Після матеріалу про історію дитячого будинку до редакції зателефонувала сватівчанка О.П. Муравка, яка вирішила теж поділитися спогадами про життя в місті в ті сурові роки. Домовилися ми зустрітися з Олександрою Прокопівною у неї вдома та й вік у моєї співрозмовниці поважний, важко далеко кудись виходити. Її будиночок я знайшла дуже легко. Він нічим особливим не відрізняється від інших, але кинулося в око, що не тільки сама оселя дуже охайна, а ще й у дворі впорядковано. Ні однієї непотрібної речі, нічого зайвого, скрізь чистота і порядок. В хаті теж дуже затишно, незважаючи, що останні трагічні події в місті теж залишили свій слід.
Сама Олександра народилася у 1930 році і була третьою дитиною з чотирьох. Коли її мама Наталія Євдокимівна доглядала за дітьми, батько Прокоп Іванович Нетай (1905 року народження) працював на ст. Сватове начальником електростанції.
— Потрапила я до Сватівського дитячого будинку у 1938 році при живих батьках. Чому так вийшло - поясню. Мій батько був дуже шанованим робітником. Усього себе віддавав роботі, був членом Комуністичної партії з 1934 року. Його батьки ще на початку 30-х років побудували будинки для двох братів. Звісно, вони були недобудовані – тільки стіни та дах, але сам дах був з черепиці, що було тоді розкішшю. Дядько мій (брат батька) будинок добудував, а батько так вірив в ідеали комунізму та будівництво соціалістичного справедливого суспільства, що, памятаю, казав: «Мені все партія дасть».
— А що партія?
— Дали батькові квартиру на пров. Залізничному. Квартира гарна, здорова, великі вікна. І хоча у нас зовсім не було меблів, а спали ми на підлозі на старих кожухах, батько ходив гордий і щасливий, та й ми нарадуватися не могли. Але радість наша була недовгою. Одного разу вночі прийшли люди зі зброєю і забрали батька, нічого не пояснюючи, а матері наказали забиратися геть з квартири разом із дітьми. Це я вже потім дізналася, що батька забрали по статті 58 «Ворог народу», а тоді, ще мала, я з просоння дивилася вслід батькові і заспокоювала меншого братика, який почав плакати.
Наступного дня мама відвела нас до дідуся, а сама на возику перевозила нехитре домашнє начиння з квартири, з якої ми вимушені були зїхати до недобудованого будинку, який до того ж стояв без даху.
— А дах де дівся?
— Те ж саме я запитала у матері. Виявляється вона його продала, аби ми не померли з голоду. Згадуючи вже дорослою ці роки, я не могла зрозуміти, чому мама без боротьби покинула квартиру? Чому не боролася за своїх дітей?
— Можливо, саме підкорившись своїй долі, Ваша мама намагалася таким чином вас захистити?
— Можливо. Зараз важко судити. Тоді всі боялися про це говорити. Після того, як арештували батька, мама нікуди не могла влаштуватися на роботу, бо всі знали, що вона жінка «врага народа». Працювала у різних місцях за харчі – мила підлогу, виконувала іншу роботу, за яку давали буханець хліба та трохи ще якихось харчів. А ми сиділи в будинку без підлоги, без меблів та чекали, поки мама принесе щось поїсти. І тоді батькова сестра порадила матері віддати мене і меншого братика до дитячого будинку, аби врятувати від голодної смерті. Саме тому я із цікавістю читала вашу статтю про цей будинок, вдивляючись у старі фото, з надією когось впізнати. У дитячому будинку мені подобалось — кожного дня годували, окрім уроків нас навчали музичному мистецтву.
А на все літо будинок виїжджав у літній табір, який розташовувався у Гапчиному лісі. Хлопці жили з лісником у будинку, а дівчата – у наметах. Одного разу мій молодший братик втік з табору і пішки прийшов додому, бо дуже скучав за мамою. Уявляєте, шестирічний хлопчик сам знайшов дорогу додому. Тоді мама вирішила нас забрати з дитячого будинку і це мене дуже засмутило, адже там я мала змогу навчатися, брала участь у гуртках самодіяльної творчості. Мене навіть прозвали «артистка». І мені довелося умовляти маму не забирати мене, за що я пообіцяла їй ніколи нікуди не тікати. Але моє щасливе життя перервала війна. Дитячий будинок вирішено було евакуювати, і мама знову забрала мене додому. Всі вже знають, що в Україні було три хвилі голодомору. Але мені найбільше запамятався голод 46-47 років. Навчатися я вже не мала змоги, бо ні в чому було ходити до школи. А ще потрібно було купляти канцелярське приладдя. А за що все купляти, якщо їсти було нічого. Отак ми жили.
— А батько листи писав?
— Листів я не бачила, а от телеграми іноді присилав. Зіслали його до Магадану. Залишається тільки здогадуватися, в яких умовах він там проживав разом із тисячами таких же «ворогів народу». Остання телеграма була вже з початком війни. Батько писав, що, можливо, він поїде на фронт воювати з фашистами, бо написав з цього приводу заяву. Це була остання телеграма, яку ми від нього отримали. Вже після війни дехто із колишніх друзів батька мені казали: «Не слухай нікого, твій батько був дуже хорошою людиною».
— І більш про нього Ви нічого не чули?
— Його сестра після війни писала у всі інстанції, щоб знайти якісь відомості про батька, і тільки в 1958 році мамі прийшла довідка з Верховного суду УСРС від 18 січня 1958 року про те, що кримінальна справа проти Прокопа Івановича Нетай «прекращена за недоказанностью обвинения». Отак, «трійка» в Харкові осудила, а через 20 років виявляється, що обвинувачення не доведено.
Також у Олександри Прокопівни збереглася довідка, що у квітні 1958 року Наталії Євдокимівні Нетай виплачено 1960 рублів з розрахунку двомісячної зарплатні її чоловіка П.І. Нетай, як реабілітованого. Але жодного сліду про те як і коли помер Прокоп Іванович так і не віднайшли.
Ось такими були ті роки. І хто знає, як би склалася доля маленької дівчинки Олександри, якби не забрали тієї страшної ночі її батька, якби мати не залишилася сама з чотирма дітьми на руках та ще й під тяжким 20-річним клеймом ганьби, що прирікало цю сім'ю жити в злиднях, щодня боротися за виживання, як втім і мільйони таких же сімей, які потрапили під колесо сталінських репресій. Ми повинні про це памятати завжди, щоб ніколи подібне страхіття не повторилося.
Спілкувалася Ольга Найдьонова