Більшість з нас намагається гнати від себе думку про те, що сьогодні на сході країни триває війна. Все рідше ми слухаємо новини з фронту, щоб менше засмучуватися. Ми живемо звичайним життям – ходимо на роботу, святкуємо свята, відпочиваємо, наші діти щодня навчаються в школах та відвідують дитячі садочки. І ми за них спокійні, але чомусь мало замислюємося над тим, що цей спокій нашого життя відбувається завдяки українським військовим, які щодня тримають оборону на лінії фронту. Не на лінії розмежування, як кажуть по телевізору, а на лінії фронту, де кожного дня лунають обстріли, працюють снайпери по позиціях ЗСУ, встановлюються ворожими диверсантами «розтяжки», гинуть наші солдати. Та ми не хочемо про це думати, аби не псувати собі настрій і жити спокійно. Але…
Коли вдивляєшся на фотографії в очі солдат, які загинули на цій неоголошеній війні, незалежно від того, якого він року народження – 1964 чи 1993 – розумієш, що ці чоловіки могли б ще жити довго та щасливо, якби не визвалися захищати наше з вами життя. Коли вдивляєшся в очі загиблих, починаєш розуміти просту істину – вся наша метушня в житті, будь-які наші проблеми – це така дрібниця у порівнянні з тим, що людина віддала своє життя за нас з вами, за те, щоб наші діти зростали у вільній країні, щоб наші онуки не чули пострілів і не ховалися від вибухів у підвалах. Україна поступово вибереться із тієї ями, в яку її заганяли силоміць сотнями років. Звичайно, це буде не завтра і не через рік, на це знадобляться десятиріччя наполегливої праці. Але більшість з нас про це мріє тільки тому, що українські воїни сьогодні віддають власне життя, захищаючи рідну землю. І про це ми повинні говорити і памятати щодня.
Нещодавно я відвідала Базу ОРТ, щоб зробити деякі покупки, і мою увагу привернули два стенди, на яких були розміщені фотографії українських солдат, які загинули у грудні минулого року. За словами приватного підприємця В.А. Гордієнка, який був організатором цієї акції, ми кожного дня повинні памятати про тих, хто віддав своє життя, аби ми могли спокійно жити та працювати.
«Під час підготовки акції, я був здивований, що в Інтернеті не можу знайти загальний список тих, хто загинув під час збройного конфлікту на Донбасі. Волонтери та громадські організації намагаються збирати інформацію про всіх загиблих, але це далеко не повний список. Не будемо забувати, що у 2014 році, коли ворог відкрито вторгся на територію України, протистояли цій агресії в основному добровольці, а допомагали їм волонтери і всі небайдужі українці. Багато добровольців пішли воювати прямо з Майдану. Зрозуміло, що суворого обліку добровольців на початку війни не велося, і тому сьогодні всім зацікавленим особам приходиться збирати дані про загиблих в перші місяці війни буквально по крихтах. На жаль, і сьогодні немає єдиного реєстру загиблих від самого початку збройного конфлікту. Державні органи влади в цьому напрямку майже не працюють, а займаються цим питанням тільки журналісти чи волонтери. Так не повинно бути. Кожному солдатові, який загинув, захищаючи рідну землю, потрібно віддати належну шану та вписати його імя у всеукраїнську Книгу памяті героїв України. Це моя принципова позиція.
Що ж стосується започаткованої акції, то ми її будемо підтримувати доти, доки будуть гинути наші солдати, доки війна в Україні не скінчиться повною нашою перемогою! Кожного місяця стенди будуть оновлюватися. Але сподіваюсь, що з кожним місяцем кількість загиблих у боях українських солдат буде зменшуватися», - каже Володимир Анатолійович.
Відвідувачі торговельного закладу по-різному ставляться до цієї акції. Хтось проходить повз і не помічає її, але більшість громадян все-таки зупиняються і вчитуються в біографії тих, завдяки кому ми радіємо кожному дню свого життя. Я впевнена, що такі акції необхідні. Тільки той народ, який шанує своїх героїв, має надію на щасливе майбутнє своєї країни.
Слава Героям! Слава Україні!