Спогади про рідну школу. Новини Голос Громади

        На вулиці Красній живе чудовий педагог – ветеран праці Валентина Іванівна Радомська. В її 36-річній діяльності, як у краплині життєвого моря, відображена історія восьмирічної школи №4 у 30-80 роках двадцятого століття. Вона вже на заслуженому відпочинку, але не заростає до її оселі стежина колишніх її учнів. І сяють очі вчительки при зустрічі, радіють душа і серце, бо віддано кожному з них любов і частинку свого життя.
        Валентина Іванівна народилася у 1926 році в м. Сватове, де пройшло усе її життя. Валентина Іванівна пригадує, що четверта школа була заснована у 1914 році. Будівля була красивою, з трьома різнокольоровими ганками, з парканом і світлокосими тополями, які росли навколо неї. У приміщенні було 4 класні кімнати, дві з яких з’єднувалися стіною, схожою на гармошку, що розкривалася під час урочистостей, утворюючи велику залу. У школі завжди було чисто, тепло, затишно. Директором школи до війни була викладач хімії і біології М.Т. Почтарьова, її заступником з навчально-виховної роботи – П.Ф. Дрига, який пізніше був переведений до школи №3 за фахом – вчителем географії. У молодших класах працювали В.С. Кисельова, Іван Антонович (прізвище Валентина Іванівна не пам’ятає), М.В. Мумрій, Н.А. Стратилат, Я.М. Муравка, О.В. Мумрій, а в 5-7 класах (школа була семирічною) викладали російську мову та літературу Д.Г. Боченко, українську мову і літературу – П.М. Власова (після війни працювала інспектором райвно), математику – О.М. Ралдугіна, німецьку мову – Амалія Адольфівна, креслення – І.Г. Білоєнко, піонервожатою була Катерина (так звали її школярі). До війни у місті був прекрасний залізничний клуб, де працювали різні гуртки, ними були охоплені й учні школи, які виступали з художньою самодіяльністю у депо, 7-й дистанції колії, у селах району, на районних та обласних фестивалях.
        У 1941 році Валентина Іванівна закінчила семирічку та подала документи до залізничної школи №38. Навчатися майже не довелося – почалася окупація Сватівщини німцями. На фронт пішло чимало юнаків і дівчат з цієї школи. А тих, хто залишився, німці в окупацію гнали до Німеччини. Валентина Іванівна врятувалася від цього лиха, бо пішки дісталася Харківщини, де жила її родичка, і повернулася до домівки лише після визволення рідного краю від фашистів. Під час війни (до окупації) у приміщенні четвертої школи базувалася військова льотна частина, а при німцях в ній була бійня, де забивали тварин, забраних у населення, і вивозили до Німеччини.
        Поверталися після війни додому колишні учні школи: Герой Радянського Союзу М.І. Почтарьов, учасник бойових дій і Параду Перемоги у Москві С.М. Радомський, М.А. Кривошея (став головним редактором районної газети), В.С. Ірха, З.М. Гончарова (Гуцель) та інші.
        Після закінчення десяти класів у СШ №7, в 1945 році, В.І. Почтарьова (Радомська) навчалася на педагогічних курсах у м. Сватове, а після їх закінчення отримала призначення вчителем початкових класів у свою рідну школу №4. Приміщення школи поступово ремонтувалося. Педколектив і учні возили з лісу деревину на ремонт та опалення. Повернулися на педагогічну роботу колишні вчителі, а директором школи був призначений О.П. Фоменко, а згодом її керівником став Г.М. Луговий, який прибув з дружиною Євгенією Йосипівною, вчителем української мови та літератури.
        Як дбайливий керівник і господар, Григорій Миколайович добудовує приміщення на дві класні кімнати та їдальню, окремо – майстерню для трудового навчання. Учні школи почали отримувати гаряче харчування.
Наставниками молодої вчительки були і директор, і колишні її вчителі, і призначений заступником директора Т.Є. Бобровник. За словами Валентини Іванівни, це була «ходяча енциклопедія» для молодих педагогів, ерудована, мудра людина. Педколектив поповнювався молодими вчителями: біології – Є.З. Святаш, під керівництвом якої учні вирощували кролів, працювали на навчально-дослідній дільниці, доглядали за садом, російської мови та літератури – Н.О. Чумак, яка зачаровувала на своїх уроках прозою і поезією, математики – інвалід війни М.Т. Борисенко, уроки якого були цікавими, незважаючи на сухість цифр.
        Та життя не стоїть на місці, невпинно плине час, і на зміну тим, хто пішов на заслужений відпочинок, прийшло нове покоління молодих енергійних педагогів: А.І. Кривошея (біологія, хімія), Л.П. Жарко (вчитель праці), якого забрала передчасно смерть, і вчителем з трудового навчання стає колишній випускник школи М.О. Смалько. Заступником директора був призначений М.А. Бондарев, його дружина Марія Василівна викладала іноземну мову. Згодом на посаді заступників директора працювали молоді, одержимі роботою, вимогливі як до себе, так і до оточуючих, але водночас чуйні І.С. Худобіна, М.О. Кармазіна, С.В. Мумрій. Вони продовжували вдосконалювати навчально-виховний процес, надавали методичну допомогу вчителям. Зазвучали піснями дитячі голоси з приходом молодої вчительки музики Г.М. Маркіної. Путівку до 5 класу учням давали вчителі молодших класів Т.К. Рябоконь, О.Г. Стоміна, Г.О. Крохіна, Л.Й. Цимбал, які по-материнськи плекали дітлахів, віддаючи їм своє добро і ласку.
        Через певний час Г.М. Лугового було переведено керівником СШ №8, і педколектив знову очолив Т.Є. Бобровник, повернувшись з посади завідуючого райвно. Та після виходу його на пенсію директором був призначений вчитель математики М.І. Антоненко, який користувався авторитетом серед колег, учнів, батьків і громадськості. Після виходу на пенсію Миколи Івановича його заміняє вчитель математики і фізики А.С. Тендітний. Але вже у 1982 році школа закривається, і педколектив та учнів переводять (зливають) до СШ №8, для якої було побудовано красивий типовий триповерховий будинок на кв. ім. Луначарського. До речі, і восьмирічна школа №3 теж “злилася” з цією середньою.
        В.І. Радомська говорить: «Усе моє трудове життя пройшло у стінах четвертої школи. І я дуже вдячна і керівникам, і вчителям, які не лише допомогли моєму становленню як вчителя, а й набути свій досвід, який я передавала своїм наступникам від щирого серця. Сумлінно, з любов’ю до дітей працювала, віддавала усю себе навчанню і вихованню підростаючого покоління. Вдячна своєму чоловікові Сергію Михайловичу за те, що завжди мене підтримував, допомагав виховувати доньку Галинку, порався по господарству, бо у мене завжди було обмаль часу для сім’ї. Я так звикла до своїх учнів, що до сліз не хотілося розлучатися з ними під час випуску». І можна було по-доброму позаздрити пам’яті Валентини Іванівни, коли вона розповідала про кожного з них, їхні сім’ї. Усі випускники стали хорошими фахівцями, порядними людьми. Кожен випускник храму науки, восьмирічної школи №4, знайшов свою життєву стежину, йшов і йде по ній з високо піднятою головою як працелюбна людина, не схибивши на узбіччя.
        Тож нехай педагогам і їхнім вихователям продовжує світити ясна зірка добра, щастя, удачі й творчої наснаги.
        А шановній Валентині Іванівні –
«Пусть на все остаются годы,
Будет теплым и уютным дом,
Счастья Вам, любви и высоких всходов,
Долгой жизни солнечной во всем!»

А. Охрімчук, ветеран педагогічної праці (стаття підготовлена на основі спогадів В.І. Радомської)

Порекомендовать эту статью своим друзьям:

Спогади про рідну школу

Спогади про рідну школу фото:

Опрелюднення проектів рішень

Які проблеми сьогодні вирішуємо і що плануємо зробити

Новини кримінальні

Захистили проектів на 22,5 мільйони гривень

Минулого тижня до нас завітали Литовці!