Місто, незважаючи на всі страхи і труднощі, продовжує жити повноцінним життям. Працюють комунальні та приватні підприємства, діти проводять канікули в пришкільних таборах, листоноші розносять пошту, в магазинах є свіжоспечений хліб… Іноді здається, що все, як рік чи десять років тому… Але всі ми зараз чітко розуміємо, що живемо сьогодні у зовсім іншому часовому вимірі. Відстань між тим, що було рік тому і тим, що є зараз – кров на українській землі, страх, червоні очі від недоспаних ночей, постійна втома від невтішних новин. Більшість з нас вже не може щиро порадіти деяким подіям в особистому житті, посміятися над дружнім, веселим жартом. Ми всі працюємо більш за інерцією, прислуховуючись до військової техніки, яка проходить вулицями нашого міста в бік Луганська і у зворотному напрямку. Ми прислуховуємося до пострілів, які чуємо з боку «розкопаної». Ми стали частіше звертатися до Бога, коли засинаючи просимо спокійної, мирної ночі, а вранці – мирного неба. Нас, сватівчан, побачили українці на багатьох каналах телебачення. Про наше маленьке містечко дізналося багато простих людей, урядовців, які навіть не підозрювали про наше існування, як і чим ми живемо, які ми – сватівчани.
Нещодавно до нашого міста надійшла гуманітарна допомога з міста Ківерці, яке, на жаль, через війну не в повній мірі стало нам містом-побратимом. Не було формального обміну делегаціями, не говорили дружніх речей, не підписували спільних меморандумів та завірянь про дружбу, не сиділи за спільним столом. Але те, що зробили мешканці Ківерцівської територіальної громади, зібравши та відправивши до нас, на Схід, більше двох тон продовольчих товарів – це варте тисячі порожніх обіцянок і непотрібних розмов! Волиняни своїми вчинками довели генетичну спільність та спорідненість українського народу, його нерозривний звязок, на який не впливає географічна віддаленість! Вони не надсилали нам гасла та слова підтримки - до нас прийшло борошно, макарони, тушонка, сотні банок з домашньою консервацією, яку для своїх родин у погребах тримали ківерські господині. У звичайному поліетиленовому пакеті знаходяться: чай, макарони, пачка прального порошку, рушник, мило… Не відомо, чи є великий достаток у родини, яка передала цей пакунок, але кожен поділився чим зміг, висловивши таким чином прагнення допомогти і прискорити мир на Сході! Мир на Україні! Політику роблять не ті депутати Верховної Ради, які мають мільйонні статки, а нам кричать з трибун – грошей в країні не має. Не ті лідери політичних партій, що гречку на виборах розносять та «сотки» в руку сунуть. Не ті генерали, що мають 60 кг зайвої ваги, яхту на Дніпрі і посилають солдат майже голими в бій проти терористів "ЛНР". Політику роблять прості українці, які знають – якщо не я, тоді хто?!!
На Волинській землі не чути вибухів снарядів, не здригається земля від колон танків та БТРів, не лунають залпи та кулеметні черги, але голосно чути плач матерів та дружин за синами і чоловіками, які загинули тут, на Сході! На жаль, далеко не одну труну отримали волиняни з Луганської та Донецької областей, не одна дитина залишилася без батька, не одного сина проводжала мати у вічність під голосні вигуки «Герої не вмирають!».
Сьогодні біль обєднав всіх нас – тих, хто став тимчасовим сватівчанином, покинувши на призволяще у Лисичанську, Луганську, Сєверодонецьку домівку, роботу, майно, рятуючи найголовніше – життя своєї дитини. Тих сватівчан, у кого зараз повна домівка рідних, близьких та друзів, які сплять на підлозі та готують велику спільну вечерю, дістаючи з погребів та холодильників всі наявні запаси. Тих, хто міцно тримає в руках зброю, знаючи, що Україні сьогодні без нього не можна!
Дякуємо вам, наші побратими, наші друзі - ківерчани! Дякуємо за розуміння, за силу духу, за реальну і вагому підтримку у важку годину. Низько вклоняємося матерям, чиї сини захищають мир на Україні. Щиро співчуваємо і сумуємо разом з родинами, чиї близькі загинули на цій неоголошеній війні. Хай Бог дарує нам всім мирне небо, а все інше залежить від нас!
Людмила Жаданова, заступник міського голови