СВАТОВО



Сватово - общественно-информационный портал города

Международная Ассоциация сайтов городов

 

вернуться на главную страницу сайта

Вторая страница

Сватове

Королько Леонид Николаевич, историк  г. Сватово

"Сватівщина - край козацький" (продолжение)

 

Історія Слобожанщини - наша історія.


1. Утворення Дикого поля.

В середині XI ст., перемігши печенігів і торків, у
Причорноморські степи вдерлися половці (кипчаки, кумани) і
надовго стали їх повновладними господарями. Вони зайняли
величезну територію від західних відрогів Тянь-Шаню до Дунаю.
Ця величезна територія одержала назву «Деш-і-Кипчак» -
Половецька земля (Половецькі степи), Куманія.
Після навали монгольських орд половці, як самостійний
народ, припинили своє
існування і з 1243 року
половецькі степи
ввійшли до складу
Золотої Орди,
У РезультатІ
загострення міжусобної
боротьби різних
феодальних угрупувань
в кінці XV- на початку
XVI ст. Золота Орда
розпалася на окремі
самостійні ханства:
Казанське, Кримське,
Велика Орда,
Ногайська Орда та інші.
І знову Причорноморські степи
сталиареною жорстокої боротьби
за їх володіння між Великою Ордою,
Кримським ханством та Ногайською Ордою.
Постійні війни ісутички між окремими татарськими ордами та часті спустошливіїх набіги на степове населення Причорномор'я зробили в кінці
XVI століття неможливим подальше проживання людей на цій
території. Значна частина населення, яке тут мешкало, було
знищено, а ті, кому вдалося вижити, відкочували або на північ під
захист лісів, або на захід під захист гір. Те ж незначне населення,
яке тут залишилось, змушене було ховати свої поселення
по лісах і байраках, подалі від татарських очей і доріг.
І величезна, майже незаселена, територія від Волги до
пониззя Дніпра і від верхів'я Сіверського Донця до Чорного та
Азовського морів у Західноєвропейських джерелах одержала
назву «Дике поле», а в російських - просто «Поле».
У другій половині XVI ст. південні кордони Московської
держави розташовувалися приблизно по лінії Новгород -
СІверський - Путівль - Рильськ — Орел — Мценськ — Алатир. Всі
землі на південь від цієї лінії аж до Перекопу та Азовського і
Чорного морів були Диким полем.

Ослаблення і розпад колись могутньої Золотої Орди йшло
паралельно з посиленням Московського князівства. Великого
князівства Литовського та Кримського ханства, між якими
розгорнулася гостра боротьба за володіння землями Дикого
поля, які колись належали Київській Русі.

Спочатку ініціатива належала Великому князівству
Литовському, куди входило більшість території України, В 1363
році в битві на Синіх Водах (тер. Кіровоградської обл.)
литовські війська, майже за 20 років до Куликовської битви,
вперше нанесли відчутну поразку татарам. Після цієї битви
велика територія між Дніпром і Осколом відійшла до
Литовського князівства.1 Але з кінця XVI ст. Литва значно
зменшує свою активність у Дикому полі. Після виділення в 1443
році із Золотої Орди Кримського ханства і підкорення його у
1475 році Туреччиною2 значно активізуються зусилля
кримських татар і турків по оволодінню Диким полем.
___________________________________________________________
1 Краєзнавчі записки Луганського обласного Краєзнавчого музею (ЛОКМ),
вип.2,стр. 31.
2 Там же, стр. 31.

 

2. Укріплення південних кордонів Московії.
Початок колонізації Дикого поля.

Після перемоги росіян у 1480 році на Угрі і остаточного
звільнення від монголо-татарського іга молода Московська
держава починає активні дії по зміцненню своїх південних
кордонів і освоєнню Дикого поля.3 В середині XVI ст. цар Іван IV
зробив першу велику спробу захистити південні кордони своєї
держави. У Дике поле посилаються загони стрільців та дітей
боярських, які вели розвідку в степу і зустрічали татарські загони
за 300 - 400 км. від прикордонних фортець.

У 1571 році царський уряд створює постійну сторожову
службу, яка складалася з варти (сторож ) і станиць.

Станиці - кінні загони в 60 - 100 чоловік, які висипалися
далеко в степ, несли дозорну службу і оперативно повідомляли
про пересування татарських військ.

Сторожі (варти ) — кінні загони в 4 - 10 чоловік, які
висипалися в усі боки на невеличкій території і несли дозорну
службу 3—4 місяці, не злізаючи з коней. Сторожі — це і
спостережні пункти (пікети, калавурні).
Регламент, розроблений для сторожі та станичників встановлював
суворі правила: «А стояти сторожем на сторожах с коней не
сседая, переменяясь, й ездити по урочищам переменяясь же
направо й налево по два человека по наказам каковьі им наказьі
дадут воеводьі. А станов им не долати, а огни класти не в одном
мосте, коли кашу сварить й тогдьі огня в одном месте не класти
дваждьі; а в коем месте кто полдневал й в том месте не ночевати;

... а которьіе сторожи, не дождався себе обмену, сторожи
сойдут.., й тем сторожем бьіти казненьїм смертью». Для нагляду
за сторожами та станицями організовувалися стоялі голови -
загони в 100 - 150 вершників, які пильно стежили за діями варти і
стани шників. Така система сторожової служби була розроблена в
1571 році і називалася вона: «Росписи донецким сторожам».
Система сторож по притокам Ворскли і СІверського Донця до

3 Там же, стр. 31.
4 Акті Московського государства..., т. 1, №1-2, стр. 1-5.


- гирла Айдару, розміщувалася в глибині донецьких степів
майже перед самими кочів'ями кримців. Найдальнішими Із 73
сторож були сторожі в гирлі Айдару і в гирлі Чорного Жеребця
«Сторожа 6-я «Бахмутская» расположена усть Чорного Жеребца,
от Святогорской сторожи в полуднище»*1

Сторожі - це не тільки невеличкі загони прикордонної варти.

 

Пікет. Малюнок Т. Горшельта.літографія Серякова. 1874 р.
Сторожі - це ще й місця
зустрічі прикордонної варти
(сторож ), якій доручалося
проїжджати від однієї
сторожі до сусідньої,
фіксувати усі переправи
татар через річки та
сповіщати воєводам
найближчих міст про
чисельність загонів, що
переправилися, та напрямок
їхнього просування.
На головних
татарських шляхах (сакмах  Муравському, Ізюмському, Кальміуському були встановлені сторожовіпункти для сигнальної служби за просуванням татар,
Краща організація станично-сторожової служби сприяла частішим
виходам окраїнного населення на промисли в Дике поле. Однак,
для сталого заселення південних степів не досить було сил сторожі
і станичників. І Московський уряд, з метою подальшого посилення
свого контролю і впливу в південних степах, будує ряд військових
міст: Лівни І Воронеж в 1586 р., Бєлгород, Єлець, Оскол, Валуйки в
1593 р., Кроми, Цареборисів в 1598-1600 р. І в новозбудованих
містах були розміщені сильні

1 Беляев. О сторожевой станичной й полевой службе на польской Украине
Московського государства до царя Олександра Михайловича, М. 1846, стр. 7-9, 12-13.
2 Краєзнавчі записки ЛОКМ, вип. 2, 1993, стр. 34.

 

залоги (гарнізони), які в тісній взаємодії зі сторожами і
станицями пильно стежили за пересуванням татарських ватаг і в
разі потреби перешкоджали їм нападати на окраїнні міста І села.

З 1586 р. на сторожову службу почали активно вступати
черкаси — українські козаки. За службу вони також, як і інші
служилі люди Московії, одержували помістя і жалування3.
Одночасно, в середині XVI ст., посилюється активність
українського народу щодо повернення своїх земель, втрачених під
час монголо-татарської навали. Ростуть сили українського
козацтва. Українські козаки стають значною силою в Дикому
. полі.У жовтні 1558 р.,загін українських козаків під керівництвом
Ю. Булгакова розбив кримських татар, у лютому 1559 р., другий
загін українських козаків і російських військ на чолі з князем
Вишневеньким — Байдою наніс нову поразку татарам. Загін
козаків Михайла Черкашеніна розбив татар на С. Донці. В той же
час землі Дикого поля між С.Донцем, Кальміусом та Доном
почали активно освоюватися українськими козаками. Ще в 1546
р,, путивльський воєвода Троєкуров повідомляв у Москву: «Нині,
государ, козаків на Полі багато: і черкасців, і киян, і твоїх,
госу дарових, вийшли, государ, на Поле із своїх у країн».4
У той час реєстрові українські козаки служили польській короні
,бо Україна входила тоді до складу Польської держави. А
нереєстрові козаки формували полки низовиків - запорожців і
оселялись за порогами Дніпра, створюючи товариства - курені,
яких нараховувалося 3 8.Серед лівобережних куренів значився І
Донський. Це один із доказів присутності українських козаків на
Дону і С. Донцю. Право на лівобережні землі запорізьких козаків,
які в XV- ХУПст., простяглися до самого Дону, підтверджується
документально в Ініверсалі польського короля Стефана Баторія
від 15 серпня 1576 р., «Про вольності війська запорожського» в
якому вказується, що межі цих вольностей на півночі в другій
половині XV ст. проходили «З вершини річки Орелі на вершину

3 Краеведческие записки ЛОКМ, в1, стр. 5.
4 В. Юркевич «Еміграція на Схід і залюднення Слобожанщини за Б.
Хмельницького», К. 1932, стр. 40-41.

Кальміусу, а звідтіля на гирло річки Дону». Цю грамоту,
видану С. Баторієм кошовому отаманові Павлюку для козаків за їх
звитяги в службі, підтвердив гетьман України Богдан
Хмельницький в Універсалі від 15 січня 1655 р. У ньому кордони
вольностей запорізьких козаків визначено більш точніше: «від
самарських земель через степ до самої річки Дону, де ще до
гетьмана козацького Предслава Лянцкоранського козаки
запорозькі свої зимівники мали й те все,щоб непорушне навіки при
козаках запорізьких лишилося».1
І У наказі царя Бориса Годунова 1600р., воєводам Б.
Бельському і С. Альфер'єву про будівництво міста Цареборисова
говорилося: «Когда зкспедиция прибудет на место, послать в
окрестности служильїх людей й повелеть прибьггь в город
Іатаманам й лутчим казакам, живущих в своих угодьях по Донце,
Осколу й их пригонам , й сказать им ,что царь пожаловал теми
роками Донцом й Осколом, й со всеми речками, которьіе впали в
Донец й Оскол, велел отдать им донецким й оскольским атаманам
їй казакам, безданно й безоброшно, государю б донецкие й
оскольские атаманьї служили й вестей проведьівали». Таким
чином, в XV - XVI ст. В «дикому полі» вже жили українські
козаки. Царський уряд, намагаючись залучити на службу
українських козаків, змушений був визнавати за ними права на
володіння угіддями, якими вони володіли у вигляді заїмок.
«Заїмки» українських козаків складалися з полів, луків, лісових
угідь І водоймищ* Заїмщики займалися мисливством,
рибальством, скотарством, бджільництвом, збиранням
дикоростущих плодів і ягід. Крім осідлих поселень (заїмок І юрт),
сюди вглиб. Дикого поля приходили люди на тимчасові промисли і
створювали напівкочові уходницькі господарства. Уходники
займалися полюванням, рибальством, пасічництвом. Сюди ж у
глибини степу з давніх часів стікалися загони добиччикІв
(«добьічников»), які складалися з показаченого населення

1 Краззнавчі записки ЛОКМ, в2, стр. 13.
2 АТ. Слюсарський. «Социа-пьно-зкономическое развитие Слобожанщину XVII - XVIII в.в., 1964, стр. 60,

 

Лівобережної України (Лубенщини, Миргородщини,
Полтавщини), Часто такі загони промишляли розбоєм
(«воровством») і попутно-мисливством і рибальством.

У XVI на початку XVII ст., українське козацтво на території
Дикого поля поділялося на дві частини: «послушних» козаків, які
знаходилися на службі Московської держави в Путивлі і
донецьких степах та «веронських», які бродили в Дикому полі і
грабували як донецькі сторожі, так і своїх же побратимів -
уходників. У 1580 р., в донесенні про сторожову службу
говорилося: «Стояти сторожевьім головам... надонецких сторожах
не мочно. Громят их черкасьі на урочньїх местах, а укрьіться им
такими людьми не мочно».

Але наступ Московської держави на Дике поле тривав
недовго. Між Московією і Польщею виникли серйозні суперечки
за володіння Прибалтикою, і царський уряд припинив турбуватися
про захист своїх південих кордонів. Цим скористалися татарські
орди, які знову почали шарпати російські і українські землі. Довгі
роки єдиною силою, яка в значній мірі стримували напади татар,
були українські і російські козаки. Лише страшний погром у 1571
р., коли стотисячна орда кримського хана Давлет-Гірея знищила
ЗО міст і спалила передмістя Москви, змусило царський уряд
повернутися до проблем південних кордонів.4 У цей час була
реорганізована прикордонна служба, збільшено кількість
служилих людей, визначено пункти розміщення сторож.

З 1636 р., починається спорудження «Ьелгородской засечной
чертьі», по закінченні якої в 1678 р., вона складалася з 25 міст-
кріпостей, з'єднаних між собою земляним валом і цілим рядом
різноманітних укріплень. Ця укріплена лінія простягалася на 300
верст від Ворскли до Дону. Центральним пунктом цієї лінії було
місто Бєлгород, 5 міст знаходилося на захід від нього, 19- на схід.
Із міст Бєлгородської лінії вглиб Дикого поля постійно посилалися
сторожі і станиці, які будували біля татарських шляхів

3 В. Юркевич «Еміграція на Схід і залюднення Слобожанщини за Б.
Хмельницького», К. 1932, стр. 41.
4 Краєзнавчі записки ЛОКМ, в2, стр. 33.

і перелазів через ріки тимчасові приюти - пікети і острожки,
багато з яких пізніше ставали постійними поселеннями.



3. Масове заселення земель Дикого поля

Налагодження сторожової служби, будівництво захисних
укріплених ліній значно підвищіло безпечність донецьких степів
що сприяло більш активній їх колонізації- Але налагодити надійну
оборону південних кордонів навіть при добре поставленій
| сторожовій службі без залюднення місцевості практично було
неможливо. Царський уряд добре розумів, що селяни з
центральних повітів держави для цієї мети не підходили адже це
суперечило Інтересам поміщиків, бо саме в цей час йде посилення
кріпосництва і збільшуються «урочні літа», відміняється «Юр'їв
Х день». Тому уряд сприяє і всіляко заохочує заселення степових

просторів Дикого поля українцями. Так, в 1589 р,, з дозволу уряду
, на С. Донець було переселено 700 українських козаків на чолі з
| отаманом Федоровим. У 1617 р. тут же було розселено ще близько
19 тисяч українців. Українцями в значній мірі заселяли також міста
Воронеж, Бєлгород, Оскол, Валуйки, Цареборисів та інші міста.

Поряд з офіційною, державною колонізацією Дикого поля, все
більшого розмаху набуває самодіяльна українська колонізація.
Україна в ті часи була покраяна на шматки сусідніми державами,
старшинськими угрупуванпями і спливала кров'ю під
шляхетськими шаблями, задихалася під копитами татарських та
турецьких орд. Цей трагічний період в історії залишився в пам'яті
народу як «Руїна». Андрусівське Перемир'я 1667 р., за яким
царський уряд, за спиною українців, віддав Правобережну частину
України Польщі ще більше ускладнило становище українського
народу. Рятуючись від іноземного поневолля і феодальних утисків,
багато українських селян і козаків переселялося на вільні землі
Дикого поля.

2 Краєзнавчі записки ЛОКМ, в 1, стр. 6.

 

Початок масового заселення Дикого поля поклали учасники
козацько-селянського повстання проти польських загарбників
1637-163 8рр. під проводом Павлюка і Острянина. Після поразки
повстання великий загін повстанців у 865 шабель під проводом
гетьмана Якова Острянина (Яцька Остриці) перейшов на
територію сучасної Харьківщини і в 1638 р., на Чугуєвім
городини заснував місто Чугуїв. У березні 1638 р., путивльський
воєвода доповідав у Москву, що «ежедень на государсво имя»
прибувають українські переселенці. Дороги , що вели з
Правобережної і Лівобережної України в Дике поле були
переповнені переселенцями. Піднімаючи хмари пилу, вдень і
вночі поодинці і сім'ями йшли і їхали переселенці на нові землі.
Частіше всього переселеній рухалися організованими ватагами
кількістю від декількох десятків до декількох тисяч переселенців .
Ці ватаги очолювались як правило осадчими чи отаманами .
Окремі ватаги переселенців складалися із одних тільки селян або
міщан чи козаків, але були й зміщан ватаги. Одні групи
переселенців прибували з майном, худобою, кіньми, Інші — «наго
й пеню». Багато переселенців намагалися забрати з собою все своє
майно. Переселенці не тільки приводили з собою з Правобережжя
і Лівобережжя свої сімейства, реманент, збіжжя та худобу, вони
привозили з собою церкви, попів і церковний причт, приносили
богослужебні книги, церковні дзвони, а найголовніше вони
приносили з собою на нові місця свою національну мову,
просвіту, які вони віками творили у себе на Україні, свою
православну віру, свої народні і козацькі звичаї, традиції та
обряди , свої чудові пісні й історичні думи, в яких поетично
відображено всю історію українського народу. Переселеній добре
знали , що на нових землях їх чекає небезпека, і тому кожна ватага
переселенців була озброєна. Найбільш поширеною зброєю
переселенців була шабля І пищаль, а окремі казацькі загони мали
навіть гармати, але більшість переселенців були озброєні тільки
однією рогатиною,Переселення ніколи не проходило вільно. Польський уряд і
шляхта на Правобережжі всіляко намагалися перешкодити
переселенню, віднімали у переселенців майно, насильно
затримували їх. І тому переселенцям доводилося, або таємно
покидати свої оселі або пробиватися з боями . На Лівобережжі
гетьмани і козацька старшина виступали теж проти стихійного
недозволеного переселення і чинили всілякі перешкоди.
На вільні землі Дикого поля переселялися І російські
служилі люди і селяни, які втікали від своїх поміщиків з
центральних повітів держави.

З початком визвольної війни українського народу вплив
українського козацтва в Дикому полі дещо слабшає, бо значна
частина козацьких загонів влилася до війська Хмельницького І
брала участь у подіях 1648 - 1654 рр. У зв'язку з цим,
спостерігається просування донських козаків на захід і їх
розселення по С. Донцю і його притокам. Саме в цей час в гирлі
р. Бахмутки засновується Сухарєв Юрт, а в гирлі р. Красної -
Сухарєв городок, що належали донським козакам.

Ще більш сильніший поштовх до масового переселення українців
на схід дала поразка військ Богдана Хмельницького під
: Берестечком у 1651 р., коли польські пани почали тріумфально
повертатися до своїх маєтків і жорстоко розправлятися з
повсталими селянами і козаками. Дніпровські козаки і селяни
Правобережжя, пригнічені І переслідувані шляхтою, як і козаки і
селяни Лівобережжя, які зазнавали утисків від козацької
старшини і царських чиновників, масово покидали свої рідні
землі І поселялися на вільних землях Дикого поля.



 4. Утворення Слобідської України.

Коли в Дике поле приходила велика добре організована і
озброєна ватага переселенців, на нових землях вони засновували
міста - крІ пості, а коли приходила менша ватага - вони
засновували СЛОБОДИ (тобто свободнІ поселення). Слободами
на Україні і Росії називали поселення , які звільнялися від
феодальних повинностей і податків. На Україні в ті часи
вважалося, що іти на слободу значить йти на вільне поселення,
без кріпацтва і податків з різними вольностями.

Поскільки переважаюча більшість території Дикого поля
заселена українцями і заселена переважно слободами , то цю
заново заселену територію, що з'явилася на південій окраїні
Московської держави в середині XVII ст., на відміну від
Польської України назвали Слобідською Україною або Слобожанщиною.
СлобожанщинаХарківської, східної Луганської (до р. Айдар) північної частини Донецької (до р. Бахмутка) та частково Курської, Бєлгородської та Воронезької областей Росії.
Слобідську Україну з самого початку заселяли і українці, і
росіяни, але приходили вони сюди по-різному- Українці
переселялись сім'ями, великими ватагами, очолювані осадчими,
отаманами, сотниками, полковниками, а то І гетьманом. А з Росії
переселялися в основному безсімейні служилі люди і окремі біглі
селяни з центральних частин Росії.

"Переселення в дике поле" Картина художника Х.С. Сиротенка
З самого початку українські переселенці, переселяючись на
територію Дикого поля , вважали ці землі українськими, бо вони
колись належали українцям Чернігівсько-СІверського князівства,
а пізніше входили у володіння КальмІуської паланки запорізьких
козаків. За словами давніх актів, цей край був «Никем не занятой,
начиная от крепости святого Дмитрия (м. Ростов-на-Дону) до
самого города Бахмута пустопоробней землей»3 Історик І.
Срезневський писав, що територія, на якій розташувалася
Слобідська Україна, до середини XVII ст. лишалася незаселеною,
була дикою і не мала постійних жителів, а тому вона нікому не
належала Є. Альбовський повністю підтримує Срезневського і
пише, що ця земля була дика, ніким не зайнята і, власне, нікому
не належала.5 Такої ж думки дотримувалися й інші відомі
історики, такі як: Микола Гербель, Дмитро Багалій, Михайло
Грушевський та інші. Про це свідчить і українська пісня тих
часів,6

     Покинь батька, покинь матір, покинь всю худобу,
     Іди з нами-козаками на Україну, на слободу
     На Україні всього много- і паші, і браги,
     Не стоять там вражі ляхи, козацькі враги.

Більше того, переселяючись в Слобідську Україну,
українські переселенці сподівалися, що на Слобожанщині
здійсниться їх віковічна мрія про створення справедливого
суспільства без експлуатації утисків та здирства-
Росі йський уряд, звичайно, вважав всі ці землі своїми і
всіляко заохочував переселення працелюбних і господарських
українців в Дике поле, бо вони мали великий досвід боротьби з
татарами і могли швидко обжити цей край і стати надійним
захистом південних кордонів держави. В царській грамоті від 17
червня 1651р., воєводам прикордонних міст наказувалося
приймати на вічне проживання українських переселенців і
надавати їм всіляку допомогу,

«Чтобьі вьезжим черкасам ни от каких людей... налогов й
убьітков никаких не бьіло й лошадей й всяческие животньїе у
черкас никто не отнимал й не крал, й самому воеводе к черкасам

3 Краєзнавчі записки ЛОКМ, вип. 2, стр. 13.
4 Й.Й. Срезневський. Историческое обозрение гражданського устройства
Слобожанской Украиньї, 1883, стр. 1.
5 Е. Альбовский. История Харьковского Слободского Козацкого полка. 1895, стр. 14.
6 Д.Ї. Багалій. Історія Слобідської України. Харків. 1990, стр. 20.

 

держать ласку й привет доброй сомненье не привести»7


5. Створення Слобідських козачих полків.

У 1652 р., полковник Іван Зінковський (Дзинковський) з-під
Острога на Волині привів на Слобожанщину тисячу козаків з
родинами і майном , заснував на р.Тихій Сосні (у верхів'ях Дону)
місто Острогозьк і створив на території Слобожанщини перший і
найбільший Острогозький Слобідський козачий полк.

У цьому ж таки 1652 р,, із містечка Ставищ Білоцерківського
полку на Слобожанщину перейшов загін Герасима Кіндратовича
(Кондратьєва), на основі якого було створено Сумський полк, а в
1658 р., засноване м. Суми.

У 1654 р,, з Правобережжя і Лівобережжя на Муравському
шляху оселилося 587 українських родин, а згодом осіло ще 670
родин, з яких було
сформовано Харківський
Слобідський полк - У 1654 р. 1587
українських переселенців
заснували місто Охтирку, яке
стало центром Охтирського
Слобідського полку.
Освоєння південної
частини Слобожанщіни
привело до створення тут у
1663 р., Балаклійського
полку козачим отаманом
Яковом Черніговцем, який
привів сюди 150 українських сімей із Задніпров'я. Окрім Балаклії,Черніговець збудував декілька міст і слобід по Донцеві: Андрієви
Лози, Бишкинь, Савинці, Лиман та кріпость Ізюм. Цар зробив
осадчика-отамана Бакалійським полковником,

7 История родного края. Луганская область, ч.1,стр. 126.

У 1677 р., за указом воєводи Ромодановського за провину Я.
Черніговця від полковництва усунуто, а Балаклійський полк було
приєднано до Харьківського- У 1685 р. Із Харківського полку було
виділено Ізюмський полк, і першим полковником самостійного
Ізюмського полку став Костянтин Донець'Захаржевський, який
разом з батьком Харьківським полковником Григорієм Донцем не
тільки збудували нове місто-крІпость Ізюм, а й заселили всю
Ізюмську полкову округу переселенцями з інших слобідських
полків.
Заснування окремих козачих полків на території Слобідської
України знаменувало якісно новий етап в освоєнні краю, адже
прибували не розрізнені ватаги втікачів, а повноцінні одиниці,
організовані за козацьким звичаєм на чолі з полковниками і
козацькою старшиною.

6. Військово-адміністративне управління
Слобідської України. Полковий устрій.


Козацькі полки принесли з собою на нові землі не тільки свої
козацькі звичаї і традиції, а й віськово'адміністрвтивну
організацію, що виникла під час визвольної війни під проводом
Б.Хмельницького. Ця військове- адміністративна організація була
визнана і царським урядом в тодішніх умовах як більш доцільною.
Організація слобідських полків, як адміністративно-військового
управління краю, почалася з 50-х років і закінчилася в основному в
80-х роках XVII ст. Ця система військово-адміністративного
управління Слобідської України була побудована так само як І на
Лівобережній Україні того часу. Вся Слобожанщина поділялася на
п'ять Слобідських козацьких полків (полкових округ):
Острозького, Сумського, Охтирського, Харківського, Ізюмського.
Полки поділялися на сотні (сотенні округи), сотні на десятки.
Таким чином, кожна полкова округа була не лише військовою, а й
адміністративною одиницею. Територіальне полкова округа
приблизно була рівна нинішній області, а сотенна приблизно
дорівнювала нинішнім районам.

На чолі полку і полкового уряду стояв виборний полковник і
полкова старшина. Спочатку полковника і полкову старшину
обирали загальним зібранням усіх козаків полку, потім і
полковника, і полкову старшину вибирала сама полкова старшина.
Пізніше полковників затверджував чи призначав Бєлгородський
воєвода, а згодом-уряд чи сам цар- У 1700 р. Петро І фактично
відмінив вибори полковників і видав грамоту, щоб полковники до
смерті залишалися при своїх урядах,

    Полковник в своїй окрузі мав дуже велику владу .Він
командував полком, полковим урядом, затверджував чи призначав
полкову старшину і сотників, відав всіма військовими й
адміністративними справами, затверджував судові вироки,
роздавав полкові вільні землі навіть у нащадок усім підвласним І
сам міг займати такі землі для себе на свою власну потребу. На все
те він видавав універсали за своїм підписом і печаткою,

Полковницькими клейнодами (знаками його влади) були
пернач (шестопер-шестигранна булава, обложена золотом чи
сріблом з дорогоцінними каменями), полковий прапор (знамено),
полкова корогва (хоругва) із зображенням Божої Матері або
якогось Святого охоронця полку, полкова печатка.

Полкову старшину складали шість чоловік: обозний, суддя,
осавул, хорунжий і два писарі.4

    Обозний - перший після полковника, відав полковою
артилерією та спорядженням, замінював полковника, коли той був
відсутній, але не міг видавати полковницькі універсали.

    Суддя - відав судовими цивільними справами у полковій
ратуші.

    Осавул - відав військовою підготовкою козаків, був
посібником полковника у військових справах, приводив до
виконання військові накази полковника.

    Хорунжий - отаманував над хорунжевими козаками, відав
полковою музикою й оберігав хоругву і знамено.

4 Срезневський. Зкстракт о Слободских полках, Д.І. Багалій. Історія
Слобідської України, стр. 70-71.

    Полкові писарі  - були секретарями у ратуші: один у військових справах, другий-у цивільних.
Уся полкова старшина (полковий уряд) збиралася для
військових справ на Полкову раду, на чолі котрої стояв полковник.
Усі мали по одному голосу, а полковник-два. Справи судові теж
вирішувалися у ратуші тими ж членами ради, але порядкував тут суддя.

Сотні очолювалися сотенними урядами, котрі складалися із
сотника, отамана, осавули, хорунжого і писаря. Сотня
порядкувалася сотником. У сотенній ратуші отаман, суддя і писар
порядкували цивільними справами, а осавул і хорунжий
допомагали сотнику у військових справах. Хорунжий опікувався
ще сотенним прапором, на якому був зображенний хрест і
позначення полку і сотні. Сотника вибирала полкова старшина чи
призначав полковник, але Універсал на сотенний уряд видавав
полковник. Сотник сам призначав собі сотенну старшину і міг її скинути з уряду.
   За даними перепису 1732 р.5 в Харківському полку було 18
сотень, в Ізюмському-17, Охтирському-15, Сумському-12. На
перших порах в сотнях налічувалося по 100 козаків, які вважалися
на військовій службі. Через деякий час особовий склад кожної
сотні зріс до кількох сот чоловік.
Ця військово-адміністративна система не була постійною. В
міру соціально-економічного і політичного розвитку РОСІЇ ця
система управління мінялась, аж поки не була замінена
чиновницько-бюрократичним апаратом.
І.Срезневський писав6, що немовбито вже у 1654 р. в Слобідській
Україні налічувалося від 80 до 100 тисяч душ чоловічої статі. Але
Д.Багалій стверджує, що це помилка або вигадка і приводить інші
цифри.7 На кінець XVII ст. тут налічувалося біля ЗО 000 козаків. За
переписом населення в 1732 р.
 

 

5 Материальї для истории колонизации й бьгга степной окраиньї Московского
государства... т.1, X. 1886, стр. 204-276.
6 Й.Й. Срезневський. Историческое обозрение гражданського устройства
Слобожанской Украиньї, 1883, стр. 1.
7 Д.І. Багалій. Історія Слобідської України. 1993, стр. 46.

 

    в Охтирському полку було вже-41 186 чол,, Харківському-
37 756 чол., Ізюмському-31 183 чол., Сумському-42 931 чол. Усьго
в чотирьох полках було-153 056 чол. чоловічої статі, а з жінками,
включаючи дітей, більше-300 000, У 1772 р. і всіх п'яти
провінціях було 666 561 чол.

7. Соціальний устрій* Суспільні стани
Слобожанщини.

Д. Багалій пише8, що на
Слобожанщині було чотири
стани українських козаків; 1)
вартові; 2) станичні; 3)
городові; 4) полкові.
Вартові козаки стояли
на варті в містах, калавурнях,
в приміських кріпостях.
Станичні-їздили станицями і
сторожами в степу по перелазах та урочищах І пильнували за ворогами.
Городові утримували кріпості, охороняли міста, будували і
постійно підтримували мости та перевози. Полкові козаки несли
постійну військову службу в кріпостях, ходили в походи.

За розпорядженням царського уряду від 29 лютого 1700 року
відбувся новий поділ українського населення. Відповідно до нього
населення слобідських полків стало поділятися на такі стани:!)
козача старшина, 2) виборні козаки або компанейці, 3)
підпомічники, 4) пІдсусідки, 5) міщани, ремісники і торговці,
поспільство (посполиті) або державські піддані, 6) духовенство, 7)
великороси І іноземці.

Головним суспільним станом Слобожанщини залишилися
козаки. Вони поділялися на виборних козаків або компанейців,
підпомічників і підсусІдків.

8 Там же, стр. 60,

    Виборні козаки (компанейці) — заможна частина козацтва,
яка мала всілякі козацькі привілеї, міцні господарства, яка була
залишена на полковій службі і являла собою збройну силу полку.

Компанейці як реєстрові козаки за часів Польщі являли
собою козацьку аристократію. І хоч всякий підпомічник чи
міщанин міг стати компанейцем, але для того, щоб служити у
кінних компанейцях і виступати у походи, треба було мати
певний достаток, щоб закупити коней, зброю та все спорядження
для служби.

    Підпомічники - незаможна, позбавлена козацьких привілеїв
частина козацтва, яка утримувала своїм коштом виборних козаків,
що несли регулярну службу. Підпомічники допомагали
компанейцям провіантом та грошима на покупку коней, амуніції,
одежі, рушниці І на всякі військові потреби, але тільки для
дальної служби і не кожний рік. Окрім того, підпомічники давали
провіант і фураж армійським полкам, постачали хури і приймали
участь у роботах для держави. Інші замість грошової підмоги й
провіанта працювали на старшину: возили їх сіно та дрова і були
у неї погоничами. Коли було потрібно, Із більш багатших
підпомічників вибирали компанейців. Підпомічники не тільки
допомагали компанейцям, але нерідко й заміняли їх у походах.
Посилали підпомічників і у всілякі командирації замість
виборних козаків, але вони йшли туди іноді без зброї, бо краще
володіли ралом, ніж шаблею. В кожному полку підпомічників
було в п'ятеро'шестеро разів більше, ніж компанейців.
Підсусідки - найбільш збіднілі підпомічники, які не мали
своїх господарств і повинні були працювати в чужихгосподарствах.

Колишніх козаків городової служби, які проживали в містах і
займалися різними промислами, ремеслами, торгівлею та
землеробством, було віднесено до стану міщан, серед яких
виділялися цехові і «пашенньїе крестьяне». На чолі міщан стояв
виборний війт, а на чолі цехових-цехмістр. До цього ж стану
належало поспільство. Слово походить від «посполитий» —
загальний, звичайний. Поспільство (посполиті або піддані чи " пашенние крестьяне" поділялися на окремі групи.«пашенньїе крестьяне») поділялися на окремі групи. Це і
селяни вільних військових сіл і слобод, і рангові, монастирські чи
приватновласницькі (панські, «владельческие крестьяне»).
  За даними 1706 р.1 в Ізюмському полку налічувалося 289
чоловік виборних (полкових) козаків і 2011 чоловік
підпомічників. А за переписом 1732 р. число полкових козаків
становило — 708 чоловік, підпомічників з їх дітьми — 13 347,
підсусІдків —7560 чоловік.
  Д Багалій за матеріалами перепису 1732 року наводить інші
дані2. В Ізюмському полку в цей час налічувалося всіх мешканців-
31 183 чол., із них 115 чол. великоросів, 3550 чол. козаків, 11 423
підпомічників і 9280 чол. підданих.
  За переписом 1732 р Слобідські полки поділялися на такі
стани: 1) козаки виборні і їх підпомІчники, 2) козачі підсусІдки, 3)
козача старшина, 4) поспільство або піддані, 5) цехові люди, або
ремісники, 6)духовенство, 7) великороси та іноземці.

1 Материальї для истории колонизации й бьіта степной окраиньї Московского
государства... тЛ,Х. 1886,стр. 159, 180,238..
2 Д.Г Багалій. Історія Слобідської України. 1993, стр. 98-99.

В одних поселеннях козаки жили разом з поспільством, у
інших-окремо. На початку XVIII ст. починається роздача
царським урядом багатих земельних угідь Слобожанщини
російським офіцерам і поміщикам. Одним із перших одержав
велику ділянку землі по р.Білій (пр. р.Айдару) князь Б. І. Куракін.
На його землях згодом виникло село
Білокуракіне, В середині XVIII ст.,
коли загроза татарських нападів значно
зменшилася, царський уряд починає
масово роздавати землі Слобожанщини
російським дворянам і офіцерам, які
активно заселяли їх кріпосними з
центральних губерній Росії. І тому
поряд з козацькими слободами на
Слобожанщині виникло багато
панських сіл І хуторів. У цей час
Слобідська Україна стає наполовину-
козацькою, а наполовину поспільською-
В послідуючі роки йде процес різкого
збільшення панських поселень. У ті
часи з козацької старшини,
духовенства, деяких козаків та
російських поміщиків склався той
соціальний стан, з якого виникло потім слобідсько-українське
дворянство.
   У 1714 р. для дітей козацької старшини встановили новий
чин «підпрапорний» і тим самим започаткували появу
шляхетного стану.
   Переходити з одного стану у другий спочатку переселення
було можливо- І кожен підпомічник, посполитий чи міщанин міг
вільно перейти в козаки, але економічно не кожен мав спромогу
відбувати козацькі одбутки.

 

 

8. Козацька автономія. Козацькі вільготи.

Використовуючи українських переселенців для охорони
південних кордонів держави від грабіжницьких нападів
кримських та ногайських татар, царський уряд не тільки активно
заохочував до переселення в Слобідську Україну українських
козаків і селян, а й надавав їм різноманітні вільготи і привілеї:
постачав їм зброю і порох, продовольство, платив платню,
зберігав за поселенцями їх козацьку автономію і той устрій, який
вони перенесли сюди з Гетьманщини, який у московських
грамотах і актах прозивалися «Старочеркасской обьічностью»,
котрий був устроєм стародавнього українського національного й
соціального життя, якого домагався і яким хотів жити
український народ усюди, куди тільки не заносила його лиха доля
і зла година- Всі ці привілеї і вільготи давалися московськими
царями окремим Слобідським полкам у вигляді Жалуваних
грамот. У цих грамотах українським переселенцям надавалося
право вільної займанщини незаселенних земель, право будувати
міста, слободи, селитися там, орати землю і володіти всякими
угіддями. В новозаселених місцях дозволялося безмитне держати
шинки, торгувати всякими товарами. Служилим козакам замість
щорічної грошової платні надавалося право вільного
викурювання та продажу горілки й пива. Всі ці вільготи у всіх
відбутках надавались окремим групам населення в залежності від
їх заможності і місця розташування, царським урядом на термін
від 10 до 15 років. Наприклад, жителям Харківського і
Охтирського полку вільготи були надані на 10-11 років,
Сумського і Острозького полкІв-на 13, а Ізюмського, який був
розташований найдалі в Дикому полі, вільготи надані на 15 років.
У пізніших грамотах 1684, 1686, 1688, 1695 рр.-надається
окремим територіям право вільної торгівлі, підтверджується
право навіки без чиншу (грошового податку) володіти землями,
млинами, лавками, шинками, кузнями, риболовлею і всякими
промислами- У 1700 р. усім 5 Слобідським полкам Петро І
ствердив право без чиншу мати усякі промисли, володіти землями
і всякими угіддями, млинами, риболовлею, вільно курити горілку
і шинкарювати нею, не платити ніяких податків і мита, але
тільки вести боротьбу з татарами.
   З усіх вільгот найголовнішою було право слобожан вільної
займанщини земель, бо на ньому грунтувалося все право земельної
власності на Слобожанщині так зване «Старозаїмочне
землеволодіння».
   Всі ці привілеї були зібрані докупи тільки у грамоті цариці
Єлизавети, а до того вони були розкидані по окремих грамотах
різних полків. Всі ці жалувані грамоти мали великий вплив на
успіх заселення Слобідської України, бо в значній мірі
матеріально забезпечували переселенців, давали їм можливість
зміцнити своє господарство, утримували їх на місцях першої осідлості.
   Незважаючи на великі привілеї і вільготи. Слобідська Україна
все ж таки мала значно меншу автономію, ніж Гетьманщина. До
того ж Слобожанщина не відразу здобула автономію як
Гетьманщина, яка по Переєславській угоді водночас прилучилася
до Московської держави на вільних умовах і повністю зберегла
свою широку автономію.
   Щоб заселити і захистити південні рубежі своєї країни,
Московські царі змушені були визнати за Слобідською Україною її
козацьку автономію, але вони намагалися всіляко обмежити цю
автономію І поставити її в залежність від свого центрального уряду
(Приказів) І від регіонального урядника-Бєлгородського воєводи та
місцевих воєвод, які були призначені майже в усіх містах
Слобожанщини. Офіційно місцеві воєводи призначалися для
управління російським населенням, яке проживало на
Слобожанщині, але насправді місцеві воєводи повинні були
наглядати за органами місцевого самоврядування.Бєлгородський
воєвода був найстарший серед навколишніх воєвод і тому всі
Слобідські полки спочатку були приписані до Бєлгородського
полку і у військових справах були підпорядковані Бєлгородському воєводі.
   Ті чи Іншім привілеї у козаків часто забирали, і їм ввесь час
доводилося вести боротьбу за їх відновлення. І царський уряд, і
Бєлгородський та місцеві воєводи ніяк не хотіли І немогли

погодитися на ці неприємні для них привілеї, яких не мали
російські піддані. При цариці Анні Слобідська Україна водночас
втратила майже всі свої привілеї, але Єлизавета повернула їх назад
однією жалуваною грамотою усім Слобідським полкам.

9. Життя і військова служба
Слобідських козаків.

Незважаючи на різні привілеї, життя слобожан було дуже
важким і безрадісним. Козаки Слобідських полків в разі потреби
повинні були виступати в похід озброєними, мати двох добрих
коней, амуніцію, одяг, провіант, і все це вони повинні були
забезпечити за власний кошт, І частково за кошти підпомічників.
А походів у ті часи було дуже багато і проти татар, і проти турок-
Не менше було і набігів кримських і ногайських татар, від яких
треба було боронити свої села і слободи. Слобідські козаки брали
активну участь у Кримських походах князя Голіцина, в Азовських
походах Петра І, у походах князя Долгорукого на Перекоп. Два
роки тисяча слобідських козаків на чолі з Харківським
полковником Квіткою воювали в Персії. За царювання Анни
слобідські козаки ходили у Литву підтримувати Саксонського
курфюста, а у 1736 р. В поході Мініха на Крим. Для походу на
татар у 1738 р. потрібно було поставити від кожного з п'яти
полків по 1000 козаків із старшиною. І кожному козакові треба
було мати амуніцію, зброю, два коня і провіанту на п'ять місяців з
хурами і погоничами. У 1739 р. козаків погнали у Молдавський
похід, у 1746 р. — в Австрію, а у 1757 р. вони билися проти
Фрідріха Пруського, де від нестачі корму загубили майже всіх
своїх коней.
   Окрім військових походів, козаки знемагали і тратили свою силу і
здоров'я у так званих «командирацІях», коли козаків як простих
робітників засилали на усякі земляні роботи. У 1697 р. Вони
їздили на поновлення Кизикирманської кріпостІ, аз 1719 р. їх
почали регулярно посилати на «копальні роботи». На будівництво
Ладозького каналу з кожних 7 дворів брали по одному чоловіку. У
Петербурзі їм видали дуже злиденний провіант, за який вдома
земляки повинні були платити з кожного
   Із б дворів по 8,5 крб. Канальні роботи велися до 1723 р. і
знищили слобожан не менше, ніж татарські напади, У 1731 р.
розпочалося будівництво нової Української лінії. Щоб ЇЇ
побудувати, треба було в степу на кілька сот верст викопати
широкий рів і насипати високий вал, побудувати кріпості, редути,
колодязі, гатки, прокладати широкі дороги і мостити мости. Для
цієї будови полчани повинні були дати з кожних 10 дворів по 1
робітнику, на кожних 10 робітників дати одну хуру, а на ватагу в
50 чоловік й плуг з парою волів. Робітники повинні були взяти з
собою провіант на 3 місяці, сокири, лопати, мішки і зброю, щоб
оборонятися від татар. Це був чи не найтяжчий одбуток для
слобідських козаків. У той час, коли козаки копали рови І насипали
вали та виконували інші земляні роботи, їх власні ниви залишилися
необробленими. «Посіяли, поорали, — каже пісня, — та нікому
жати: пішли наші козаченьки лінію копати». «Їхав козак на лінію та
й вельми надувся; Іде козак із лінії- як лихо зігнувся», —
говориться в другій пісні. Зимою було холодно, а влітку треба було
готувати новий наряд людей та провіант на лінію. Лінію збудували,
але «командирації» не закінчилися, бо треба її захищати і
поновлювати.
   Починаючи з Петра Великого, служба козаків зробилася занадто
суворою. Улітку, коли починалися жнива та косовиця, козакам
треба було відбувати "компаменти" — військові збори. Пізніше, в
кожному полку виділили регулярні роти, потім і регулярний
гусарський полк, котрі повинні були утримувати слобожани за свій
кошт. У цих регулярних ротах І полку введена була справжня
армійська муштра. Регулярному строю почали навчати і всіх
козаків. Все це віддаляло козака-гоподаря і землероба від його
господарства, з якого він жив і утримував свою родину.
Відправляючись в похід, полчани мусили постачати провіант та
хури не тільки для себе, а й для регулярних російських полків, які
були дислоковані на Слобожанщині. Крім того слобожани повинні
були ще годувати російські полки, які були на зимових квартирах в
Слобожанщині та давати гроші на їх утримання в літніх таборах.
Козак не почував себе вільним навіть у своїй власній хаті, бо там
проживав «консистент», квартирант-

москаль, якогось регулярного армійського полку. Усі ці
тягарі несли не тільки виборні козаки, а й підпомічники і
підсусідки.
   У 1739 р. Харківському полку треба було забезпечити
провіантом і фуражем 5 регулярних полків, наполовину без всякої
плати в той час, коли із-за посухи населенню самим нічого було
їсти. Мабуть, саме в той час невідомий гуморист склав такого
вірша: "Москалики-соколики поїли наші волики, а як повернитесь
здорові, поїсте й корови".
   Окрім перелічених одбутків, слобожани повинні були
відбувати і поштовий одбуток, для чого робили грошову
склад щину, купували коней, наймали поштарів, давали їм
провіант і фураж.
   Козацькі підпомічники, підсусідки та посполиті повинні
були давати грошові внески й хлібні одбутки, щоб утримувати
місцеві полкові та сотенні канцелярії, військову музику, пушкарів,
вартових, полкових попів, коновалів та інших обслуговуючих
осіб.
   Піддані (посполиті, і козачі, і панські), крім різноманітних
відбутків, повинні були ще два дні на тиждень працювати в
господарствах своїх господарів.
   Часті військові сутички з татарськими ордами, тяжкі
військові походи і виснажливі «командирацІЇ» на будівництво і
ремонт укріплених ліній, фортець, доріг, мостів та інших споруд,
непосильні грошові і різноманітні відбутки, утиски офіцерів
регулярних полків і козацької старшини робили життя слобожан
дуже важким і нестерпним. І багато з них не витримували такого
життя, тисячі слобожан почали переселятися з Слобідської
України на Дон або поверталися на Гетьманщину-
   І саме цьому козаки Слобідських полків часто приєднувалися
до тих чи інших антифеодальних козацьких І селянських повстань,
   В жовтні 1670 р. повстанським рухом с. Разіна (1667 -
1671рр.) було охоплено більшість міст слобідської України.*
На початку XVIII от.. на Слобожанщині і Дону виникло
повстання К. БулавІна (1707 - 1708)<<Встоевоженньіе
полковнимки Изюмского й ОстрорскогУСлоботских полков
долучали сообщения й сами доносили: «Булавин после убитая
княжего стал еще многолюднее ...имеет де своє злое намерение
конечно приходить под Тор, й под Красноярск, на Сухарев, на
Кабанье, на Меловой Брод, на Сватовьі Лучки, на Бахмут. Й,
йдучи, будут Козаков к себе приворачиваь... А продались ему
Булавину их козачьи городки по Донцу: Трехизбенской, да
Старое й Новое Боровское, да Новьій Айдар, Шульгин,
Белянск.»** Вместе с зтими городками донских Козаков на
территории донецкого края к восставшим присоединились й
населенньїе пунктьі Изюмского полка (Сватова Лучка й другие.)»
*** Участь козаків І селян у цьому повстанні викликало такий
гнів царя, що він наказав знищити всі поселення, населення які
брали участь у повстанні.
   В 60-70-х роках XVIII ст. на території слобідських полків
широкого розмаху набуло повстання гайдамаків. Загони
гайдамак, які складалися із слобожан, запорожців і жителів
Лівобережної України, нападали на панські садиби, забирали у
них майно та худобу і роздавали бідним. «Вони активно діяли в
сватовій Лучці, ТорІ і інших місцях****

Глибокий відклик у слобожанському краї викликала і
селянська війна 1773 " 1775 рр. під проводом О- Пугачова. У
1772р. "Пугачов утік із Дону І деякий час жив у слободі Кабаньє у
селянина Йосипа Коровки. Влітку 1774 р. повстанські загони
появилися на Слобожанщині, два з них діяли в районі Ізюму І
розповсюджували свої дії на північну частину донецького
краю.*****

Лисянский. Конець Дикого поля. «Донбас», 1973, стр, 70
** - Булавинское восстание (1707 - 1708) в к* - А.С. н «Трудьі историко
- архсографического института АН. СССР», т. 12 стр.128 - 130
*** - А.С. Лисянский. Конец Дикого поля, стр. 93
**** -Тамже,стрЛ20
*****-Там же, стр. 12

 

 

1.    2     --  Переход на третью страницу  --

 

Сватове

 

обсудити на форумі                перейти на сторінку "статті"                Новини              Об'яви



 

вернуться на главную страницу сайта

  Статистика сайта
Авторское право © 2007 - 2017 Ширков Андрей Алексеевич - Все права защищены, Копирование материалов разрешено только с видимой ссылкой на источник: http://svatovo.ws