Вчителя з моргу відвезли відразу на кладовище. Донька знайомим пояснила, що усі гроші пішли на лікування і виявилася безпорадною, коли трапилася біда. Це все відбулося у жовтні, а до нас, ветеранів, звістка про смерть Олександра Станіславовича Бараненка дійшла майже через два місяці.
Дуже хороша була сімя небіжчика, матуся працювала телефоністкою. Її дуже поважали клієнти за увагу, швидкість зєднання, чесність і порядність. А тато спочатку працював у музичній школі (тепер Сватівська районна школа мистецтв ім. В. Зінкевича), а згодом довгий трудовий шлях пройшов у Сватівській школі-інтернаті для дітей з особливими потребами, звідти і пішов на заслужений відпочинок. Матуся померла, померла від хвороби старша донька Світлана, а потім бабуся. Олександр залишився з маленькою донькою Оленкою, інвалідом. Він довго хворів і нещодавно пішов у потойбічний світ. У Оленки нікого не залишилося з рідних і близьких. Я намагалася звязатися з нею, чому так сталося, але стаціонарний телефон був відрізаний, а номера мобільного я не знала.
Але ж ми живемо не у вакуумі, а в суспільстві. Про життя кожного з нас знає громадськість. На Сватівщині діють органи соціального захисту населення, є міська і районна організації ветеранів, набуває розмаху волонтерський рух, і, нарешті, існує навчальний заклад, де працював Олександр Станіславович. Благодійні фонди і організації теж не повинні стояти осторонь. І знати про це потрібно усім громадянам, якщо трапляється таке лихо. Подібна ситуація колись була у сімї Павлових, коли не було за що навіть помянути відомого педагога, матусю Неліну Андріївну. Тоді відгукнувся її колишній учень С.Е. Авалян і влаштував поминальний обід. І можна навести чимало прикладів такої людяності, співчуття і допомоги. Адже, не зважаючи на сучасну скруту серед населення в умовах збройного конфлікту і наші керівні органи, і установи, і мешканці ніколи не стояли осторонь біди сімї або людини. Якщо вони потребують допомоги, про це повинні знати усі небайдужі.
А Олександру Станіславовичу Бараненку царство небесне, нехай земля йому буде пухом, а блакитні небеса приймають його душу у свої обійми. І, можливо, знайдеться добра людина чи колектив якоїсь установи, аби поставити памятник відомому вчителю, що залишив по собі помітний слід, роками виховуючи підростаюче покоління. Олені висловлюю співчуття і бажаю вистояти у бурхливому морі життя, а також раджу звернутися до Сватівського територіального центру для одиноких.
Побажання ветеранським організаціям шкіл і не тільки тримати тісний зв'язок з ветеранами, щоб знати, чим і як вони живуть, щоб подібного не траплялось в майбутньому.
А. Охрімчук, ветеран педагогічної праці
Відповіднодостатей9,13ЗаконуУкраїни«Прозасадидержавноїрегуляторноїполітикиусферігосподарськоїдіяльності»,плануприйняттярегуляторнихактів ...
читать далее »
Унашомумістіживутьрізнілюди.Однілюблятьсобак,інші-котів.Одніїздятьнаавтомобілях,інші-ходятьпішки. ...
КАЖЕ,ЩОЗБЕРІГАВКОНОПЛЮДЛЯСЕБЕ
Минулоготижняу48-річногомешканцяс.Райгородка,поліцейськівиявилиполіпропіленовийпакетзречовиноюрослинногопоходження ...
КабінетМіністрівУкраїнисвоєюпостановоюзатвердивпроективрамкахфінансовоїугодиміжУкраїноютаЄвропейськимінвестиційнимбанкомзметоюреалізації ...
Якрозповів"Голосугромади"міськийголоваЄвгенРибалко,Сватовевідвідаладелегаціязміста-побратимаПлунге.Підчасвізитуобговорювалисяпитанняналагодження ...
