14 грудня в Україні вшановують ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС — людей, які ціною власного життя і здоров'я долали страшну трагедію двадцятого століття, що сталася 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС. Саме 14 грудня було офіційно повідомлено про завершення будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком ЧАЕС. Цей день ліквідатори називають своїм професійним святом, хоча жоден з них не здобував такої професії. Всьому прийшлося навчатися на місці, одночасно жертвуючи здоровям, а то й своїм життям, рятуючи життя інших.
Події тієї давності ніколи не повинні стертися із памяті ні сучасних, ні наступних поколінь. Чорнобильська катастрофа є болем і проблемою всієї громадськості.
14 грудня зібрались разом сватівські чорнобильці, вдови померлих ліквідаторів, їхні родини, щоб вшановувати память про тих, хто загинув у вогні у далекому 1986 році чи помер від променевої хвороби в подальшому. Присутні вшанували хвилиною мовчання пам'ять про загиблих та померлих ліквідаторів-чорнобильців. Право покласти квіти до Чорнобильської стели і Меморіалу Слави, Памяті та Скорботи було надано Станіславу Дуднику та Віктору Подоляці.
Ми маємо памятати і шанувати своїх героїв. Велика вам подяка і низький доземний уклін!
Минають роки. Виростають нові покоління. Найбільша по своїх масштабах та наслідках Чорнобильська катастрофа поступово стирається із памяті молодих людей, притупляється почуття небезпеки, яку несе в собі некерована ядерна енергія. А дарма. Чорнобиль має стати грізним застереженням всьому людству про тендітність та ламкість людського життя, про відповідальність та необхідність обєднання всіх країн заради миру та спокою на землі.
Що ж тоді сталося насправді? Як не допустити, щоб подібна катастрофа повторилася? Найбільше про це згадують ті, хто там був у момент трагедії, хто безпосередньо брав участь у ліквідації наслідків цього лиха...
Багатьох ліквідаторів аварії вже немає в живих, інші - мають чималі проблеми зі здоров'ям. Більшість чорнобильців сподіваються, що держава таки подбає про них у тяжку хвилину та пам'ятатиме про їхні подвиги.
Руїна на місці колишньої атомної станції та безлюдні вулиці міста Чорнобиль. Такі спогади сватівських ліквідаторів аварії на Чорнобильській атомній електростанції про час, проведений у зоні відчуження.
Сергій Пузик:«Работники ГАИ Луганской области обслуживали тридцатикилометровую зону. Будучи тогда младшим лейтенантом, я был старшем группы в Перевальском экипаже. Мы сопровождали грузовые машины, которые везли туда автомобили. Также мы обеспечивали безопасность дорожного движения в самом Чернобыле, где заседала правительственная комиссия».
Василь Кравцов:«Я был в Чернобыле с 12 ноября 1986 года по 25 января 1987 года. Наша рота располагалась в городе Чернобыль, проживали мы на швейной фабрике, а занимались очисткой территории. Проводили очистку вокруг станции, снимали слой зараженной земли, потом привозили новую и разбрасывали ее по территории Чернобыля и по тем улицам, где была завышена радиация. Дозиметристы определяли дозы радиоактивного излучения и ставили опознавательные флажки, по которым мы потом занимались очисткой. Страшно тогда не было, потому что, честно сказать, о радиации мы толком тогда и не знали. В то время эта информация не особо разглашалась. Это сейчас каждый знает, что это такое и какой вред принесла нам эта радиация. Когда я был в Чернобыле, мы проходили инструктаж, и нам объясняли, что ничего страшного нет, просто надо соблюдать определенные меры предосторожности».
Валентина Чорномаз:
«Мое первое впечатление о Чернобыле — это мертвый город. Нас привезли в самый центр, а вокруг не было ни единого человека. Разместили всех в помещениях. Было это общежитие или простой дом, покинутый жильцами, не знаю. Я работала в медсанчасти, где мы проводили профосмотр, прием рабочих, выявляли у них пограничные состояния. Самое интересное, что нам не разрешали ставить диагноз лучевая болезнь, а должны были ставить диагнозы пограничных состояний. Ездили мы на станцию мимо кладбища машин, самолетов и рыжего леса. Впечатление, конечно, не очень хорошее. Был сильно повышен фон радиации. К нам обращались люди с постоянным насморком и першением в горле. Нас даже не предупредили, что такое может быть от радиации. Мы оказывали помощь людям и ставили диагноз — ОРВИ. Это потом мы уже поняли от чего это все».
Микола Українцев: «Я работал в Чернобыле автогрейдеристом, где мы с товарищами снимали верхний слой грунта. При построении каждому давали задания и распределяли работу. В первый день мы поехали на место, где я сел на грейдер и работал вокруг четвертого блока. Долго работать возле него нам не разрешали – пять минут и все. Срезал верхний грунт десять сантиметров, волок положил, дальше погрузчик погружал, а мы менялись. Потом все остальные двадцать четыре дня на четвертом блоке я проводил дезактивацию. Там было очень страшно. Помню, на четвертом блоке были окна большие такие и коридор, как идешь по нему - все дрожит. Вспоминаю это все, и аж «мурашки» по коже…».
Олександр Шаповалов:«Мы там находились ровно месяц с 15 февраля по 15 марта 1987 года. Это был Донецкий сводный отряд школы милиции. Занимались обеспечением порядка, пропускным режимом, дозиметрическим контролем вверенного сектора. Проводили замеры в контрольных точках, потом все это кодировалось и передавалось в штаб, в Киев. На то время мне было двадцать три года, не женатый. Конечно, мы осознавали всю опасность, когда были там. Из курса средней школы мы знали, что такое ядерная энергетика, что такое атом. Кроме того, обучаясь в школе милиции, мы тоже проходили эти занятия. В Чернобыле к нам приезжали физики, медики и все это было еще раз рассказано, то есть какие могут быть потом последствия. Но был приказ и мы его выполняли. Со Сватовского района на ликвидацию последствий Чернобыльской катастрофы было направлено двести восемь человек. Очень тяжело воспринимать и осознавать, что нет больше в живых товарищей, ведь некоторых из них мы знали с детства».
Память… Саме вона є рушієм еволюційного поступу в майбутнє, оберегом найвищих загальнолюдських цінностей. І якщо весь народ памятатиме свою історію, він заслуговує на повагу, він вартий того, щоб дивитися у майбутнє. Ми, українці, повинні памятати і шанувати героїв, завдяки яким сьогодні живемо. Велика вам подяка і низький доземний уклін! Нехай будуть вдячні та уважні до вас люди щодня, щохвилини, завжди!
Відповіднодостатей9,13ЗаконуУкраїни«Прозасадидержавноїрегуляторноїполітикиусферігосподарськоїдіяльності»,плануприйняттярегуляторнихактів ...
читать далее »
Унашомумістіживутьрізнілюди.Однілюблятьсобак,інші-котів.Одніїздятьнаавтомобілях,інші-ходятьпішки. ...
КАЖЕ,ЩОЗБЕРІГАВКОНОПЛЮДЛЯСЕБЕ
Минулоготижняу48-річногомешканцяс.Райгородка,поліцейськівиявилиполіпропіленовийпакетзречовиноюрослинногопоходження ...
КабінетМіністрівУкраїнисвоєюпостановоюзатвердивпроективрамкахфінансовоїугодиміжУкраїноютаЄвропейськимінвестиційнимбанкомзметоюреалізації ...
Якрозповів"Голосугромади"міськийголоваЄвгенРибалко,Сватовевідвідаладелегаціязміста-побратимаПлунге.Підчасвізитуобговорювалисяпитанняналагодження ...
