Сватово - общественно-информационный портал города

поветнутись на головну сторінку сайту

повернутися назад

Дорогие друзья ! Подписка на нашу газету продолжается ! Выписав "СВ", Вы будете получать всегда, много полезной, интересной информации.

Ніні Вікторівні Курило присвоєно звання Заслуженого вчителя України

Можна з усією впевненістю стверджувати, що чимало сватівчан, довідавшись, що Нині Вікторівні Курило - вчителю початкових класів ЗОШ №6 - присвоєно звання „Заслуженого вчителя України", не тільки щиро за неї пораділи, а ще й упевнилися в тому, що існує на світі вища справедливість. Справедливість, яка попри всі викрутаси і випробування долі, йде дорогою вказаною Богом, і приводить до тих, хто заслуговує найвищої оцінки. Ніна Вікторівна - одна з таких. Одначе довжина ЇЇ життєвого шляху до визнання - 35 років. Саме у цей, 35 День вчителя, вона одна з 33 вчителів України, отримала нагороду з рук Президента. А в Луганську її було названо в числі 10 найкращих вчителів області і відзначено премією у сумі 10 тисяч грн. Про враження від поїздки, про школу, про дітей і про те, що на душі - в щирій розмові кореспондента «СВ» з Н. В. Курило.

- Ніно Вікторівно, що відчули, коли довідалися, що ваш труд так високо оцінений?

- Буду відвертою: ясна річ, я здогадувалася, що мене збираються якось заохотити, бо готували дуже багато всіляких документів. Одначе й гадки не було, що буде присвоєно таке звання, та ще й матеріально відзначать. Напередодні ввечері мені зателефонувала керівник районного відділу освіти І.А. Мазурко, і повідомила, чому і за чим я маю їхати спочатку до Луганська, а потім до Києва. Ну що сказати? Безумовно, було хвилююче до щему в серці. Увесь вечір проплакала, згадуючи все своє життя. Дуже захотілося поділитися з колегами, з якими починала працювати. Зателефонувала Антонімі Іванівні Охрімчук, Володимиру Івановичу Радченку, добрими словами згадала Раїсу Андріївну Радченко. Після першого такого пориву хвилювання заспокоїлася, стала розмірковувати, чому саме я, адже у нас гідних багато,

- А Ніна Вікторівна Курило - одна, і знаю, що так само зараз могли б сказати багато ваших учнів. Адже невипадково сам Президент вручав нагороди найкращим.

- Дуже хвилювалася, що в Луганську, що в Києві. Ноги були, ніби ватними, коли виходила на сцену київського палацу „Україна", все, ніби не зі мною відбувалося. Мені здається, я й самої столиці не встигла побачити. Ми побували на прийомі у міністерстві освіти (сватівчан у складі делегації, крім мене, представляли керівник районного відділу освіти І. Мазурко та директор Нижньодуванської школи В.Коломієць. Саме підготовку Нижньодуванської школи до нового навчального року визнано найкращою в районі).

- Творче інтелігентське середовище має таку особливість: де багато яскравих і талановитих особистостей, завжди ведеться боротьба (не обов'язково показна) за лідерство. Чи всі колеги щиро раділи за Вас, чи, може, відчували тайну заздрість?

- Не знаю, може й була заздрість, та я її не побачила. Отримала чимало привітань і від колег, і від своїх учнів, їх батьків. Особливо вдячна керівництву та колективу своєї школи, бо саме серед цих людей проходить моє життя, і те, що я зуміла реалізувати себе, як педагог, вважаю чималу роль грає й оточення людей, в колі яких ти щоденно живеш, спілкуєшся, знаходиш підтримку.

- Але у Вашому житті не завжди все так гладенько складалося, знаю, що були періоди й непорозумінь, не сприйняття вашої позиції.

- А в кого такого не буває? Треба бути наглухо байдужим, можливо, тоді всім будеш подобатися. Я завжди відстоювала свою позицію, не боялася сказати те, що думаю. Не завжди моя думка збігалася з чиєюсь, та втім, це - життя. Я не каюсь, ні про що не жалкую, все, що зі мною сталося в житті, то певний досвід, а досвід, не залежно від того, солодкий він чи гіркий, - цінять однаково.

- Кажете, що ні про що не жалкуєте, чи означає це, що І про обраний фах - теж?

- Ні разу вжитті не пошкодувала, що стала вчителем, і саме вчителем молодших класів. Хіба може бути щось почесніше і благородніше, як працювати з маленькою людиною? Повірте, не вкладаю у ці слова ані каплини високопарності. Малеча відкриває очі на світ, а ти береш і ведеш Її.

- А ніколи не боялися помилитися у чомусь?

- Та як не боялася, я й зараз боюся. Я ж - звичайна людина, а людям властиво помилятися. Інша справа; вчасно розуміти І визнавати свої помилки. Мені здається, що це - важливіше.

- Ніно Вікторівно, знаю із власного досвіду, бо також є мамою однією з Ваших учениць, як Ви бережно ставитесь до особистості учня. Ви - суворий вчитель, але справедливий і робите все, аби максимально створити умови для дитини, щоб вона зуміла розкритися, усвідомити себе, як неповторну частинку великого всесвіту. Деякі з Ваших колег, і це не секрет, цим не дуже переймаються. Провели урок, розкрили тему, а душею дитини нехай обтяжують себе батьки, мовляв, час зараз капіталістичний.

- Мені особисто в житті було дуже нелегко. Виросла у великій родині, в десять років я лишилася круглою сиротою, з тайги (Хантимансійськ) мене відправили до бабусі на Луганщину, в Лутугінський район. Потім, можна сказати, я самотужки навчалася в педучилищі. .Дуже рано довелося усвідомити, що в житті все дається нелегко, і що найдорожче для людини, коли сприймають її, як індивідуальну особистість, а не ходячий людський макет. Тому й намагаюся вчити дітей дивитися на цей світ власними очима, поважати себе, власну думку, усвідомлювати своє власне „я" не для того, щоб хизуватися собою, а щоб глибше зрозуміти свою сутність на землі. Мені здається, що в капіталістичну добу, це - не менш важливе, ніж в соціалістичну. А взагалі я про життя завжди міряла загальнолюдськими цінностями, а не ідеологічними уподобаннями. До речі, я дуже любила історію і спочатку навіть хотіла стати істориком, але мене завжди дратувало через міру заполітизоване тлумачення історичних подій. Я ж знала, що все не так однозначно, як нам викладали цей предмет у школі. Словом, дратувала брехня, і я не хотіла її нести дітям.

- Але ж Ви теж були членом компартії?

- Я вступила в неї тоді, коли багато хто втікав з ЇЇ рядів, як щури з тонучої палуби. Це, швидше, був виклик тим, хто есе життя брехав собі і людям. Та й побула я в партії недовго, бо досить швидко її розпустили.

- Як, на Вашу думку, за роки Вашої роботи в школі діти змінилися?

- Хто б що не говорив, я твердо стою на своєму: діти в усі часи лишаються однаковими. Безпосередніми, цікавими, з широко відкритими очима. І вони завжди вірять вчителю. Все інше залежить від нас, педагогів.

- А батьки змінилися?

- От батьки, мабуть, таки змінилися. На мою особисту думку, платна система навчання у вузах, дещо розслабила батьків. Дехто з них не дуже переймається наскільки глибоко дитина засвоює знання, а демократію плутають із вседозволеністю. Така позиція може обернутися трагедією для дитини у майбутньому. Та, на жаль, не всі до цього дослухаються.

- В педпрактиці Ви ніколи не боялися експериментів: однією з перших почали працювати з шестирічками, першою ввели для учнів молодших класів курс логіки, вели експериментальні класи та інше. Хіба Вам треба було більше за інших, адже вдома була родина: чоловік, двоє дітей, батьки чоловіка?

- Чоловік за освітою теж вчитель, ми й познайомилися у педучилищі, і в Сватове він мене привіз. Тому про школу і чим займаюся, йому пояснювати не треба було. Сім'ї е у більшості моїх колег, але це не заважає реалізовувати себе справжніми фахівцями свої справи. А чи більше мені було потрібно за інших, ніколи не замислювалася. Я працювала над тим, що подобалося, хотіла сама посягнути якомога більше і дітей навчити. І те, що я за все життя не спитала себе, чи я справді займаюся своєю справою чи ні, вважаю частиною від поняття „щастя".

Спілкувалася Олена Рагра

повернутися назад

обсудити на форумі                перейти на сторінку "статті"                Новини              Об'яви