Мені не вдалося в попередньому дописі повністю розповісти про підприємства Сватового (мова йшла про найбільші підприємства в місті), які ще зовсім нещодавно працювали в нашому місті. Окрім вже названих, слід згадати про зовсім "жіноче" підприємство - швейну фабрику "Сватівчанку", де руками жінок шилися відомі всім куфайки, різні куртки, рукавиці і багато чого потрібного у побуті.
Досить потужною, як для райцентру, була харчопереробна місцева промисловість. Олійно-екстракційний завод, який був побудований після Другої світової війни на місці старої маслобойки і працював за технологією пресового отримання олії та її дожиму за допомогою екстракційного способу, якого до Другої світової війни у всьому тодішньому СРСР не було. На той час Німеччина у Сватівського підприємства закупляла весь шрот (макуху) для переробки і добування олії (при цьому зовсім не вирощувала на своїх землях соняшник - вистачало олії, отриманої за такої технології для всієї держави і більше). Географія експорту продукції МЕЗу була дуже великою, крім соняшника переробляли й інші олійні культури. На залізничній станції постійно знаходилися цистерни для завантаження олії, яку доставляли в порти, де вона вантажилася в танкери для експорту в інші держави.
Чималим підприємством в місті був птахокомбінат. Саме так він називався, бо на підприємстві існував забійний цех, де вівся забій птиці, великої рогатої худоби, свиней на м'ясо. Там же був холодильний цех для зберігання продукції, ковбасний цех для виготовлення певного асортименту ковбас та делікатесів. Саме делікатесів, бо тоді не існувало глибокої переробки харчової сировини, а смак згаданих продуктів був іншим, ніж тепер. Раніше, в роки мого дитинства, нікому і в голову не прийшло б їсти щось подібне до мівіни або чіпсів, радше наїлись би квіточок акації, ягід глоду, зеленого нуту, чини, гороху і т. п. (звісно, коли батьки не бачили...). Географія поставок продукції згаданого підприємства була широкою - від Донбасу до Москви і далі – по всій колишній державі.
В післявоєнні часи в місті біля річки Красна працював молокозавод. З колгоспів і державних сільськогосподарських підприємств туди везли молоко для переробки. Відповідно до магазинів надходило пастерізоване молоко, сметана, ряжанка тощо. На цьому молокозаводі збивали вершкове масло і в т.ч. те, яке було надсортове і називалося «Вологодським». Термін його зберігання - один місяць, після того воно вже втрачало свої надвисокі якості.
Згодом на східній околиці міста побудували новий молокозавод, який став експортним підприємством і виготовляв, окрім асортименту молочної продукції, казеїн, що продавали за кордон.
Одним з потужних підприємств міста був комбінат хлібопродуктів - заготзерно з потужним млином. За розповідями городян, КХП розвивався на основі дореволюційного млина, власником якого був місцевий мешканець - Пономарьов. Після революції, коли багаті люди тікали з країни за кордон, Пономарьов теж виїхав, але попередньо звернувся до нової влади з пропозицією користуватися його млином. Власник іншого млина - іноземець Унгер - підпалив своє виробництво і втік, не залишивши слідів.
Розповідають і про те, що нащадок Пономарьова, який працював в управлінні борошномельної галузі, через десятки років після згаданих подій був направлений до Сватового для вирішення питання добудови у старому приміщенні другого поверху. Зі спогадів старожилів, він, навіть, не став оглядати будівлю. "Можете сміливо будувати другий поверх - це ще мій батько будував", - був його аргумент на користь міцності будівлі, яку побудував його предок у дореволюційні часи.
В місті також існувала пекарня відділу робітничого постачання залізниці, де місили тісто для випікання хліба вручну, і під час виробничого процесу відчувався неймовірний аромат хліба за сотні метрів, а також міський хлібокомбінат у старих приміщеннях. Згодом був побудований на східній околиці Сватового новенький хлібозавод обласної споживспілки. Завод мав велику територію, на якій розташувалися пекарня, ковбасний цех, цех для виготовлення напоїв, а також великі лабораторії для контролю за якістю продукції. Це підприємство вважалося найбільшим у тодішньому СРСР.
Існувала невеличка пекарня і в с. Хомівка, яка не тільки забезпечувала хлібом навколишні села, а й славилася особливим смаком хліба. За розповідями, знаходилася вона в приміщенні дореволюційної пекарні Серафимо - Успенського монастиря і пік хліб там за власною технологією відставний пілот С. Маслов. Більшість сватівчан згадують, що по хліб у Хомівку їхали не тільки з інших сіл, а і з м. Сватове. Продукція цього пекаря експонувалася на виставках досягнень народного господарства. Сьогодні в м. Сватове в старій пекарні відділу робітничого постачання існує підприємство "Сватове - хліб", де на новому обладнанні випікають хлібо-булочні вироби за зовсім іншою технологією, ніж раніше. Є також пекарня "Агросервісу" на східній околиці міста.
Пиво у Сватовому варив пивзавод і фасувалося воно в скляні пляшки, зрозуміло, технології виготовлення такого напою з концентратів тоді не існувало. На заводі продовольчих товарів одним із тодішніх брендів, який завжди був у тренді, слід назвати "Сватівський майонез". Одним з харчопереробних підприємств був районний харчокомбінат, а в с. Гончарівка овочі та фрукти сільгосппідприємства "Учбовий" переробляв консервний завод.
Сьогодні в місті багато дрібних приватних переробних підприємств, які виготовляють необхідні для споживачів продукти, в тому числі і переробка соняшнику. На території Сватівщини є низка приватних маслобойок, одна з яких ПП Панченка, де виготовляють високоякісну соняшникову олію. До підприємств переробки насіння соняшника належать і приватні підприємства "SiLa", «Привет с колхоза», “Горсточка”, які мають одним із своїх продуктів смажене насіння, а також ТОВ «Слобожанський завод продтоварів», де кінцевим продуктом є очищена рафінована олія.
Чисельні підприємства харчової промисловості в той час забезпечувалися місцевою сировиною, яку постачали колгоспи і державні сільгосппідприємства - радгоспи. По правді, ці сільгосппідприємства постійно "укрупнювалися", внаслідок чого поступово зникло чимало маленьких сіл з мапи району. Гігантоманія чверть століття тому була однією з невідємних рис тодішнього буття.
Можливо, це можна віднести і до процесів світової глобалізації, одним з наслідків якої є постійне зменшення кількості сільського населення і збільшення міського. Незважаючи на брак робочих рук на селі, сільськогосподарські підприємства вирощували зернові, насіння соняшнику, кукурудзу на зерно і харч для худоби, овочі, кормовий і цукровий буряк, садівництво давало врожаї фруктів, ставки і водосховище - улов риби, в кожному господарстві були ферми великої рогатої худоби, було вівчарство, свині, коні, бджоли.
Щоправда, райком партії пильно слідкував, аби ненароком дрібно-буржуазна психологія не заполонила зненацька робітничий клас і колгоспне селянство. Так в колгоспі ім. І. Мічуріна (с. Райгородка) замислили (можливо, з подібних міркувань) змістити голову колгоспу Й. Гонту, а селяни «нізаякі гроші» не зголошувалися, бо обжилися зі своїм керівником, побудували добротні оселі, дітей стали вчити, життя на краще облаштовували і село ставало затишнішим.
Але була "лінія партії" і від неї – ані кроку. В присутності представника райкому партії «мордували» селян місяць, навіть міліціянти були присутні на колгоспних зборах, і тоді не витримав сам Гонта – звернувся до односельців, щоб проголосували за його переобрання... Опісля колишній голова проживав у Сватовому на вул. Аграрній, а колгосп за керування комфортного райкому партії голови втратив свої попередні передові позиції і досягнення. Принаймні, так розповідають наші з вами земляки - сватівчани.
Любов Білоцерківська, член ГО "Український історичний клуб м. Сватове"