Час іде. Все змінюється. Міста, села та невеличкі населені пункти теж мають своє життя, свою історію. І завжди прикро, як колись квітуче та людне село поступово вмирає, перетворюючись на привід. Особливо спостерігати за цим боляче тим людям, які народились у такому селі. Діти залишаються сиротами, коли з життя йдуть батьки, так само ми залишаємося сиротами, коли той населений пункт, де ми народилися, поступово зникає з мапи нашої країни.
Я хочу розповісти про такий куточок землі, де я колись народився, де колись жили мої батьки, де я разом зі своїми однолітками навчався, відпочивав та мріяв про майбутнє життя.
Не так давно було с. Ведмеже, розташоване на західних землях Сватівської громади. Цю назву й досі використовують сватівчани. Іншим воно знайоме як хутір Дачний.
На Сватівщині багато гарних та мальовничих місць. Є прислівя: «Кожен кулик своє болото хвалить», але такої краси, як у вищеназваному селі, я не бачив ніде. Саме село розташоване у низині, оточене з усіх боків лісом, і потопає у зелені. А навесні від чарівного яблуневого та вишневого цвітіння погляд не можна відвести.
Та головне, чим прославилося село Ведмеже, – це люди. Жили завжди у дружбі та злагоді, допомагали один одному у будь-яких питаннях, були однією великою родиною. Село Ведмеже нас загартувало. Мені пощастило народитися саме у Ведмежому, де ми разом із друзями на все життя усвідомили почуття любові до Батьківщини, почуття колективізму, яке не розгубили з роками. Жило саме село як зразкова сімя. Мешканці Ведмежого були справжніми трударями, не цуралися важкої роботи, щоденно вставали завидно та лягали пізно, щоб встигнути не тільки відпрацювати на роботі, а й впоратися дома по господарству. Не були винятком і вихідні дні, бо роботи на подвірї завжди вистачало – майже у кожного було підсобне господарство: корови, вівці, кози, гуси, кролі і, звичайно, пасіка. До того ж на все село була одна криниця і до кожного двору вода носилася тільки коромислами. Мабуть, сьогодні малеча навіть не має про нього уявлення.
Давно вже немає в селі корінних жителів. Багато хто переїхав у Сватове, багато хто помер. Спочатку сватівчани у Ведмежому тримали свої дачі, а потім цей рух поступово теж згаснув. Сьогодні живуть на х. Дачному три сімї, і то заїжджі.
В той же час кожен рік у другу суботу серпня проходять зустрічі тих, хто народився або свої дитячі роки провів у прекрасному Ведмежому. Традиція зустрічей земляків розпочалася ще у 2007 році і проходять вони в селі нашого дитинства. На них приїжджають земляки не тільки з нашої області, а й з інших областей. Ініціаторами та організаторами цих зустрічей завжди виступають депутат міської ради О.М. Шкута та його однодумець В.І. Симоненко, які народилися у с. Ведмеже. А питань по організації такої зустрічі потрібно вирішити чимало, щоб усі приїжджі земляки почували себе як удома. Бо це і був колись їхній дім, де вони провели все своє дитинство, де привчалися до сільської праці, допомагали своїм батькам, бабусям та дідусям. Саме у дитинстві ми зрозуміли прислівя: «Їмо, щоб жити, а не живемо, щоб їсти». Селянське життя важке та раннє – особливо для тих, хто тримає худобу. Встаєш ще до сходу сонця – виганяєш пастися корів та овець. А якщо пасти не твоя черга, то і іншої роботи вдосталь: носиш воду, прибираєш у дворі, допомагаєш на городі, збираєш сіно і тільки увечері збираємося з хлопцями та дівчатами на так звані «посиденьки». Сидимо допізна, незважаючи, що наступного дня радо вставати. Часто літом спали у копицях сіна, як у пареному молоці – тепло і затишно. Дитині рано вставати не завжди хочеться та тільки на світанку можна було почути спів жайворонка та побачити всю велич сонця, що сходить над лісом. Такі речі запамятовуються на все життя.
Під час зустрічей земляків с. Ведмеже ми завжди зупиняємося біля польового стану. З висоти милуємося краєвидом і ділимося першими спогадами про своє дитинство. Кожного співрозмовника слухаємо дуже уважно, не підганяємо його, бо розуміємо, що людина приїхала здалеку саме для того, щоб згадати своє дитинство, подивитися на свою маленьку батьківщину, яка живе і завжди житиме у серці, пригорнутися до живих витоків своїх пращурів.
Не поспішаючи їдемо у село свого дитинства. Спочатку шлях лежить через місцеве кладовище, де відвідуємо могили близьких та родичів. Кожному з нас є кого помянути.
Традиційно відвідуємо криницю. Роки спливають, а вода, якою ми втамовували спрагу у далекому дитинстві, й сьогодні нас дивує своїм чудовим смаком. Холодне чисте джерело бє з-під землі як торжество миру та впевненості, що в подальшому все буде добре, як колись було добре у нашому дитинстві.
Потім йдемо на подвіря В. Симоненка, де за святковим столом, смакуючи запашним українським кулішем, продовжуємо тихі задушевні розмови про чудовий край нашого дитинства, про своє сьогодення, про дітей та онуків. Передати усю урочистість неможливо. Кожен переживає спогади по-своєму. Хто зі сльозою, хто з усмішкою, хто зі смутком. Додому йти не хочеться, як і розлучатися із земляками, бо кожен з нас підсвідомо розуміє, що ніколи вже не відродиться село Ведмеже у своїй минулій красі, що наші діти виросли в інших мальовничих містечках, які вважатимуть своєю батьківщиною.
Микола Несміянов