З вечора тривожного i до ранку вишивала дiвчина вишиванку. Новини Голос Громади

        У нашому невеликому місті живуть дуже талановиті люди — музиканти, актори, поети, танцюристи, вчителі. Та найбільшу цікавість серед творчих людей викликають вишивальниці. Їх у Сватовому добре знають. Саме цих жінок можна сміливо назвати берегинями культурної спадщини України. Адже вишиті сорочки та рушники – культурне надбання українського народу, наша гордість та краса, наша історія, наше багатство. Слава про українські вишиванки розійшлася далеко за межі нашої країни. Майстерність виконання, візерунок, кольори, тканина завжди цінувалися та мали велике значення, адже вишиванка говорить не тільки про матеріальний стан та добробут її володаря, а й про його індивідуальність, походження, статус… Вишиванки i рушники – символи любовi й незрадливостi, обереги українського народу.
        Мені довелося познайомитися з молодою сватівчанкою — Алмановою Оленою Олександрівною, яка вже 13 років свого життя займається вишиванням. Вона — одна з тих вишивальниць нашого міста, що створює свої власні авторські роботи, і кожна з них по-своєму неповторна, колоритна та яскрава.
        — Олено Олександрівно, що надихає Вас займатися саме вишиванками?
        — Так склалося, що навички до вишивання я перейняла у своєї бабусі. Вона дуже любила шити, вишивати, їй подобалося працювати з нитками. Тому я цікавилася такими видами декоративно-прикладного мистецтва ще з дитинства. Ще школяркою я відвідувала майже всі гуртки, які працювали тоді у так званому Будинку піонерів — плетіння макраме, в’язання на спицях та гачком, відвідувала також театральний гурток. А потім, через роки, доля звела мене з нашою сватівською народною майстринею Л.В. Свілогузовою. Вона помітила мене серед інших, і ми почали працювати разом. Кожну вільну хвилинку я присвячувала вишиванню — вчилася свої задумки переносити на тканину, підбирати кольори, разом зі своєю вчителькою Людмилою Володимирівною ми могли вишивати аж до самого ранку. З 1999 року я почала серйозно займатися вишиванням. Моєю першою роботою був рушник, працювала я над ним три місяці. Наразі я займаюся вишиванням сорочки для себе. Звичайно, якби не досвід та наполегливість Л.В. Свілогузової, то сьогодні я б не мала таких досягнень, за що велике їй спасибі і низький уклін. Вона завжди була і є моєю натхненницею.
          — А скільки робіт налічується у Вашій творчій скарбниці?
        — Всього у мене більше двадцяти робіт, але вдома їх небагато. Більшість я подарувала друзям, рідним, кумам. Вишиванням малих робіт я не займаюся, це для мене не є особливо цікавим. Мені подобається працювати над більш значимими роботами — рушники, скатертини чи картини. Мені до вподоби, коли у процесі роботи просте полотно у буквальному розумінні цього слова оживає — на ньому розпускаються квіти, з’являються пташки, дерева. Взагалі я настільки люблю свою справу, що, коли мені не заважати, я можу вишивати постійно. Звичайно, у мене сім’я — чоловік, двоє дітей, але це не заважає займатися улюбленою справою. Та, крім вишивання, я ще збираю різні предмети старовини. Сьогодні вдома у мене є невеличка колекція старих глечиків, макітер, ступок, різних люстерок та інших старовинних предметів. Мої рідні спочатку дуже скептично ставилися до цього захоплення, але зараз і вони розділили мої вподобання — навіть самі приносять мені різні рідкісні речі. А ще я обожнюю вирощувати квіти.
        — Олено Олександрівно, я знаю, що Ваші роботи неодноразово брали участь у різних виставках. У яких саме?
        — Особисто мені дуже подобається брати участь у виставках тому, що там кожен учасник має нагоду не тільки показати свої роботи, а й поспілкуватися зі своїми однодумцями, дізнатися щось нове. На жаль, сьогодні у мене ще немає такого великого досвіду саме у цьому напрямку, як у інших вишивальниць, але на досягнутому я зупинятися не збираюся. Перша виставка, куди потрапили мої роботи, відбулася у Луганську в 2001 році. У травні 2011 року я їздила до Сиротіно. Там виставка проходила у Парку дружби російських та українських народів на кордоні міст Сиротіно та Клименки. У жовтні минулого року мені пощастило побувати на фестивалі «Дон - Дніпро» у м. Росош Воронезької області. На виставці було представлено дуже багато робіт російських та українських майстрів. Серед вишивок були представлені роботи, виконані хрестиком, і тільки мої рушники та скатертини були вишиті гладдю. Метою проведення даного фестивалю було зміцнення дружби росіян та українців через мистецтво. Там я познайомилася з директором краєзнавчого музею з с. Лізіновка і відтоді ми листуємося. Він також дуже зацікавлений у збереженні та відродженні народних традицій, збирає цікаві предмети старовини і цікавиться звичаями різних народів.
        Знаєте, коли на виставках знайомишся з новими людьми, спілкуєшся з ними і у ході розмови з’ясовується, що у якомусь із сіл половина жінок займається вишиванням, а у іншому — все село, то стає сумно від того, що в нашому місті ще мало моїх колег - вишивальниць. Адже ми також маємо свою гідність, у нас теж є своя історія, звичаї, обряди, особлива техніка вишивання, талановиті люди, але чомусь ми мало приділяємо уваги збереженню свого культурного надбання. Сьогодні треба виховувати у представників молодого покоління зацікавленість у збереженні культурної спадщини та її примноженні.
        — Олено Олександрівно, дякую Вам за цікаву розмову і бажаю Вам натхнення у творчій праці.

Спілкувалася Ольга Яцина

Порекомендовать эту статью своим друзьям:

З вечора тривожного i до ранку вишивала дiвчина вишиванку

З вечора тривожного i до ранку вишивала дiвчина вишиванку фото:

Опрелюднення проектів рішень

Які проблеми сьогодні вирішуємо і що плануємо зробити

Новини кримінальні

Захистили проектів на 22,5 мільйони гривень

Минулого тижня до нас завітали Литовці!