Сватово - общественно-информационный портал города

поветнутись на головну сторінку сайту

повернутися назад

Українська мова — як спосіб розділення народу

Пройшло вже немало часу з тієї миті, як Віктор Ющенко, відкриваючи засідання СНБО 21 березня 2008 року, заявив, що «експансія іноземних держав в інформаційному просторі України є загрозою для національної безпеки держави». «Подібні факти є серйозним викликом для стабілізації українського інформаційного простору. Завдання номер один — питання розробки заходів по здійсненню ефективнішого контролю за його наповненням», — так тоді сказав Ющенко, бажаючи, напевно, позагравати з націоналістично настроєним електоратом, що перебіг за роки його президентства в табір до БЮТ.

Але що у результаті маємо з його слів? Українські націоналісти трактували мову Ющенка по-своєму і вирішили, що Президент вирішив боротися з «пригнобленням всього українського шляхом вигнання всього російського». Пішла справжня істерія: низка круглих столів на тему «Росія та її загарбницька експансія» з розповідями про продажність журналістів, що пишуть «ворожою мовою», низка заяв про погрози національному інформаційному простору від російськомовних видань і російський політиків.

Недавно, наприклад, Національна спілка журналістів України, Національний союз письменників України, Наукове суспільство одного з найавторитетніших українських вузів – Київського національного університету ім. Т. Шевченко, Конгрес української інтелігенції, Національний союз кінематографістів України і Всеукраїнське суспільство «Просвіта» обнародували проект свого звернення до Президента Віктора Ющенка, Прем'єр-міністра Юлії Тимошенко і спікера Верховної Ради Арсенія Яценюку. І, відмітимо, звернення досить таки агресивне. Строкато виражаючись в адресу Володимира Путіна і міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, які, нібито, заважають «стратегічним бажанням» українців вступати в НАТО, наші українські пани хочуть:

1) кримінальну відповідальність для мас-медіа за те, що вони не спілкуються українській мовою;

2) вилучити з кабельного телемовлення «Перший державний», ОРТ і НТВ, тому що вони «ведуть відверто ворожу пропаганду»;

3) зобов'язати всіх чиновників говорити тільки українській мовою;

4) і пункт, який варто дослівно процитувати: «забезпечити планування і проведення контр-пропагандистських заходів нейтралізації російського інформаційного впливу на всіх рівнях комунікації – регіональному, загальнонаціональному і міжнародному».

Отже своїми виступами Віктор Ющенко, сам про це, може, і не підозрюючи, запустив в народ справжню інформаційну бомбу, яка піднімає дух українських націоналістів. Їх очі наливаються кров'ю з гострим бажанням порвати «ворожу мову» в українські мас-медіа, як тузик грілку. І при тому щиро зараз вірять, що їх на це поблагословив сам Президент. Але, правда, для нас завжди залишалося загадкою: чому, на переконання «справжніх патріотів», українську мову потрібно любити обов'язково в комплексі з ненавистю до російської мови? І відповідь на це питання у шкільних вчителів і професорів, які викладають українську мову в державних вузах, такий: тому що сусіди нам завжди нав'язували свою мову. Але не стоїть з ними в цьому сперечатися.

Українська мова, насправді, буває і західною, і східною

Але в чому реальні проблеми у української мови в Україні? По-перше, в тому, що його намагаються нав'язати. Тобто, не сам милуєшся і приходиш до того, що тобі хочеться на цій мові розмовляти, а тебе залякують свій агресивністю українські шовіністи. Звичайно, націоналісти різні, але особисто автору цієї статті на шляху зустрічалися занадто злобні «патріоти», готові перегризти глотку кожного «москаля» — як Тарас Шевченко заповідав. А у Кобзаря, між іншим, було і багато творів, які, чомусь, не включають в шкільну програму. Наприклад, «Моськальова криниця», в якій він описує, як заздрісний українець убив працелюбного росіянина, або «Прогулянки із задоволенням і не без моралі», написані Шевченком російській мовою і де він називає Україну Малоросією, і так далі. Примітно: агресивно проти росіян наш Кобзар висловлювався тільки на початку свого творчого шляху, коли йому було 20-26 років. Твори ж, написані ним в 40 - 47 років, вражають своєю мудрістю і відсутністю «кровятины» на квадратний сантиметр його тексту. Але біда в тому, що у вітчизняних шкільних підручниках піарять якраз не мудрість великого письменника Тараса Григоровича.

По-друге, проблема у нас в тому, що, сперечавшись до капаючих слюней про необхідність для всіх вивчати український, професори в державних вузах так і не можуть домовитися про затвердження єдиної вимови для українських слів. У результаті виявляється, що якнайкраща вимова рідної мови може бути у жителів західної України. Питання: чому це? А ось так. Саме південно-західні (галицькі, закарпатські, буковинські) діалекти, що випробували вплив і польського і словацьких мов, опиняються в більшій шані у професорів і вчителів історії України. Ні, не подумайте, нічого не маємо проти, — констатуємо факт.

Але існують ще і південно-східний (придніпровський) діалект, який був покладений в основу літературної мови. Він заснований на киево-полтаво-слобожанских говорі. Якби Тарас Шевченко або Леся Українка зараз поступали в наш сучасний вищий учбовий заклад, то провалили б і вступні іспити, і тестування. Тому що в їх віршах ми бачимо багато слів, які діють на професорів, південно-західних діалектів, що є носіями у вузах, як на бика — червона ганчірка. Наприклад, Шевченко пише у вірші «На вічну пам'ять до Котляревському»: «Згадай добрі, — серце в'яне: Чому не залишилося?». За одне таке слово «залишилося» професор у вузі поставить двійку. Тому що це – ніякий не синонім до українського «залишилось», а страшна калька з російської мови. Але таких слів і у улюбленого Кобзаря, і у батька нинішньої художньої української мови і батька «Енеїди» Івана Котляревського можна по декілька налічити в кожній творчій строфі.

І ось справжня біда в тому, що немає у нас єдності між інтелігенцією, якій дається право писати підручники для тих, що вивчають українську мову. Що діють на сьогодні в країні правила українського правопису були затверджені ще в 1989 році. Нагадаємо, що саме тоді Верховна Рада того, що вже не існує УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР», де українській мові надали статус державної мови. А 14 листопада 1989 затвердили Український правопис – по ньому українській мові взагалі тоді повернули деякі правила правопису 1928 роки (найпомітніше — повернення букви «г»). І скоро вже виконатися двадцять років, як правила правопису української мови ніхто не переглядав. Це і дає широку лазівку для самоствердження кожному поважаючому себе професору крупного українського державного вищого учбового закладу. Вони просто вважають своїм обов'язком випускати особисті підручники української мови, де заповідають учням, як (на їх думку) потрібно правильно говорити по-українськи.

Ні ж, щоб всім українським професорам разом зібратися і домовлятися: хлоп'ята, будемо ми схиляти слово «пальто» і «метро», а також говорити «катедра» «кафедра», і «літокрил» замість «літак», або ж не будемо? І насправді, досить би вже знущатися із студентів і дорослих, охочих дійсно серйозно вивчати українську мову. Але, во-істину, не має меж самолюбність людське, а в нашому випадку — професорське. У вищих учбових закладах тих же країн «демократичної» Європи і Північної Америки, які всі так люблять згадувати, і в «недемократичній» Росії, якраз напрацьована єдина думка: який говір, як діалекти (західні або східні?) являються саме діалектами, а що з них – літературна мова. І поки це залишається в нашій країні невиясненим, захід і схід України стикаються лобами в літературному спілкуванні.

Що таке – російська мова?

А ще ніяк не можуть з'ясувати: яка відмінність між російською, російською і українською мовами? Ось ви знаєте? Цікавилися, чому «Повість тимчасових років» Нестора Летописьця і «Слово о полку Ігоревом», написані тисячу років тому в Києві, зараз лексично більше схожі з російською мовою, ніж з українським?

Ми питали, і одержували декілька відповідей. Емоційні викладачі після таких питань спочатку соромлять в російському шовінізмі. Більш урівноважені відправляють до робіт учених-філологів Агатангела Кримського і Леоніда Булаховського, що писали про те, що, виявляється, українська мова була простонародною, а літописи велися старослов'янською церковною мовою. І старослов'янська мова – це, мовляв, і є прародитель мови Російської Федерації. А деякі нам відповідали: якщо закінчення «ять» в словах церковнослав’янского мови зрадити на «і», а приголосні букви пом'якшити перед «е» і «и», — то це, нібито, і буде книжкова українська мова. Але спробуйте таку техніку самі з цим уривком з «Слова про полк Ігорів»: «Напружив розум волею своєю і відточив серце своє мужністю; виконавшись ратного духу, повів свої хоробрі полиці на землю Половецьку за землю Російську». Щось не виходить. Правда, професорам про це теж можна не розповідати – інакше вони порахують вас іноземними шовіністами.

Але є ще одна версія. У ХІІІ сторіччі Київ завоювало татаро-монгольське ярмо, що йшло на наші землі через територію Криму і центральної України. Тому частина жителів Київської Русі відправилися на схід, освоювати порожні по сусідству землі. Саме вони і заснували в ХV сторіччі Московська держава — там їх російська мова стала сучасною російською. У нас же тим часом на порожні території центральної і західної України пришли вихідці з Галицько-волинського князівства. Змішення їх мови з російською мовою жителів Київської Русі і дало всі відтінки нинішніх українських діалектів. Проте така теорія зараз критикується всіма професорами. Тому що, якщо вона виявиться вірною, то росіянам доведеться визнавати, що їх предками є українці. Тобто, що Київ – їх мати рідна. А шанувальникам Степана Бандери доведеться визнавати, що українська мова просувалася від Польщі і Литви на схід — тому ще і не зрозуміло, хто кому в якому напрямі і яку мову нав'язував.

Адже історія – штука хитра, і нею можна вертіти, як хочеш і умієш. Особливо якщо немає конкретних фактів, а одні звинувачення в російському шовінізмі. Через те, що все це було давно, зараз мало хто здатний щось реально довести. У результаті зростає в Україні покоління вихованців вищих учбових закладів, де професори вимагають навіть і не замислюватися про реальну різницю між українською, російською і російськими мовами. Хоча автору статті найбільш правдоподібною все ж таки здається версія про те, що російська мова була мовою Київської Русі, і став прародителем російської і української мов, а також ще і білоруського. Так, багатьом не хочеться цього визнавати. Адже тоді російська мова став би не «ворожою мовою», а лексичним братом. Але у декого в нашій Україні є величезне бажання його ненавидіти і будувати на цьому свої передвиборні кампанії.

Олена Дудко

повернутися назад

обсудити на форумі                перейти на сторінку "статті"                Новини              Об'яви