«Мамо, матусенько, ненька рідненька» - такими пестливими слова ми звертаємося до найріднішої, найдорожчої людини у світі – матері, а особливо в години радості чи скорботи в нашому житті. Любов така і повага до неї оспівана в наших піснях, відображена у поезії: «Як на ті чорнобривці погляну, бачу матір стареньку, бачу руки твої, моя мамо, твою ласку я чую рідненька» - з хвилюванням і тугою слухаємо ці слова в пісні «Чорнобривці». Як у краплині води великого людського моря, відображені синівські чи доньчині найкращі почуття до рідної людини, але на жаль, вони іноді бувають запізнілими.
Але й материнська любов до дітей теж не перевершена. Зі шкільної парти ми памятаємо легенду, яка покладена в основу вірша «Серце матері», про злочин сина, який вбиває матір, виймає з її грудей серце і несе у руках в гори та раптом падає. І заговорило закривавлене материнське серце з болем і відчаєм: «… чи ти не забився, синку?». Любов матері до своїх дітей не тільки самовіддана, а й найсильніша, її не вбити і не загасити.
Ми є свідками в нашому житті і парадоксальної любові дітей до матері. Покинуті рідної ненькою ще немовлятами, виростаючи у інтернатах чи прийомних сімях, вони розшукують її, а, знайшовши, ще й доглядають її до старості. І таких прикладів є чимало.
А старість кожної людини неминуча, якщо Богом відведено до неї дожити. І за законом, і за людською мораллю, діти повинні піклуватися за батьків на схилі їх років, якщо вони цього потребують. І в нашому педагогічному середовищі міста чи району чимало сімей, де стареньким живеться комфортно. Так у сімї Петра Григоровича і Раїси Михайлівни Карнаух добре доглядає маму і тата, якому вже за 90 років, їхня донька Лідія Петрівна. Увагою і любовю огорнуті батьки Любові Миколаївни Чумакової. Опорою, порадницею і підтримкою для своїх батьків Михайла Васильовича і Лідії Олексіївни завжди була їхня донька Галина Михайлівна Магаль (за фахом лікар), та на жаль, ці два прекрасних педагога вже покинули цей світ. Уважно, шанобливо ставляться і допомагають діти й онуки Галини Тимофіївни Плющ. А Валентина Іванівна Радомська не натішиться своєю донькою Галиною і зятем Анатолієм, які кожного місяця (один чи два рази на місяць) приїздять до неї з-за кордону, забезпечують усім необхідним, кожного дня дзвонять по телефону, питаючи про самопочуття. Кличуть жити до себе, та не хоче їхати їхня матуся від могили свого чоловіка.
Ще школяркою була донечка Іринка, коли на її плечі лягло усе домашнє господарство, бо її рідна ненька довгі роки хворіла. Та дівчина витримала, впоралася, і її мама Людмила Іванівна Долматова, завдяки ласки та турботи сімї (чоловіка, доньки та сина) піднялася на ноги і зараз, коли донька стала начальником відділу освіти, ці добрі й тісні звязки не пориваються, а навпаки, стають ще міцнішими, не зважаючи на велику зайнятість на роботі Ірини Анатоліївни.
Добре опікується своєю онукою Тетянкою і Раїса Андріївна Радченко, доньки і сина якої вже немає в живих. Працелюбна, ласкава онука намагається створити всі умови для своєї бабусі, а також і рідної мами, яка є інвалідом. Позитивним прикладом взаємовідносин є сімя Севериних – Ярмоленків, де донька Світлана Олександрівна і онук Валерій обожнюють свою маму і бабусю Зою Іванівну. Постійна їхня увага та допомога, а також колег ЗОШ №8, подовжили її життя, коли вона тяжко захворіла.
Унікальні стосунки між сином Олексієм і його матінкою Галиною Кирилівною Куценко з села Первомайського, яка нещодавно відзначила свій 90-річний ювілей. Галина Кирилівна говорить, що вона довгожителька завдяки своєму синові і його сімї (другий син Володимир помер багато років тому), а також своїм колегам, колишнім учням, сільській раді і громадськості, які ніколи її не забувають, завжди вітають зі святами. Піввіку вона пропрацювала у школі, 40 років очолювала її як директор. Поталанило їй на свого сина, який кожної суботи приїздить до неї з м. Сєверодонецька, кличе її жити до себе, та хіба вона може покинути могилу свого чоловіка. І син, і невістка згодні з нею. Яку ж треба мати синівську любов, одержимість, терпіння, щоб отак, навіть нехтуючи своїм відпочинком приїздити до своєї рідної людини. Та мабуть така наша ментальність і гени наших предків, віддавати синівську та доньчину любов, добро і піклування своїми батьками.
Доземний уклін Вам, дітям та онукам від педагогів-ветеранів за теплоту ваших сердець, щедрість душі, за те, що Ви є хорошим прикладом для своїх нащадків. І наше Вам Боже благословення на довгі роки. Будьте завжди здорові і щасливі!
З повагою, А. Охрімчук, ветеран педагогічної праці