в День Перемоги у Литві. Після війни переїхав до Сватового.

Працював Пилип Іванович головою райвиконкому Троїцького та Ново-Айдарського районів. Закінчив Вищуи партійну школу у Києві. У 1958 році помер.

Жарко Єлизавета Олексіївна народилася 7 травня 1924 року у м. Сватове Луганської області. З 1934 року до 1943 року навчалась у СШ №6. У 1943 році за призовом військкомату потрапила на фронт. Була зв’язківцем НОС ІІІ-го Українського фронту. Пройшла визвольним маршем багато країн. Перемогу зустріла у Відні, в Австрії.

Нагороджена орденами Великої Вітчизняної війни ІІ ступеню, «За мужність» та 13-ма медалями.

У серпні 1945 році демобілізувалася, повернулася до Сватового, де закінчила 10-й клас вечірньої школи. Отримала середню освіту, влаштувалася працювати на маслоекстракційний завод пресувальницею, де і пропрацювала до пенсії.

Закурдаєв Михайло Олексійович — інвалід Великої Вітчизняної. Народився 26 лютого 1924 року у с. Юрченково Печеніжського району Харківської області.

З 1932 року навчався у Сватівській школі №1, потім у СШ №2. У 1943 році пішов на фронт. Воював на ІІІ Українському фронті, дійшов до Відня.

Карнаух Петро Григорович, 1922 року народження, перебував у лавах Червоної Армії з вересня 1940 року до листопада 1945 року. Воював з перших днів війни і до її завершення. Витримав 900 днів Ленінградської блокади, після чого з боями пройшов Ленінградську, Новгородську, Калінінську, Псковську області. Звільняв від німецьких окупантів Естонію, Латвію, Литву. За звільнення столиці Латвії м. Риги від Сталіна отримав подяку. Війну закінчив в столиці Східної Прусії м. Кенігсберг. В армії П.Г. Карнаух був командиром зенітної гармати. Особисто за період війни своєю гарматою знищив чотири ворожі літаки. Вів бої з ворожою піхотою, захищав різні військові об’єкти від ворожої авіації.

За воєнні заслуги був нагороджений 21 нагородою, серед яких: «За відвагу», „За Перемогу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.”, „За взяття Кенігсбергу”, „За оборону Ленінграда” та ін.

Повернувся Петро Григорович додому в листопаді 1945 року. Після повернення більше двадцяти років навчав дітей у школах району.

 Кравченко Ганна Василівна народилася 18 грудня 1923 року у с. Мар’євка Попаснянського району Луганської області. Війну зустріла у Києві, де на той час закінчила перший курс Державного університету ім. Т.Г. Шевченка.

У 1942 році, після навчання на спецкурсах, стала радисткою – партизанкою. Пройшла всю війну з партизанськими загонами, воюючи в тилу ворога. Зустріла Перемогу у Молдавії, в містечку Рибниця. Нагороджена орденом Червоної Зірки, медалями „Партизан Вітчизняної війни”, „За перемогу над Німеччиною”.

Після війни Г.В. Кравченко закінчила Стаханівський гірничий технікум, працювала у вугільній промисловості на будівництві та відбудові шахт. Закінчила заочно Ленінградський гірничий інститут по спеціальності гірничий економіст. Має нагороди за сумлінну працю — Почесні грамоти Міністерства вугільної промисловості, медалі „За відбудову шахт Донбасу”, „За доблесний труд”, „Ветеран праці”, а також ювілейні нагороди.

Астраханцев Вікентій Лаврентійовичем був призваний на фронт у 1943 році. Тоді йому було 17 років. Він воював у 71-й стрілецькій піхотній дивізії у 367-му стрілецькому полку. Під Батайськом вперше прийняв бойове хрещення.

Нагорський Григорій Михайлович народився 1927 року у с. Мало-Олександрівка Лозно-Олександрівського району Луганської області.

8 листопада 1944 року був призваний до лав Радянської Армії. Служив на Уралі у м. Кунгур у запасному полку. Коли почалася війна з Японією, був направлений на Далекий Схід у Монголію на Забалканський фронт з 9.08.1945 по 3.09.1945 рр. Служив у 432 полку, був кулеметником. Приймав участь у визволенні Китаю від японців. З боями пройшов до м. Чангунь.

Після закінчення війни з Японією продовжував служити у рядах Радянської Армії до 1951 року.

За участь у бойових діях був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни та орденом „За мужність”, медалями „За перемогу над Німеччиною”, „За перемогу над Японією”, „Захисник Вітчизни”, „За доблесть і відвагу” , медаллю імені Жукова та ювілейними медалями.

Борисенко Іван Антонович народився у 1925 році в с. Першотравневе Сватівського району.

Під час війни воював на І Українському фронті командиром гармати, помічником командира взводу, старшиною батареї. З боями пройшов Угорщину, дійшов до Німеччини. Має нагороди: орден Великої Вітчизняної війни, медалі „За бойові заслуги”, „За взяття Берліну”.

Після війни Іван Антонович працював вчителем фізкультури у Сватівській школі №3, головою робітничого комітету, керуючим відділенням у радгоспі №10, зоотехніком у радгоспі „Дружба”, старшим зоотехніком на племстанції.

Кравцова Клавдія Архипівна народилася в м. Сватове у 1926 році.

В 1942 році закінчила курси медсестер. „Я дуже хотіла стати медсестрою і працювати в лікарні, — згадує Клавдія Архипівна. — Мрія моя здійснилася у найтрагічніший час для країни. Дуже важко було у воєнний час, скільки поранених, скільки крові, скільки болю та сліз...”

Служила в званні лейтенанта медичної служби у Ленінградському шпиталі. Демобілізувалася у 1945 році. К.А. Кравцова має багато нагород, серед них ордени „За мужність”, орден Вітчизняної війни, медаль „За перемогу над Німеччиною”.

Найбільше бажання Клавдії Архипівни, — щоб страхіття війни ніколи не повернулися, і нащадкам солдатів Перемоги ніколи не довелося бачити те, що побачили і пережили вони.

Щербак Володимир Петрович народився у 1921 році в м. Сватове.

До війни працював на Сватівській МТС токарем.

Під час Великої Вітчизняної війни воював у 36-й батареї 1-го Гвардійського полку Четвертої дивізії ІV Українського фронту першим наводчиком гармати, заряджаючим.

Перемогу Володимир Петрович зустрів у Німеччині. Має багато нагород. Серед них орден Вітчизняної війни, медалі „За оборону Севастополя”, „За перемогу над Німеччиною”.

Після закінчення війни В.П. Щербак працював у Львові токарем на меблевій фабриці, потім шахтарем в м. Первомайськ Луганської області. Звідти і пішов на заслужений відпочинок. На пенсії працював кочегаром в АТП.

Слизький Петро Якович народився 15 серпня 1924 року в м. Сватове. У 1940 році закінчив 7 класів Сватівської СШ №2. До 1943 року знаходився у окупації. Після визволення Сватового був призваний на війну.

Сотні тисяч кілометрів пішки — ось фронтовий шлях Петра Яковича. Він воював на передовій піхотинцем. Війну пройшов з 1-м Українським фронтом у 1180 полку 350-ї дивізії. Брав участь у найстрашніших битвах з ворогами, дійшов до Берліна з десантними військами Третьої армії. Визволяв Київ, Житомир, Павлоград, Польщу.

Перемогу зустрів у шпиталі в Чехословаччині. Демобілізувався в листопаді 1946 року.

З грудня 1946 року він почав працювати у Сватовому теслярем у райсоюзі, комунгоспі, колгоспбуді. З 1948 року Петро Якович працював у депо аж до самої пенсії.

Серед нагород у П.Я. Слизького є орден Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня та орден „За мужність”. Медалі — „За бойові заслуги”, „За перемогу над Німеччиною”, „За взяття Берліну”, ім. Жукова, „Захисник Вітчизни”.

Молодому поколінню Петро Якович бажає, аби дитинство їхнє було щасливим, аби діти мали гарне дозвілля, мали змогу зміцнювати власне здоров’я, набували корисних навичок і могли зберегти мир на планеті.

Петруненко Марія Михайлівна народилася 8 листопада 1923 року в м. Сватове. Закінчила СШ №38. Почала свій воєнний шлях з Луганська, далі — Москва, Білорусія, Київ, Прибалтика, де в Латвії Марію Михайлівну було поранено. Там же лікувалася в шпиталі до лютого 1945 року.

Звання — єфрейтор, працювала спочатку писарем, а потім телефоністкою. Звільняла з радянськими солдатами Польщу, де й зустріла перемогу. За її словами, багато чого пережила, багато чого бачила, було дуже і дуже тяжко.

М.М. Петруненко демобілізувалася в 1945 році. Має нагороди: ордени Великої Вітчизняної війни, „За мужність”, медалі „За перемогу над Німеччиною”, „За взяття Кенігсберга”, багато ювілейних нагород.

Данильченко Федір Семенович народився 11 травня 1924 року в сел. Новосвітлівка Луганської області. Закінчив Новосвітлівську середню школу.

На фронт потрапив у березні 1943 року, в 612 стрілецький полк 243-ї дивізії 1-го Українського фронту. 19 березня був важко поранений і лікувався у шпиталі до червня 1943 року. Після поранення був демобілізований до сел. Новосвітлівка, де працював у колгоспі до 1993 року. Зараз Федір Семенович мешкає в м. Сватове.

Кислий Іван Терентійович — інвалід Великої Вітчизняної війни. Народився 11 червня 1924 року в місті Сватове. Закінчив 7 класів СШ №6. Свій трудовий шлях Іван Терентійович розпочав у колгоспі „Хвиля” робочим.

На військову службу був призваний у 1943 році , потрапив спочатку до 78 стрілецького полку, а потім до 653 полку 220 стрілецької дивізії.

Іван Терентійович воював за визволення Чехословаччини, Німеччини, Австрії. Під Берліном отримав поранення.

Після війни Іван Терентійович повернувся до рідного міста і почав працювати провідником у Локомотивному депо, потім слюсарем НГЧ, а у 1980 році перейшов слюсарем мостової бригади до ПЧ-7. Через чотири роки пішов на заслужений відпочинок.

Нагороджений Іван Терентійович медаллю „За перемогу над Німеччиною” та орденом „За мужність”.

Бережний Іван Кузьмич народився 13 червня 1920 року в с. Первомайське.

В роки Великої Вітчизняної війни воював на Ленінградському фронті. Перемогу зустрів в Фінляндії. Демобілізувався у 1946 році.

І.К. Бережний був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, орденом „За мужність”, багатьма медалями.

З 1953 року Іван Кузьмич працював в депо Сватове, а потім на Сватівському пивзаводі, звідки й пішов на заслужений відпочинок. „Щастя, наснаги, міцного здоров’я, всього самого найкращого, — побажав шановний ветеран прийдешній молоді. — Щоб ніколи не впізнали війни, завжди жили під мирним небом”.

Борзенков Микола Федорович народився 6 грудня 1927 року у с. Косилово Грайворонського району Бєлгородської області. До війни закінчив 7 класів середньої школи.

У 1943 році після поранення на фронті, у званні молодшого командира – сержанта керував взводом допризовників, який брав участь у розмінуванні мінних полів у Грайворонському районі. З грудня 1944 року до серпня 1956 року служив у мінометних військах, частинах зв’язку та автомобільних частинах.

Демобілізувався Микола Федорович у серпні 1956 року. З березня 1965 року до червня 1984 року працював директором Свтівського АТП – 10908. Вийшов на заслужений відпочинок у грудні 1987 року з посади диспетчера радгоспу „Дружба”. М.Ф. Борзенков має звання підполковника у відставці. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького, медалями „За бойові заслуги”, „За перемогу над Німеччиною”, багатьма ювілейними медалями.

Кривоніс Микола Олексійович народився у 1926 році в місті Сватове.

У 1943 році забрали до армії. З 1943 року по 1944 рік навчався у Сибірі. У полковій школі. У 1944 році у травні потрапив на Ленінградський фронт, 56 дивізії 184 полку автоматних танково-штормових військ. Звільняв Псков, Остров, Дно, Латвію, Литву, Естонію. З травня по серпень був у передовій. Форсирував річку Синю. За що був нагороджений медаллю „За відвагу”. За Талін — Орденом Слави ІІІ ступеня. У 1944 році і Естонії був поранений. Три місяці знаходився у госпіталі у Ленінграді. Потім був на І Білоруському фронті у Жукова і за Берліном — поранений. Ще був у госпіталі у Польщі, де і зустрів перемогу у 1945 році. Нагороджений медаллю „За взяття Берліну”. Приїхав додому інвалідом, отримав ІІ групу інвалідності. Нагороджений орденом „За мужність” І ступеня Вітчизняної війни і Ювілейною медаллю. Працював на маслозаводі 5 років охоронцем. Потім ще 25 років працював у Комунхозі.

Сіренко Дмитро Романович народився в 1919 році в с. Нижня Дуванка.

В роки війни воював у званні сержанта. Пройшов тяжкими фронтовими дорогами водієм у складі технічних військ 10-го розвітбату. Перемогу Дмитро Романович зустрів у Кенігсберзі, а демобілізувався 23 червня 1946 року.

За свій фронтовий шлях був нагороджений медалями „За перемогу над Німеччиною”, „За взяття Кенігсберга”, орденом Вітчизняної війни, ювілейними нагородами.

Після війни Д.Р. Сіренко працював головою колгоспу, потім у школі заступником директора, звідки й пішов на заслужений відпочинок.

Клименко Петро Тихонович.

У 1940 році мене забрали до армії, а звідти я потрапив на фронт. Воював на Далекому Сході, довелося побувати у Білорусії, Варшаві, Сталінграді. Знаєте, пригадувати події тієї страшної війни дуже боляче. Тому я хочу побажати сьогоднішній молоді ніколи не пізнати біль втрат, який довелося пережити учасникам Великої Вітчизняної, а також бажаю, аби наші нащадки виросли гідними громадянами України.

Гололобов Григорій Захарович.

В роки Великої Вітчизняної я воював у зенітній артилерії. Ми охороняли аеродром. За часи війни я перебував не лише на Україні, довелося побувати і в Польщі. За весь час Великої Вітчизняної війни мені довелося побачити багато чого, але сьогодні не хочеться згадувати про страшні події 1941-1945 рр. Сьогодні особисто мені сподобалося свято, його організація просто чудова. Приємно, що про нас не забувають. Хочеться мені звернутися і до молодого покоління, аби наші онуки та правнуки гідно служили Батьківщині, добре навчалися та поважали старших.

Токарєв Петро Якович народився 9 червня 1926 року у с. Новочервоне Троїцького району, де до війни навчався у середній школі.

У воєнні роки воював на флоті. Перемогу Петро Якович зустрів у Латвії.

Після війни був направлений у м. Кронштадт на навчання. Одержав професію моторист – дизеліст. Служив на кораблях за спеціальністю, потім механіком. У березні 1955 року демобілізувався з рядів Військово – Морського флоту. Працював секретарем Нижньодуванського райкому партії. У 1953-1956 р.р. П.Я. Токарєв навчався в Харкові, набув професію зоотехніка. З 1956 року працював головним зоотехніком колгоспу ім. Леніна Троїцького району. Звідти й пішов на заслужений відпочинок у 1986 році.

Петро Якович нагороджений орденами Вітчизняної війни. „За мужність”, медаллю „За бойові заслуги”, багатьма ювілейними медалями. Має звання лейтенанта Військово – Морських сил.