Дуже давно не мешкаю у Сватовому, але кожного року, приїжджаючи на могили батьків, радію – їду додому. Дорога з Дніпропетровська не була приємною, блокпости нагадували скрізь про складну ситуацію в країні і, підїжаючи до кожного з них, заспокоювалась тільки тоді, коли бачила на них жовто-блакитний прапор. Поблизу Донецька була напруга, бо незрозумілі прапори червоно – чорного кольору та російські викликають в душі не тільки неспокій, а й величезну турботу про те, куди ж ми докотилися і що з нами зараз відбувається?!
Як можна на нашій землі стверджувати засади іншої держави, яка не рахує за людей, засилає війська, відбирає території? Як говорять зараз люди: “Гітлер, мабуть, сміється, дивлячись з небес на те, що сьогодні Росія для України стала загарбником!”. Мій батько пішов на війну у 18 років, пройшов до Берліну, і якби дожив до наших днів, то я не можу собі уявити, якою була б його реакція на події сьогодення! Наші батьки, не розділяючись на росіян та українців, разом гнали і били фашистів, а зараз що?
На підїзді до Сватового, слава Богу, мене також зустрів рідний прапор. А місто зустріло чистотою, впорядкованими вулицями та побіленими бордюрами. А головне, що я хочу сказати – дякую міському керівництву, і особисто меру міста, за упорядкованість кладовищ! З року в рік там стає все більше і більше ладу, немає величезних дерев, під якими і ходити було страшно, немає чагарників. Я розумію, що в наш час це все потребує величезних зусиль і фінансів. Але моє рідне місто є прикладом, як треба берегти і поважати память. Дякую за небайдужість, дякую за порозуміння, дякую за турботу.
Гончаренко Вікторія Валеріївна, ветеран праці