«…І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.» Вишиваний рушник… Споконвіку він — як людська доля: від народження до останнього подиху. На рушничок приймають немовля. На рушничку подають хліб-сіль. Рушник дають у дорогу. На рушниках проводжають в останню путь… Раніше в Україні не було жодної оселі, якої не прикрашали б рушниками. Хата без рушників, казали у народі, що родина без дітей. Рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичні смаки, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше — обличчям оселі, а відтак, і господині. По тому, скільки і які рушники мала жінка, складалося враження про неї та її дочок. Ніщо, здається, так предметно й точно не характеризувало жіночу вправність, майстерність, зрештою, охайність і працьовитість, як ті мереживні витвори. Сьогодні рушники надзвичайно популярні. Їх замовляють як сувеніри міністерства й банки, фірми й підприємства… Їх дарують найвищим посадовцям і бізнесменам, коханим і близьким — як в Україні, так і далеко за її межами. А наші зарубіжні гості везуть ту красу, створену вмілими руками вишивальниць, за океани… Тож коли хтось вагається, що купити на подарунок, подумайте: чи не найкращим дарунком буде вишиваний рушник? В Україні сьогодні залишилося не так багато жінок, які вміють вишивати рушники і передавати всю красу світу у барвах ниток, зберігаючи історію пращурів. Кожна людина, яка береться за голку, вже є хранителем історії і робить особистий внесок у збереження традицій українського народу. У нашому місті також є народні майстрині. Одна з кращих на Сватівщині — наша землячка, народний майстер самодіяльного декоративно-прикладного мистецтва з 1998 року, Людмила Володимирівна Свілогузова. Майже все життя жіночка займається цією нелегкою, копіткою, але водночас прекрасною справою. Долучила до занять вишиванням вона і своїх онучок, дівчата залюбки присвячують вільний час цьому заняттю. Рушники Людмили Володимирівни прикрашають наш районний музей. У оселі майстрині багато власноруч вишитих картин. Роботи жінки неодноразово представляли Сватівський район на різноманітних оглядах та виставках народної творчості. Є у Людмили Володимирівни і послідовники, зокрема у розмові Л.В. Свілогузова згадувала про одну з них — Олену Володимирівну Алманову. Минулого року майстриня презентувала новий вишитий рушник, над яким працювала 10 місяців. Він став найдовшим, і тому було вирішено занести рушник до «Книги рекордів Сватівщини». Про цей рушник я і вирішила дізнатися безпосередньо від самої майстрині. — Людмило Володимирівно, розкажіть, будь ласка, про рушник: кому чи чому він присвячується, які його розміри? — Знаєте, колись давно жила у Сватовому жінка, Пархоменко Дар’я Демидівна. Вона займалася замовляннями, знала їх багато, замовляла навіть кров. Одним із замовлянь, яке дізналася від неї, було про дерева. Раніше люди вірили, що вони уособлюють богів, бо, за повір’ям, дерево супроводило людину від купелі до вічної оселі. Тому на рушнику відображені, так би мовити, герої цього замовляння. Розміри ж його становлять п’ять метрів на шістдесят сантиметрів. Отож цей рушник присвячений тому давньому повір’ю. — Людмило Володимирівно, а якими саме словами замовляли дерево? Адже саме слова замовляння вишиті на Вашому рушнику. — Залюбки поділюся з Вами та читачами газети замовлянням: Земля Тетяна, вода Уляна і ви, Зорі-Зарниці, красні дівиці, і ти, Семицвєтіца-Дуга, і ти, боже Ярило - небесне світило, красноє-лікующеє, і ти Вітер-Дола – даруйте моєму немовляті: міць дуба, красу калини, ніжність берези, велич липи і вік - як Донець, а у Донця нема кінця. Цими словами прикрашений один край рушника. На другому ж слова трохи інші: Земля Тетяна, вода Уляна і ви, Зорі-Зарниці, небесні прекрасні дівиці, і ти, Семіцвєтіца-Дуга, і ти, боже Ярило - небесне світило, ясноє, красноє, лікующеє, лесам і дубравам жизнь дающеє, освєтітє, напоітє мое дерево (назва дерева), мне жизнь дающеє от купелі до вічної оселі. — Людмило Володимирівно, мабуть, на створення такої краси, окрім часу, пішли ще й певні витрати? Скільки грошей Ви вклали у рушник? — Якщо порахувати всі матеріали, то на вишивання рушника мені довелося витратити більше 530 гривень. Але, мабуть, кошти не головне — головне: зберегти та передати історію нащадкам, адже народ без історії - не народ. Тому поки що намагаюся відновити рушники минулих часів, відтворити у своїх роботах усі особливості вишивки. — Дякую Вам, Людмило Володимирівно. Бажаю Вам і надалі мати таку активну життєву позицію, передавати від покоління до покоління надбання наших предків, творити історію та вірити у краще майбутнє. Бажаю, аби Ваші рушники приносили людям щастя і радість.