Четвёртая страница

Сватове

Королько Леонид Николаевич, историк  г. Сватово

2. Заснування слободи Сватової Лучки

     Першу письмову згадку про територію, де пізніше було засновано
слободу Сватову Лучку було знайдено в книзі «Книга Большому
чертежу», яка була складена за вказівкою царя Михайла
Федоровича Розрядним приказом у 1620 р. за кресленням»
(картами), складеними у XVI ст. Видана ця книжка була в 1627 р.
У ній зроблено опис території Дикого поля за трьома основними
татарськими шляхами; Муравському, Ізюмському, Кальміуському.
Один з цих зловісних шляхів — Кальміуський проходив по
території нашого краю. В цій книжці про це говориться: «Дорога

1 Краеведческие записки ЛОКМ, вил. 1, ст. 1бД7,18; А.Г. Слюсарський
«Соціально-зкономическое развитие Слобожанщини ХУІІ'ХУШ», стр. 118.
2 Там жест. 14, 17.

же от Ливен на Оскол, да на Валуйку, да в Царев город
Кольмиуская... А речка Красная й Боровая по правой стороне
Кольмиуской дороги й пали Обе в Донец: Красная ниже Царева
города верст с пол.-бО, а Боровая ниже Красніе верст з 104».




 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На передньому плані праворуч — пров, Польовий-Вишневий, на місці якого
розміщувалося військове укріплення Сватоволучської сотні
Вид з гори приблизно з того я, з якого сотенний писар у 1763р. складав план
військової слободи Сватова-Лучка.

     Ця сакма мала три великих перелази через Донець. Основний —
Борівський (біля гирла р- Борової), Татарський (південніше р.
Лугані) і Мишкин (в гирлі р. Дернул). Отже, Кальміуська сакма від
БорІвського перелазу через Донець йшла вздовж річки Борової
повз с. МІстки, потім вздовж лівого берега Красної до с. Нижньої-
Дуванки і далі вздовж р. Дуванки до с. Верхня-Дуванка і Валуйок.
Філарет у нарисі «Верхня Дуванка» зазначає 3 «Татаре.которьіе
производя грабежи по разньїм местам, обьїкновенно по условньїм
знакам, состоящим большею частью в поднятии на в ьі соком месте
фонаря, — на кургане, доселе назьіваемом караульньїм, сходились

3 Филарет, Истоико - статистическое описание Харьковской епархии, стр. 235
 

к реке Дуванке для дележа своих промыслов, отчего произошло
й татарское название реки («дуванить» — делить добыч).
        Отже, ріки Красна і Борова, як і степові простори, що
лежать у їх басейнах, були відомі ще в XVI ст. Очевидно, що
назви цих рік, як і Жеребця, Кобилки, Гнилої, Харини, що
протікають по території району, мають явно слов'янське
походження. Але які слов'янські племена і коли проживали на
цій території і дали слов'янські назви цим річкам? Відповідні на
ці питання не знайдено. Історик-археолог краю К.Красільников
категорично заявляє: «Слов'яни до XV ст. південніше Валуйок,
Осколу не опускалися. Хто говорить інакше, не знає археології.
Розкопки дають дійсні незаперечні документи історії».}
     Можливо все - таки припустити, що в басейнах названих
рік проживало якесь слов'янське плем'я коли не в ХУ-ХУІ ст.,
то значно раніше, ще до навали монголо-татарських орд. А може
імена нашим рікам дали прадавні слов'яни ще невідомої
культури лугарів-ванів, творців сучасної цивілізації, які жили в
пониззі Дону серед земель кочовиків у IV ст. н.е. У
скандинавській сагІ «Едда» земля в пониззі Дону названа
«Землею великих Святих». Відомий російський вчений академік
Б. Рибаков підтверджує наявність у цій частині Європи
найдавнішої південно-східної мовної зони — батьківщини
індоєвропейських І ряду семітських мов.
     Про давніх лугарів було добре відомо і грекам. Останні
згадки греків про лугарів на р. Лугані відносяться до IV ст. н.е.2
Назва слав'янського племені «лугарі» походить від божества
Луга. Його ім'я означає «Сяючий, випромінюючий світло». В
одній із легенд про Луга розповідається, що він на «вогняному
драконі» полетів з Землі до зорі Регул в сузір'ї Лева. З
поверненням Луга на Землю повинен повернутися «Золотий
вік».

1 «Наша газета» №139-140. 7.11.1992 р.
2 В. Плескач-Целуйко. «Мьі не «Дикое поле», мьі земля Лугарей. «Наша газета». 8.04,2000.

     Колись у Європі кожний рік у серпні, в день входження
Сонця в сузір'я Лева, відмічали свято Лугнозад. Люди вірили, що
саме Луг посилає до землі зорепад, щоб збувалися найпотаємніші
побажання людей. Вірили і в те, що раз в 33 роки, в рік сильного
зорепаду, сам Луг навіщає Землю. Астрономи підтверджують, що
дійсно в серпні через кожні 33 роки спостерігаються сильні
зорепади, але не тому, що по небу прокочується колісниця Луга, а
тому, що наша планета кожні 33 роки в серпні перетинає хвіст
комети Темпелл-Тутхе, і на Землю з хвоста комети сиплеться
значний потік пилинок і камінців, які викликають в атмосфері
Землі сильний зорепад.
      Отже «лугами», «лугарями» називали себе нащадки і
шанувальники бога Луга. Обриси ще невідомої культури лугарів-
ванів, як мозаїка, нині відтворюється з окремих уламків. Про неї
нагадують твори фольклору про «тридесяте царство у
Лукомор'я» — море Луга (Азовське море). Про царство Ванів
(Ваней), які жили в пониззі Дону розповідає скандинавська
«Едда». Ім'я слов'ян ванІв носили і гори Карпатські (Венедські),
Донецькі (В енед Орські). До сьогоднішніх часів німці звуть
слов'ян «вендами», а фіни — «веньо» (Іванами). Відень (Вена),
Венеція і сотні інших місць нагадують про невідоме царство
Іванів. На думку французького дослідника Р. Шарру, тисячі місць
від Уралу до Геркулесівських стовбів носять ім'я Луга із
Лукомор'я, який став прототипом грецького бога Аполлона,
Єгипетського Птаха та інших богів багатьох давніх країн.
Члени міжнародного клубу «ЛугарІ» (м. Луганськ) стверджують4,
що не була земля нашого краю «дикою», а називалася «Лебедія» І
що в УІІ-ІХ ст. її вплив був великим, що Дон називали
Ванаквислем (слов'янською рікою), що хозари розмовляли
слов'янською мовою і що письмо хозар було теж запозичено у
слов'ян. Простягалась Лебедія від Ванаквисля до Борисфена
(Дніпра). В Х ст. арабські письменники згадують в цих краях
третій слов'янський центр — Артанію (Арданію, Арсанію).

4 В. Плескач-Целуйко. «Мы не «Дикое поле», мы земля Лугарей. «Наша газета». 8.04,2000.

 

     А в ХІІ ст. на карті Едриси недалеко від впадіння в С. Донець
р. ЛуганІ, позначено місто Росія. А ще члени цього клубу
стверджують, що назва «хохли», яким росіяни дещо презирливо
називають українців на татарській мові означає «сини неба».
     Можливо, що невідома культура лугарів-ванів належить до
маловивченої археологічної культури «полів поховання», творці
якої у 1-У ст. н.е. проживали на території лісостепового
лівобережжя України як і на території, яка згодом стала зватися
Слобідською Україною. Численні археологічні пам'ятки, знайдені
на місцях стародавніх селищ та по берегах рік зазначеної території
свідчать, що люди^ після яких залишилися «поля поховання»,
стояли на досить високому рівні культури і суспільного розвитку,
Це було осіле населення, яке займалося землеробством і знало
багато видів ремесел і насамперед гончарне виробництво. 1
     Керамічні вироби і знайдені римські монети свідчать про
широкі торгівельні зв'язки людей культури «полів поховання»,
насамперед, з Причорномор'ям, а також з Середземномор'ям і
західноєвропейськими народами.2
     Після заснування древньоруської держави — Київської Русі -
території «полів поховання» ввійшли до її складу. Тут збереглися
залишки десятків городищ і селищ Х-ХШ ст., де знайдено багато
пам'яток з Історії цього краю.3
     Друга письмова згадка про територію басейнів Красної,
Борової, Жеребця відноситься до 1646 р. 17 жовтня 1646 р. 385
українських козаків Корчанського повіту звернулися до царя
Олексія Михайловича з чолобитною, щоб він видав їм жалування і
звільнив від будівництва земляного валу, бо вони дуже збідніли І
були побиті татарами. В цій чолобитній говориться.

1 Й. Й. Ляпушкин. Памятники культури «поле й погребе ния» Днегтровского
левоберсжья. Журнал «Советская археология», т. XIII. 1950, стр. 30-31,
21. Луцксвич. Матеріали до карти поширення пам'яток культури «полів
поховання» на території Харківської обл.. Журнал «Археологія», т II, 1948. стр. 164-178.
3 И.И. Ляпушин. Раннеславянские поселення Днепровского лесостспного
левобережья. Журнал «Советская археология», т. XIII, 1950, стр. 30-31.

     «... Да по твоей же государевой грамоте послал нас, холопей
твоих, на степь для язьїков на Кальмиускую сакму воєвода. Й как
мьі, холопи твои, будем за речкою за Черньїм Жеребьем на гребни
йдем к реке Красной, й тут, государь, к нам холонем твоим,
приехали воинские татаровья человек с 300 й большим: й мьі,
государь, холопи твои, с теми воинскими татарьі билися, шли
отводом до реки Красной, й татар многих побили й переранили. Й
как, государь, пришли мьі, холопи твои, к реке Красной й те,
государь, воинские татаровье собралося человек с 1000 й больше
й нас, холопей твоих, в горе осадили». Ця чолобитна Корчанських
черкас .нічого не повідомляє, чи були на берегах Красної і
Жеребця якісь поселення, але підтверджує попереднє джерело,
що свої назви ріки району одержали задовго до виникнення
перших постійних поселень, розташованих на їх берегах.

2.1 Історичні назви рік району

      Річка Красна — ліва притока С. Донця. Довжина — 124 км
(130) ширина — 15-20 м., глибини — 0,5-2, швидкість течії
середня. Бере початок біля с. Тиманове Троїцького району,
протікає по території Троїцького, Сватівського і Кремінського
районів, впадає в С.Донець біля м. Кремінне. Річка мала 16
приток, загальною довжиною 300 км.
      Назва річки завжди викликає великий інтерес. Рідко коли
назви рікам давалися випадково. Частіше всього в назві річки
відбивається якась ЇЇ характерна особливість. Наприклад, Біла,
Чорна, Жовта — вказують на колір їх вод і т.п.
За аналогією можна припустити, що наша річка Красна названа
так за «червонуватий» колір води. Могло бути, що круті крейдяні
схили правого берега річки, покриті червонуватими глинами, під
час великих дощів і швидкого танення снігу інтенсивно
розмивалися і надавали воді річки червонуватого кольору. Це
одна з восьми гіпотез походження назви річки

     Красної-1 За іншими гіпотезами річка могла одержати назву
від Червоного Яру, де брала початок (с. Тиманове), від Красного
броду (с- Мілу ватка), від заростів калини на її берегах, від великої
кількості червонуватих плавників красноперки та інших видів риб,
що йшли щільним потоком у верхів'я на нерест.
     Можливо й історичні фактори відіграли вирішальну роль у
назві річки. Вздовж Жеребця, Красної і Борової проходила одна з
головних татарських доріг, і води Красної не раз фарбувалися
кров'ю при жорстоких битвах чужинців з захисниками рідної
землі. А, може, легенда про турецького пашу чи татарського хана,
який тікаючи з жорстокого побоїща загубив на річці свою. красну
чалму І обіцяв за нею повернутися, стала вирішальною в назві
річки. Всі припущення і легенди могли стати причиною назви
річки, але більш всього вірогідно, що річка одержала свою назву
за красиві краєвиди своїх берегів, адже в давні часи під «красним»
розуміли не тільки червоний колір, а й усе красиве. Звідси «красне
слівце», «красна дівиця» І т.п. На Україні, крім нашої Красної, є
ще дві річки з такою ж назвою. Це ліва притока Прута (48 км) і
права притока Дніпра (17 км).
     Дуже часто від назв річок беруть свої назви населені пункти,
які розміщені на Їх берегах.
     Так, річка Красна дала назву населеним пунктам:
КрасногригорІвка, Новочервоне, Красне, Красноріченське, Стара
Краснянка, Новокраснянка, ЧервонопопІвка.

Річка Жеребець (Чорний Жеребець) — Ліва притока С.
Донця. Довжина — 58 км., ширина — 5-10 м., глибина — 1,2 м.,
течія — тиха.
      Бере початок північніше с Стельмахівки СватІвського
району. Протікає по території Стельмахівської, Коломийчанської,
Райгородської та Ковалівської сільрад СватІвського району,
Краснолиманського району Донецької області і впадає в С,
Донець у Кремінському районі.

1 Чому річка називається Красною. Райгазета «Ленінським шляхом» №104. 30.08.1984.

     За легендою, на одній з переправ цієї річки потонув Чорний
Жеребець князя чи татарського хана і річку назвали Чорний
Жеребець, а потім — Жеребець.
     Річка Борова — ліва притока С. Донця. Довжина — 86 км.,
ширина— 10-20 м., глибина— 1-3 м., течія —тиха.
     Бере початок біля с. Коноплянівки Білокуракінського району.
Протікає через території Рудівської і МІстківської сільрад
СватІвського району та Кремінщини І впадає в С. Донець
північніше м. Лисичанська.
     Більшість рік, які протікають через ліс (бір), або біля нього,
иваються Боровими. Не стала виключенням і наша річка Борова.

Річка Даванка (Ду ванна) — права притока р. Красної.
Довжина— 24 км.
     Бере початок біля с. Арапівки Троїцького району, протікає по
території В-Дуванської сільради та Нижньодуванської сільради*
Впадає в р. Красну в Нижній Дуванці.
       За першою версією назва походить від татарського слова
«дуванити» — ділити здобич. Саме в долині цієї річки татарські
орди, повертаючись з набігів на руські князівства, ділили свою
здобич.
     За другою версією ця назва походить від тюркського слова
«дуван» — відкрите високе місце.

        Річка Гнила — права притока р. Красної, довжина — 20 км.
Бере початок біля с. Покровського з заболоченої території з гнилою
водою, і тому цю річку назвали Гнилою. Впадає в р. Красну в смт.
Нижня Дуванка.
      Річка Кобилка — права притока р. Красної. Довжина — 16 км
Бере початок  біля с.Новотарасівки Купянского  раиону,
Протікає по території Оборотнівської та Преображенської сільрад.
Впадає в р. Красну на південній окраїні с. Преображенного.
     Річка названа, мабуть, за аналогією. Коли є ріка Жеребець,
поряд повинна бути — Кобилка.
     Річка Харина — ліва притока р. Красної. Довжина — 24 км.

Бере початок біля с. Н-Павлове Сватівського району І
протікає по території Маньківської, Свисту ні вської та
Первомайської сільрад. Впадає в р. Красну в північній частині м.
Сватового, Скоріше всього річка названа так за іменем козака
Харька (Харитона), який перший мав тут угодницьке господарство
чи заснував перше постійне поселення.

     2.2 Заснування слободи Сватової Лучки

    Як уже повідомлялося, в другій половині XVI на початку
XVII ст. на значній території Лівобережної України до Чорного й
  Азовського морів простяглися майже незаселені безкраї степи
Дикого поля, яке мало родючі землі, високі трави, численну
звірину, рибу і сіль. Мабуть, саме про ці землі згадував у книжці
«Опис Польського королівства», виданій у Парижі у 1573 р.,
французький мандрівник Блез де Віженер коли писав: «Україна —
омріяна земля, що її бог обіцяв єврейському народові. Хто хоч раз
побував на Україні, не може розлучитися з нею, бо вона притягає
кожного, мов магнітом залізо. Українське небо сміється і вабить
людину до себе. Всюди ростуть фруктові дерева І виноград. У
старих дубах і буках рої бджіл І джмелів. Звірів у лісах і на полях
так багато, що зубрів, диких коней І оленів убивають лише задля
шкіри. Диких кіз стріляють тисячами. На річках повно бобрових
гнізд. Птаства стільки, що навесні хлопці наповнюють човни
яйцями диких качок, гусей, журавлів і лебедів. Собак годують
м'ясом і рибою. Земля родить двічі, варто лише один раз впорати
її й засіяти зерном.»
     Тому у це багате, хоч і дуже небезпечне Дике поле тягнулися
ватаги сміливців і всі ті хто не міг змиритися з гнітом І рабством.
Як уже говорилося, сюди, вглиб Дикого поля, кожної весни з
Гетьманщини і Польської України вирушали «на уходи» ватаги
сміливців — українських козаків і селян, які поверталися назад
пізно восени з кіньми, рогатою худобою та запасами риби, меду,
шкір.
     Через те, що І на Правобережжі польська шляхта, і на
Лівобережжі козацька старшина відбирала в уходників значну
частину їх здобичі, найбільш відчайдушні уходники в своїх
степових уходах почали, крім літніх куренів, будувати зимові
землянки І в них залишатися на зиму.
     Ось із таких угодницьких господарств в долині річки Красної
в середині XVII ст. і виникло постійне поселення Сватова
Пристань. Історик А. Г. Слюсарський про це пише так:2 «В 60 -е
годьі XVII в. крестьянами й казаками Левобережной й
Правобережной Украиньї, а также русскими служивьіми людьми
начали заселяться земли по р. Красной. Тогда бьіла основана
слобода Сватова Лучка или Сватова Пристань».
     У 1700 р. ізюмські козаки подали чолобитну царю Петру І з
жалобою на домагання донських козаків на землі по ріках Красній
та Жеребцю. В цій чолобитній ізюмці доводили, що3 «От того села
(Красного) вверх против речки Красной Изюмского полка казаков
разньїх городов в Сватовой Пристани пасека Сеньковских жителей
Игната Константиненка й Йвана Степаненка; по сказке их, они тою
иасекою владеют лет ЗО й больше. Пасека Сеньковского жителя
сотника Семена Осипова; по сказке его, тою пасекою владеет лет
20 й больше; пасека Радьковского жителя Павла Дябченка, а по
Ісказке его, тою пасекою владеет лет 40 й больше».
     14 жовтня 1704 р. за цією чолобитною Петром І була видана
Царська грамота в якій наводяться докази Ізюмців на право
володіння землями по Красній і підтверджуються права Ізюмців на
ці землі.
     3 цієї чолобитної і царської грамоти можна дізнатися точну
Тііту заснування нашого міста. Отже, коли від 1700 р., коли
подавалася ізюмцями чолобитна царю, відрахувати 40 і більше
років, протягом яких радьківський житель Павло Дябченко володів
пасікою в Сватовій-ПристанІ, ми одержим 1660 рік — рік
заснування міста Сватове.

2 АТ. Слюсарський «Соціально-зкономичсское развитие Слобожанщини XVII-
XVIII», К. 1964,стр. 107.
3 Філарет. Историко-Статистическое описание Харьковской епархии. X, 1852,
стр. 293.

 

     Цей час заснування слободи підтверджує і визначний
дослідник Слобідської України академік ДГ Багалій. У своїй
книзі «Історія Слобідської України» він пише1 «Хутори Іноді
з'являлися дуже рано І були першими оселями країни. По Красній
та Жеребцю на хуторах були заведені пасіки у лісах по ярах.
Декотрі з них були засновані на займанщинах іще у початку
другої половини XVII ст. Тоді або трошечки пізніше там
появилися майдани — цебто солеварні (колодязі). І одні, і другі
належали до поселенців Тора, Цареборисова, Маяків, Салтова та
Чугуєва, цебто не тільки ближніх, але й далеких міст. На річки
Красну та Жеребець приходили люди з Бахмута та інших міст на
весну, літо та осінь на риболовлю і мисливство і робили собі
курені (на літо) і землянки (на зиму). Мешканці Тора приїздили
туди цілими таборищами для виварювання солі і стояли там
куренями».
     Ставлячись з пошаною до авторитету одного з найкращих
знавців історії Слобожанщини, все ж таки дивним здається
твердження автора, що жителі Тора (Слов'янська) і Бахмута
(Артемівська), де значно раніше було налагоджено виварювання
солі, приїздили на береги Красної і Жеребця для солеваріння.
Скоріше всього жителі Бахмута І Тора, як і деяких Інших міст, які,
крім солеваріння, не мали ні лісів, ні риболовлі, ні ораної землі,
приїздили на береги Красної і Жеребця для рибної ловлі І
мисливства. І, маючи великий досвід виварювання солі, одночасно
з мисливством і риболовством попутно займалися і виварюванням
солі, потрібної для переробки риби і м'яса, щоб не завозити ЇЇ
здалеку. Це дуже вірогідно, бо на території Сватового і в багатьох
місцях долини Красної і Жеребця зустрічаються дуже засолені
грунти. А, може, тут йдеться не про виварювання звичайної
кухонної солі, а про виварювання селітри для виробництва
пороху. Сліди такого виварювання селітри археологи знаходять в
багатьох місцях навколо міста і в районі.
Керівник Лівобережного загону Сіверсько - Донецької експедиції
Інституту археології С-Н. Братченко, який у 1973-1974 р.

1.  Д.І. Багалій. Історія Слобідської України, X., 1993, ст. 45.

 дослідив 24 могили-кургани в зоні будівництва Сватівського
водосховища пише:2 «У могильницькій групі досліджено дві
могили-майдани. Крім того, 5 таких пам'яток позначено на старій
мані на східній околиці міста Сватове, біля шляху на БілокуракІне
та на плато, на північ від р. Харини. Одна могила-майдан -
північніше с. Гончарівки. Певне, чимало подібних пам'яток
забудовано.
     Як відомо, могили-майдани — рештки розробок чорнозему,
якого видобували селітру для виготовлення пороху, найбільш
»ширеному на Полтавщині. За знахідками кераміки у могилі —
12, вони можуть бути датовані ХУІІ-ХУІІІ ст. н,е.
     Виявлені майдани, здається, найсхідніші та найпівденніші
ятки такого типу...»
     Отже, слобода Сватова Лучка (Сватова Пристань) була
хована на місці угодницьких господарств українських козаків І
іян у Дикому полі приблизно в 1660 році переселенцями з
їенькового, Радькова, Тора, Бахмута, Цареборисова, Маяків,
Іалтово, Чугуєва та Інших міст Слобожанщини.
     Перше постійне поселення Слободи виникло під «горою» на
лівому березі «річки» Свахи в районі нинішніх провулків
Польового і Вишневого. Тут, на березі річки, ще на початку
заселення була побудована пристань. 1 те перше поселення, яке
виникло біля пристані, стало називатися «Сватова Пристань».
Трохи далі на північ (в кінці нинішньої вулиці Нежурянської) під
«горою», порослою лісом, виникло друге поселення, яке назвали
«Пристін». Згодом ці два перші поселення злилися, утворивши
слободу, яку назвали «Сватова Лучка».
Перший духовний владика Слобідської України — архієпископ
Філарет (Гумілевський) в цитованій книзі пише: «... по местному
преданию... по свату, первому поселенцу луга, произошло
название слободьі Сватовой Лучки, й речка, орошавшая луг
названа Свахою». Але більш вірогідно, що назва

2 Братченко С.Н. «Прадавня Слобожанщина: Сватівській могили-кургани III
тис. н.е. та майдани». Збірник наукових праць №2 під ред.. сан жарова С-М.
Східноукраїнського Національного університету ім.. В. Даля та Інституту
археології. Луганськ, 2004 р.

 

слободи виникла від «луки», вигина, коліна, («излучиньї») р.
Свахи. В ті часи це був неодинокий випадок у нашому краї.
Згадаймо «Білолуцьк» — лука р. Білої, «Іванова Лука» на Айдарі.
     Але де протікала ця загадкова річка Сваха і куди вона
поділася? Адже на сучасній карті Сватівщини вона не Існує і
взагалі вона не позначена на жодній карті краю.
     Члени експедиції школярів та вчителів міста, організованої
напередодні святкування 325-річчя заснування м. Сватове по
вивченню і уточненню Історії міста прийшли до висновку/ що
ніякої річки Свахи на відстані декількох десятків метрів від
основної річки Красної не було і не могло бути. Бо «річка» Сваха
— це не що інше як луко подібний відрізок старого русла Красної
(стариця), який був розташований під самою «горою», і який з
одного боку уже відокремився від основного русла річки. Перші
поселенці прийняли це старе русло Красної (старицю) за
самостійну річку і назвали Свахою. Це добре видно на плані
військової слободи Сватової Лучки за 1763 р., який зберігається в
Сватівському краєзнавчому
музеї. Існувала ця «річка»
Сваха недовго. Під час
Інтенсивної забудови
слободи ліси на «горі» були
вирубані для господарських
потреб І водні потоки з
крутих схилів «гори»
замулили це старе річище, і
Сваха перестала Існувати,
залишившись лиш в
спогадах старожилів.
Матеріали експедиції
підтверджують, що перші
поселенці поселилися
спочатку на берегах старого  русла р. Красної вздовж

1 Знахідки і нові загадки. Райгазета «Ленінським шляхом» №826. 9.07.1985.

нинішніх вулиць Стовбової, Чкалова, Підгірної, Нежурянської,
„площі ВолІ, провулків Вишневого, Польового, Б. Хмельницького.
|Це І зрозуміло, адже вся ця місцевість була добре схована від
стороннього ока, що мало величезне значення під час частих
татарських набігів. З заходу ця територія прикривалася вигином
«гори», порослої лісом, а зі сходу річкою, береги якої густо
, поросли вербами та очеретами.
     Після утворення постійного поселення — слободи Сватової
Лучки, сюди почали більш інтенсивно переселятися не тільки
окремі сім'ї переселенців з різних місць Слобожанщини, а й цілі
козацькі чи селянські громади задніпропетровських і
гетьманських козаків і селян, які тут називалися черкасами. І
серед перших в слободу переселилися черкаси Із ЗмІївського,
і БогодухІвського, Сумського і Лебідського повітів.

З. Заселення території району

     Після заснування Сватової Лучки навколо неї починають
виникати постійні поселення. В кінці XVII ст, виникають
, поселення: Коломийчиха (1686 р.), Стельмахівка, Куземівка (1688
р.), Харина (Первомайськ), Маньківка.
     На початку XVIII ст. були засновані Меловатка (1700-1705
р.р.), Гончарі в ка (1706 р.). В середині XVIII ст. утворені Верхня
Дуванка (1730 р.). Нижня Дуванка (1732 р.), Рай городка,
Преображенне, Хомівка, Містки.
     У другій половині XVIII ст. засновані Оборотнівка, Рудівка,
Свистунівка, Наугольне.
     Протягом XIX ст. заселені Ковалі вка, Новониканорівка,
Петрівка, Кругле, Хомівка. І на початку XX ст. — Комсомольське
(1929 р.), Новоселівка (1934 р.) та деякі інші населені пункти-
У кінці XVII ст. і в першій половині XVIII ст. освоєння території
району відбувалося з заходу на схід. І населенні пункти
засновувалися і заселялися майже виключно українськими
козаками і селянами з різних місць Слобожанщини та жителями

     Полтавщини, Сумщини, Чернігівщини та інших територій
Гетьманщини.
     В кінці ж XVIII от. і на початку XIX ст. інтенсивніше почала
заселятися північна частина території району. Царський уряд
роздавав тут великі земельні наділи російським поміщикам і
офіцерам, які заселяли засновані села і хутори кріпосними
селянами з центральних губерній РОСІЇ.
     За тодішньою традицією частіше всього новоутворені
населені пункти одержували свої назви за іменем, прізвищем чи
кличкою ватажків ватаг, які засновували це поселення. Так, за
іменем чи прізвищем ватажків Ковалька, Коломійця, Кузьми,
Манька, Рудя, Свистуна, Стельмаха (Стеля), Хоми, Чепіги були
названі населені пункти: Ковалівка, Коломийчиха, Куземівка,
Маньківка, Ру дівка. Свисту нівка, Стельмахівка, ХомІвка,
Чепігівка. Коли поміщики чи офіцери засновували поселення,
вони теж називалися їхніми прізвищами чи іменами. Так виникли
назви сіл Гончарівки, Круглівки, БарикІного, Куликівки,
Свердлівки, Цвітівки, МолчанІвки, Мар'ївки та інших населених
пуктІв, багато з яких уже зникло з карти району.
     За однією Із версій назву Райського городка Райгородську-
Райгородці дано за дуже мальовничі краєвиди цього села, але
більш вірогідно, що це козацьке село в той час не мало кріпацтва,
тоді коли всі навколишні села були покріпачені. Не випадково ж
про такі села співалося в одній тогочасній пісні;
       «Зараз тая серед Рая слобода обсіла,
       Там тишина, вся старшина не має к їм діла,
       ... УТІК кураж, здирства нема ж, пропали всі драчі,
       Щезло лихо, живуть тихо, не дають подачі».

III. Сватова Лучка —
 

козацьке сотенне містечко
(1660-1765 рф.)

Невдовзі після заснування Сватової Лучки вона
'тає козацьким сотенним містечком бо в ній та
шйближчих селах розмістилася одна із сімнадцяти
ютень Ізюмського Слобідського козачого полку.

1. Коротка історія Ізюмського полку

     У багатьох історичних джерелах, включаючи і «Історію
Слобідської України» Д.І. Багалія говориться, що Ізюмський
Слобідський полк був створений у 1685 році, виділившись з
Харківського, але інші історики зазначають, що цей полк виник
значно раніше. Той же БагалІй в названій книзі повідомляє, що
Значна ватага переселенців-козаків разом з козацькою старшиною і
^духовенством на чолі з чернігівським полковником Яковом
;Черніговцем з дозволу бєлгородського воєводи в 1663 р. на
1 татарських бродах в гирлі р. Балаклеї на Донці заснувала місто-
кріпость Балаклею.
     Вже через рік Черніговець доповідав воєводі, що у нього в кріпості
і на посаді поселилося у 150 дворах 200 сімей і це число
безперестанку збільшується. Крім Балаклеї, Черніговець збудував
І на татарських бродах укріплені міста і слободи: Андрієві Лози,
Бишкинь, Савенці, Лиман і головне на лівому березі Дінця
невеличку кріпость Ізюм. За значний вклад у боротьбу з татарами
цар зробив осадчика-отамана Якова Черніговця балаклійським
полковником і підтвердив право на місцеве самоврядування. Таким
чином, Балаклійський полк (який згодом став Ізюмським) на чолі з
Черніговцем фактично почав діяти вже в 1663-1664 роках інакше
цар не надавав би ЧернІговцю чин полковника. У 1677 р.
бєлгородський воєвода Ромадановський у зв'язку з якоюсь

провиною позбавив Черніговця полковництва,
БалаклІйський полк був приєднаний до Харківського полку/
     Однак, незабаром виявилося, що при постійних нападах
татар Харківському полковнику важко справлятися з
керівництвом двома полковими округами. І харківський
полковник Григорій Донець побудував на правому високому
березі Донця нове місто-кріпость Ізюм - і влаштував там центр
Балаклійської полкової округи, яка стала називатися Ізюмською.
Щоб швидше заселити новий Ізюм, Григорій Донець з дозволу
уряду в 1682 р. переїхав жити в Ізюм, а свого сина Костянтина
залишив на полковництві в Харкові.2 При цьому Донець дістав
право заселяти Ізюм тільки людьми, захожими з інших
слобідських полків. Йому заборонено було приймати
великоросійських поселенців, а за те він сам, без воєводи міг
порядкувати у новому місті. Як бачимо, Г. Донець фактично став
полковником не тільки Харківського, а й Ізюмського полку. Саме
так розумів це і царський уряд, який в 1682 р. видав вільготну
жалувану грамоту на ім'я Харківського полковника Г. Донця
козакам Ізюмського полку- Коли Г. Донець постарів, він передав
полковництво в Ізюмі сину Костянтину, а сам переїхав до
Харкова, щоб згодом передати керівництво в Харкові другому
синові.
     У 1685 р. Костянтин Донець побував з великою делегацією в
Москві і добився важливої для себе урядової резолюції: «Виділити
Ізюмський полк з Харківського, приписати до нього 13 міст та
містечок з 2200 козаками й видати Кості Донцеві жалувальну
грамоту на полковництво в Ізюмському полку разом з батьком».3
Ось так описує створення Ізюмського полку Д. Багалій.
Зовсім іншу дату створення Ізюмського полку називає Історик
цього полку Микола Гербель. На основі історичних документів він
стверджує,4 що Ізюмський полк — (спочатку

1 Материальї для истории колонизации.. -, т.І, стр. 180.
1 Грамота царя Федора Олексійовича від 17 лютого 1682 р.
3 Д.І. Багалій. Історія Слобідської України, ст. 34, 67-69.
4 Н- Гербель. Изюмский Слободской казаний полк (1651-1765 г-г.) СПб. 1852.

окоп) є один із перших полків Слобожанщини і створений він
був у 1651 р. Він повідомляє, що в 1851 р. під час урочистого
святкування 200-рІччя з дня заснування цього славетного полку
шефом цього полку став сам імператор Микола І. Важко
припустити, що царські чиновники могли допустити, щоб сам цар
став шефом полку з сумнівною історією- Мабуть, керівництво
полку мало вагомі докази створення полку саме в 1651 р.
     За переписом 1732 р. в Ізюмському полку було 17 сотень, 99
населених пунктів, 3550 виборних козаків, 11423 підпомІчників,
280 підсусідів та залежних селян-
     Козаки Ізюмського полку в складі російської армії брали
часть в Азовських походах 1695-1696 років. Північній війні —
|700-1721 р.р., російсько-турецькій війні — 1735-1739 р.р.,
Семилітній війні — 1756-1763 р.р.
     У цих військових операціях всі Слобідські козацькі полки
заслужили у російського командування велике довір'я й повагу.
Особливо Слобідські полки проявили себе в Північній війні в битві
під Ерестофером 24 грудня 1701 р., коли російська армія під
командуванням Шереметьєва нанесла нищівний удар шведській
армії Шліппенбаха- В цій битві шведи втратили 3000 чол. вбитими
| 350 чол. полоненими. РОСІЯНИ втратили близько 1000 чоловік.
Після цієї битви, коли уряд дозволив Шереметьєву відібрати
найбільш боєздатні частини і з них укомплектувати ударні війська
для весняних наступальних дій, він попросив у Петра І дозволу
залишити з п'яти Слобідських полків — Ізюмський, який добре
себе проявив у битвах, а з інших чотирьох вибрати 1000 чоловік,
решту ж людей відпустити додому. Петро І дозволив
командуючому діяти за власним розсудом. Тоді Шереметьєв
залишив у армії усі п'ять Слобідських полків.
Героїчні традиції Ізюмського Слобідського полку продовжив
сформований на його основі Ізюмський гусарський полк. За значні

5. УРЕ. т. 5. ст. 383-364.
6. С.М. Соловьев. История России с древнейших времен, XIV, ст. 1257.
7.  П. Головинський. Слободские казачьи полки- СПб. 1864. ст. 137-138

заслуги у Вітчизняній війні 1812 року Ізюмський гусарський полк
поряд з лейб - гвардії Гусарським полком одержав Георгіївський
гитандарт з написом: «За отличие при поражений й изгнании
неприятеля из пределов России 1812 г.»1
     Микола Гербель в уже згаданій роботі наводить і прізвища
всіх полковників Ізюмського полку: 1) 1651-1688 — Григорій
Єрофеєвич Донець; 2) 1688-1703 — Костянтин Григорович
Донець-Захаржевський; 3) 1703-1707 — Федір Володимирович
Шидловський; 4) 1707-1729 — Михайло Костянтинович Донець-
Захаржевський; 5) 1730-1743 — Лаврентій Іванович
Шидловський; 6) 1743-1751 — Іван Григорович Квітка; 7) 1752-
1765 — Федір Кузьмич Краснокутський. Цей перелік полковників
наводить і Д Багалій.2
     Звертаючись до роду та прізвищ слобідських полковників,
бачимо, ідо на Слобожанщині було декілька заможних
старшинських родів, котрі поставляли полковників. Тільки вісім
найбільш багатих козацьких родів дали укупі — 26 полковників- І
тільки 8 полковників дали поодинокі роди- Таким поодиноким
родом був і рід останнього полковника Ізюмського полку Федора
Краснокутського.
     Федір Кузьмич (Хомич) Краснокутський — син незаможного
козака розпочинав свою кар'єру в Сватовій Лучці. Він був
людиною хороброю, розумною, мав добрі організаторські
здібності і був наполегливим в досягненні своєї мети. Завдяки
своїм здібностям він користувався значним авторитетом серед
козаків і невдовзі він був уже сотником Сватоволуцької сотні.
Крім сотницького подвір'я в Сватовій Лучці, Краснокутський на
річці ДуванцІ при впадінні її в р. Красну в 1732 р. заснував
поселення Нижню Дуванку, яке заселив підданими йому
селянами.3
     Активну діяльність Краснокутського помітили в Ізюмському
полку І його призначають спочатку полковим осавулом, потім

1 Журн. «Наука й жизнь» №9- 1998г., стр. 153
2 Д.І. Богалій. Історія Слобідської України, ст. 72.
3 Историко-статистические описание Харьковской епархии, ст. 297.

 лковим обозним, а в 1751 (чи 1752) р. він стає полковником
номського полку. Але будучи людиною неврівноваженою і надто
Прямолінійною, часто вступав у суперечки і конфлікти не тільки зі
Своїми підлеглими, а й з начальством.
     Характеризуючи Краснокутського, Філарет у своїй книзі (стр.
пише: «Последним полковником Слободского Изюмского полка
| Федор Фомич Краснокутский, человек умньїй, знергический,
Цногда необузданньїй в порьівах самовластия; за резкие отзьіве о
Іом (наместническом) управлений отправлен бьш в Казань с
шснием чинов й имущества ...»*
     У 1743 р. піп с. Мілуватки Ямпольський прохав своє церковне
Івництво перевести його в інший приход через «притиснення й
ірения от прежнего Сватоволуцкого сотника й ньінешнсго
ла Федора Краснокутского й от его преемника в Сватовой
ке й зятя — Герасима Тимошенка».8
Оисуючи побут і звичаї козацької старшини, Головинський пише,9
що 2 вересня 1753 р. бригадир Слобідських полків Капніст разом зі
старшиною Ізюмського полку — обозним Мілардовичем Капітаном
Федоровим, суддею Капустянським, сотником Тимошенком та
іншими донесли генерал-аншефу графу Салтикову про різні
зловживання полковника Краснокутського, в тому числі й про те,
що в містечку Сватовій ЛучцІ, де був будинок Краснокутського, він
таемно торгує привізною калмицькою сіллю. В той же час
полковник Краснокутський жалувався в Бєлгородську губернську
канцелярію, що бригадир Капніст самовільно відсторонив його від
командування полком і послав в Сватову Лучку озброєну команду,
яка арештувала місцевого отамана і людей полковника і відвела їх
до Капніста, де той отаман і люди поковника були без всякої
провини биті і посаджені в тюрму. За цими справами Військовою
Колегією була споряджена слідча комісія на чолі з бригадиром
Ушаковим. Але Капніст на засіданні комісії не з'явився і слідство було


8. Історико-статистические описание Харьковской епархии, ст. 297.
9. П.Головинский. Слободские казачьи полки, ст. 180-181.

 

призупинене, а сам Капніст до розпорядження Військової Комісії
був відсторонений від командування полком. Краснокутський був
поновлений в командуванні полком, а його люди були відпущені
з тюрми.
     Про подальшу долю Краснокутського повідомляє Багалій:1
«Іще до реформи 1765 р. складена була у Слобожанщині на чолі з
Є. Щербініним комісія, котра повинна була виявити внутрішнє
становище Слобідської України. Коли ж вона скінчила свою
роботу на місці, улаштована була у 1764 р. у Петербурзі нова
вища військова комісія під проводом Воєнної Колегії, Тоді в
Петербурзі побував полковник Ізюмського полку Федір Кузьмич
Краснокутський. Він провідав, до чого веде нова реформа і
написав про неї листа і дві цидулки до старшини свого полку. У
листі Краснокутський слізно прохав старшину прислати у
Петербург прохання, щоб усе залишилося по старовині. У першій
цидулі він закликав до Петербурга старшин і додав, що боятися
нічого. У другій він горював, що старшина й обивателі мовчать і
нічого не присилають, коли в Петербурзі кажуть, що вони
бажають реформи. «Нехай Бог виправить сльози бідного народу
на нас, бо старшинствовать уміли, а у халепі й пригоді і перстом
двигнути не хотять». Старшина Ізюмського полку нічого не
зробила у сьому ділі. Але листи Краснокутського все ж таки
розголосилися по Україні, і про се розголошення їх розпочалося
навіть слідство... Але скінчилася справа тим, що воєнна колегія
присудила Краснокутського до сурової кари — побити прилюдно
батогами, потім змилувалися, і він тільки втратив чини і був
засланий у Казань». І хоч Федір Кузьмич пізніше і був
повернутий із заслання, але йому його чинів і тим більше маєтків
не було повернуто.2 Тоді його дружина поїхала в Петербург до
цариці Катерини II і домоглася таки повернення частини майна.

1. сторія Слобідської України, ст. 87.
2.  Историко'статистические описание Харьковской епархии, ст. 298.




 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

план військової слободи (військового козацького містечка) Сватова-Лучка
зроблєний сотенним писарем у 2763р. (вид з «гори»),

 2. Сватова Лучка - козацьке сотенне містечко.

РСоли ж Сватова Лучка ввійшла до складу Ізюмського полку? На
\ перший погляд час входження жителів Сватової Лучки до складу
Ізюмського полку визначена АТ. Слюсарським. Він пише: «В
начале XVIII в. (не ранее 1704 г.) Сватова Лучка вошла в состав
Изюмского полка. Она бьіла сотенньїм местечком й имела
укрепления в виде рва й високого часто кола».21 цей час з легкої
6 руки Слюсарського перекочував у всі пізніші історичні джерела з
історії нашого краю. Звісно посилання Слюсарського на 1704 р,
не випадкове. Саме в цей рік була видана царська грамота, яка
остаточно вирішувала суперечки між Ізюмськими та донськими
козаками за володіння землями в долинах рік Красної та Жеребця.
Але Слюсарський, коли видавав свою книгу у 1954 р., не дуже

2.  АТ, Слюсарський. Соціально-зкономическое развитие Слобожанщини XVII-
XVIII в.в. К. 1964. стр. 107.

 

ретельно дослідив текст царської грамоти 1704 р. і отписки
бєлгородського воєводи. У своїй книзі Філарет, говорячи про
царську грамоту, лише:1 «В той же грамоте прописана отписка
воеводьі князя Якова Долгорукого 1700 г. следующего
содержания: велено по челобитию Изюмского полку старшини й
казаков на реке Красной с верховья вниз, по обе стороньї, до
Кабаньего брода й по Хариной, й по Дуванной й по иньїм
долинам, которьія в ту речку Красную тянут, й по р. Жеребец, с
верховья до устья правою стороною, пасеками й лесами, й
сенньїми покосьі й рьібньїми ловли й всякими угодьи владеть й на
зтих речках Красной й Жеребец Изюмского полку старшинам й
козакам кто похочет слободами й дворами строится велеть й
служить им Изюмскому полку в козаках по прежнему»,
Аналізуючи цю отписку воєводи, ми бачимо, що ця отписка
датується 1700 р., а це значить, що суперечки між донцями І
ізюмцями розпочалися значно раніше 1700 р. З цього вихлдить,
що жителі Сватової Лучки вже входили до складу Ізюмського
полку ще до 1700 р. Це підтверджує І кінцівка отписки воєводи:

«Й служить им Изюмскому полку в козаках по прежнему».
Виходячи з цього, можна зробити висновок, що жителі Сватової
Лучки ввійшли до складу Ізюмського полку ще в кінці XVII ст., а
не на початку XVIII ст. як пише Слюсарський та інші автори, які
на нього зпосилалися.

     В Ізюмському полку сотенне містечко Сватова Лучка займало
важливе стратегічне значення, бо воно, по-перше, було
розташоване найдальше від центру полку, по-друге, воно
знаходилося біля важливого татарського шляху, а по-третє, воно
знаходилося в долині р. Красної поруч з Кубанським,
Краснянським та Сухаревим містечками донських козаків, які
намагалися захопити землі в долинах Красної та Жеребця. І,
мабуть, саме тому, майже відразу після утворення Ізюмського
полку в Сватовій Лучці була розміщена вже діюча Бишкинська
сотня цього полку, переведена сюди Із с. Бишкинь. Про це
свідчить перепис слобідських полків 1732 р., в ході якого було

Историко-статистические описание Харьковской епархии, ст. 295-296.

       зафіксовано, що в козацькому містечку Сватова Лучка
ззміщена Бишкінська сотня. Під час цього перепису в Сватовій
Лучці було
     записано:

1) Сотницьких дворів — 1, хат — 1, чоловічих душ в них — 5;

2) Козацьких дворів — ЗО, хат—41, чоловічих душ — 133;

3) Дворів під помічників — 131, хат — 171, чоловічих душ —114;

4) Дворів мірошників — 3, хат — 3, чоловічих душ — 5;

5) Дворів попівських — 7, хат — 7, чоловічих душ — 19;

Всього дворів — 173, хат — 224, чоловічих душ — 7033
     Можливо, саме цьому і в сел. МІлуватці була розміщена вже
діюча Маяцька сотня чи її частина, переведена сюди із Маяків. Про
це сповіщає в нарисі «Мілуватка» Філарет4 «Сего 1728 г. били
челом Его Преосвещенству рабьі Его Царского Пресветлого
Величества Изюмского полку Маяцкой сотни слободьі Меловатки
атаман Федор Левенец, Павел Васильєв й Кондрат Григорьев... й
просили архимандридского благословленим на освящение
построенного храма во имя усековения главьі Иоанна Предтечи.

       И благословление преподано. По местной памяти; храм бьіл с
.тремя куполами, вместо оградьі обнесен бьіл високими
р)строконечньіми надолбами, а по углам укрепления бьіли раскатьі,
юа которьіх стояли железньїе пушки».
       За тим переписом у МІлуватці у 1732 р. було записано 15
козацьких дворів, 22 хати І 59 чоловічих душ, а в слободі Нижній
Дуванці — 14 дворів, 33 хати 89 чоловічих душ підданих
сватоволуцькському сотнику Краснокутському селян.5
Як бачимо з цього перепису, і в 1732 р. козацька сотня в слободі
Сватовій ЛучцІ офіційно все ще називалася Бишкинською. Та
згодом її І офіційно починають називати Сватоволуцьською.
Вперше про це знайдено письмову згадку в 1743 р. у скарзі
Мілуватського попа на «притиснення й разорения

3 ЦДІАУ, ф. 1732, од.збер. 57, арк.. 839.
4 Историко-статистические описание Харьковской епархии, ст. 308.
 5 Там же, ст. 297.

 

от прежнего Сватоволуцкого сотника ...» у вже цитованій
книзі Філарета. Враховуючи її стратегічне значення, кількість
козаків у ній весь час зростає. Коли Бишкинську сотню перевели в
слободу Сватову Лучку, в ній нараховувалося біля сотні козаків,
за переписом 1732 р. Їх уже значиться 647 чоловік, а в 1765 р.,
коли були розформовані слобідські полки тут вже налічувалося —
1037 козаків. Козаки сватовалуцьської сотні, розміщуючись
якнайдалі в прикордонний степ від центру Ізюмського полку і
всієї Слобожанщини і найближче до татарської Кальміуської
сакми, не тільки першими приймали на себе нищівні розбійницькі
набіги татарських і турецьких орд і хоробро боронили південні
рубежі Слобожанщини, а й у складі Ізюмського полку брали
найактивнішу участь в усіх його походах І битвах. 1 невипадково
саме сватоволуцьський сотник за свою хоробрість і вагомий
внесок у захист кордону в 1751 -1752 р.р. удостоєний честі стати
полковником Ізюмського полку.
     Для захисту від нападу татар козаки Сватової Лучки під
«горою» біля пристані на р. Свасі (пров, Польовий-Вишневий)
навколо першої дерев'яної церкви, побудованої в поселенні у 1722
р. і штабу козацької сотні та невеликого поселення старшини
сотні, побудували дерев'яне укріплення. Його стіни були зроблені
з високих загострених дубових колод, забитих одна біля одної.
Зовні за дубовими стінами був виритий глибокий і широкий рів,
заповнений водою річки. За ровом був насипаний високий
земляний вал. Укріплення мало два в'їзди, обладнані підвісними
мостами. На кожному розі цього укріплення і над підвісними
мостами були встановлені гармати. Про вигляд цього укріплення
можна судити по плану козацького містечка Сватова Лучка, який
був складений сотенним писарем у 1763 році, копія якого
експонується в Сватівському районному краєзнавчому музеї, а
умільці М.П. Тинда та А.Д. Бувальцев на основі цього плану
створили діараму.
     За переказами старожилів, вище від укріплення сотні, на «горі» на
найвищому місці розташовувався пікет з маяком, на

1.  ЦДЇАУ, м. Київ, ф.1710, оті 3. од. зі 1766, арк„ 69,

якому цілодобово вартувало по декілька козаків з осідланими
іньми. Другий такий пікет з сигнальним маяком знаходився на
|ісокому горбі в районі селища Соснового.
      Помітивши ворога, вартові пікету (сторожі) запалювали на
маяку заздалегідь заготовлену солому чи смолоскипи. Побачивши
вогонь чи дим на першому маяку, запалювали вогонь на інших. І
невдовзі вже і в штабі полку і в штабі білгородського воєводи вже
знали про появу татарського загону чи орди за декілька годин чи
днів до її появи. Це дозволяло козацьким військам підготуватися до
зустрічі ворожих військ.
     При появі на маяку вогню чи диму, населення, яке працювало
в полі, в лісі, на сінокосах та інших роботах поспішало сховатися
разом з худобою в укріпленні чи в лісі. Своєчасне попередження
маяків давало можливість в поселенні зібрати озброєний загін і
підготуватися до оборони, або вийти з поселення, коли рухалася
велика орда, і заховатися в навколишніх лісах і яругах.
      У той час кріпості чи укріплення були не тільки в кожному
полковому і сотенному містечку, а й у більшості слобод. У великих
селах і слободах, де не було укріплень, укріплення робилися
навколо церков, як це ми бачимо у Мілуватці та Верхній Дуванці.

 

 

 

 

 

1.   2.    3.   4.

 

Сватове

 

обсудити на форумі                перейти на сторінку "статті"                Новини              Об'яви