Гордість нашої родини…. Новости Луганской области

24 жовтня 2016 року – річниця з Дня смерті нашого шановного, любого чоловіка, батька, дідуся – Рибальченко Анатолія Михайловича, який народився 13 листопада 1946 року в дружній, робочій та добрій сімї. Його дуже любили всі родичі, а особливо батьки та дві сестрички Лідунька та Зінушка так ласкаво назвали дівчаток їх батьки – Михайло Пимонович та Любов Яківна. Батько Анатолія Михайловича працював слюсарем в Депо станції Сватове. Це була добросовісна людина як до людей, так і до роботи. Неодноразово він був нагороджений грамотами, а його фото розміщено на Дошці пошани підприємства.

Матуся – це була наша красуня зі дзвінким голосом, мов у жайворонка. Дякуючи їй, вдома завжди було затишно, привітно і гостинно. В родині Анатолія Михайловича ніколи не було чути грубих слів на адресу невістки. Для них я завжди була Галинкою.

Роки пролетіли, як хмаринки в небі.

Уже померло багато рідних і близьких і, сидячи самотньо в хаті, вечорами згадуєш їх добрим, теплим словом. Хочеться згадати бабусю Марусю, яку часто згадував Анатолій Михайлович. Вона сама виховувала, ставила на «ноги» своїх діточок, а їх було четверо, бо дідусь загинув на війні. До їхньої хатини частенько прибігли свої внучата та онуки з Марцинівки і сел. Сосновий. Бабуся їх обігрівала і частувала своїми добренькими пиріжечками, бо була дуже гарною господинею.

Життєвий шлях Анатолія Михайловича був рівним. Закінчив 11 класів, служив в армії – звідки прийшов додому у званні старшого сержанта. За добру службу був сфотографований біля прапору військової частини. Працював водієм на пошті. Вчився в ТУ-99 м. Сєверодонецька, яке закінчив з відзнакою. У 1971 році пішов працювати електриком в Сватівську обласну психіатричну лікарню. З роками був на посаді механіка лікарні, начальником служби ремонту. За добросовісну та якісну працю неодноразово відзначався Почесними грамотами, його фото було розміщене на дошці пошани лікарні. Анатолій Михайлович любив людей, поважав старших. Він був дуже мудрою людиною. Всі питання вирішував, зваживши всі «за» і «проти». У службі ремонту колектив його дуже поважав. Він був для них і батьком, і наставником, і просто Михайловичем. Анатолій Михайлович цінував кожного, хто працював з ним. Знав кому необхідна і потрібна допомога ділом чи словом, а кому і «чуба потріпати». Він переживав за їхні сімї і за них, хлопяків молоденьких. Анатолій Михайлович був щирим і за свої слова завжди відповідав працелюбством. Він палко любив свою сімю – дружину, дітей, онуків і невтомно працював заради добробуту сімї, щоб на столі завжди був хліб і до хліба.

47 років тому, вперше зустрілися ми з Анатолієм в парку ім. Г.С. Тітова. Сиділи ми з подружкою на лавочці і враз перед нами зупинився красень-хлопчина на велосипеді з маленькою Тетянкою, бо в них раптово зламалася педаль. Ми поглянули один одному у вічі і зрозуміли, що покохали. Потім були три роки зустрічей на кладочках через річку Красна (тепер це красень місточок), посиденьки на лавочці…

Минув час як одна мить. Господь подарував нам двох синочків, трьох онучат, за яких я молюсь, щоб вони були здоровенькі, щасливі і порядні, як їхній любий батько і дідусь Анатолій Михайлович. Прожили ми в роботі і в щасті з моїм любим Толіком 44 роки. Але хвороба не дала йому шансу прожити довше. За тиждень до смерті він мене попросив: «Принеси мені до столика коняк і дві чарочки. Наливай сама (бо в нього вже не було сили) і як Гімн нашої любові виразно і зі сльозами на очах сказав «Галинятко! Я вдячний Богові, що ти в мене є, що я прожив з тобою хороше життя. Я тебе любив, люблю і буду любити!».

Вже майже рік як його немає поряд з нами. Та його красива і яскрава посмішка, теплий, добрий погляд його карих очей, його грубуваті від фізичної роботи і в той же час ніжні руки залишилися у моєму зраненому серці навіки. Вечорами я ходжу на наш улюблений місточок, сиджу на дорогій для мене лавочці, але вже без нього, мого коханого, надійного чоловіка – Анатолія Михайловича. Хай земля йому буде пухом.

Від тупої болі в серці, від непоправної розлуки.

Я стала тихішою, мов річечка, я стала суворішою, мов зимонька.

Та на вид стала навіть молодшою...

Цей тяжкий рік закінчився і я живу завдяки добрим, щирим людям, які розуміли мій відчай, неординарні вчинки. І ці люди працівники Сватівської психіатричної лікарні, медичні сестри, всі жителі сел. Сосновий, мої свати Крохмалі, Юнусови, сімя Гавриленко О.М., Кармазіна І.Ф., дякую Скворцовим, Чуйко та всій родині, спасибі моїй матусі.

Я щиро вдячна за допомогу, за повагу до нашої родини головному лікарю Д.М. Вінтоняку і його чудовій сімї, І.В. Русавському, любій В.А. Федоровій, сімї М.Т. Бородіній і її дружному колективу, всьому колективу служби ремонту, Вельдіній С.К., Є.І.Кравченко, кумам Н.М. Летюзі, І.М. Слизькій, В.Ф.Гулько.

Для Вас всіх, мої любі і дорогі, я співаю, Вам присвячую пісні.

Хай кожному із Вас доля дарує щастя, радість, натхнення.

З повагою, дружина Анатолія Михайловича Г.І.Рибальченко

Порекомендовать эту статью своим друзьям:

Еще новости:

Гордість нашої родини…

Гордість нашої родини… фото:

Сватівський районний відділ філії Державної установи «Центр пробації» в Луганській області інформує мешканців про свою діяльність

Долучилися до флешмобу Центру пробації "СТОП НАРКОТИК_КОЛЬОРИ ЖИТТЯ"

Чистота в місті – спільна справа усіх його жителів!

Здорове тіло – продукт здорового розуму

Спільна нарада Сватівського РВ філії ДУ «Центр пробації» в Луганській області та Сватівського ВП ГУНП в Луганській області.