Сватово - общественно-информационный портал города

поветнутись на головну сторінку сайту

повернутися назад

Дорогие друзья ! Подписка на нашу газету продолжается ! Выписав "СВ", Вы будете получать всегда, много полезной, интересной информации.

Співати було неважко, а на хліб заробляти - нелегко

Валентин Матвєєв - це ціла епоха в Історії культури Сватівщини. Коли він, молодий, співав на танцювальному майданчику, то його співом захоплювалася не тільки молодь, чимало людей більш поважного віку приходили до парку, всідалися на лавочках і слухали пісні у виконанні Валентина, як на справжньому концерті. Його голос і сьогодні, в рік 60-річчя, звучить так же чисто, так же хвилююче... Ніби й не було тих років... Років, сповнених концертними майданчиками, крилатими надіями, поїздками і , звісно ж, - піснями. Про пережите, передумане й розмова з ювіляром.

- Валентине Тимофійовичу, дехто вважає, що проспівати все життя на сцені - труд неважкий. Так як воно: легко було проспівати все життя на сцені?

- Якщо говорити просто про спів на сцені, - то це робити мені ніколи не було важко. Співати завжди і усюди було легко і приємно. У мене не було жодного виступу, жодного концерту, коли б, співаючи, я не отримував від цього насолоду А от, якщо говорити про спів на сцені, як про спосіб заробити на "хліб", то це - ніколи не було легким. Культура в усі часи фінансувалася не досить щедро, а тому мистецтво завжди гріло більше душу, аніж тіло. Та така доля митців.

- В ювілеї, зазвичай, прийнято підводити якісь підсумки. Чим гордитеся і про що жалієте в своєму житті?

- Горджуся тим, що дарував людям радість спілкування з прекрасним. Далеко не кожна професія на землі приносить радість людям. А жаліти мені немає про що. Я за характером людина - не амбіційна. Можливо, тому не сподівався отримати таку відзнаку, як звання Заслуженого працівника культури України, не думав, що у 55 років стану директором Народного дому «Сватова Лучка». Можливо, єдине, про що інколи згадую з сумом, так це те, що свого часу не отримав відповідної освіти, адже можливість була...

- Та, мабуть, найвищим Вашим університетом був дар Божий, який отримали від своїх батьків.

- Звісно, моя мама - Лідія Григорівна - дуже добре співає, а батько - Тимофій Михайлович - чудово грав на баяні. Самі закохані в народну творчість і нас, дітей, батьки схиляли до цього. Ще у 2 класі вони відвели мене до музичної школи вчитися грати на баяні. І з того часу розпочалися мої концерти.

- Одначе, наскільки я пам'ятаю, професію Ви отримали в сільськогосподарському училищі і стали водієм.

- Саме так склалося у моєму житті. Потім була армія. І там була можливість залишитися солістом військового оркестру (а служив я у Німеччині). Та куди там, тільки-но служба підійшла до завершення, заспішив додому, як печений. Додому тягло, як магнітом...

- І отак відразу стали знаменитим співаком на Сватівщині...

- Так, майже відразу. В перший же день побіг до районного будинку культури на танці. А там грав вокально-інструментальний ансамбль "Сівачі”. Це був перший ВІА, який збирав море молоді. Це уже потім з'являться інші ансамблі, а «Сівачі» - були першими. От туди і взяли мене хлопці солістом.

- А потім були шляхи дальні?

- Були. І вирішальну роль у цьому зіграв конкурс молодих талантів «Ало, ми шукаємо таланти!». Наш колектив запросили працювати у будинку культури будівельників в м. Сєвєродонецьку, а звідти запросили, до Актюбінської філармонії, а потім до Саратовської філармонії. А звідти уже разом зі своєю родиною (звідти привіз дружину і сина) повернувся до Сватового.

- Та й цього разу остаточно вдома не осіли?

- Справді, не осів, спочатку знову працював у Сєвєродонецьку, а потім запросили солістом у будинок культури рибалок м. Севастополя. І тільки через 6 років повернувся додому і став працювати у радгоспі «Петрівському», і знов став солістом ансамблю «Сівачі».

- А як знову опинилися у Сватовому?

- В 1997 році Олександр Давиденко заснував чоловічий гурт «Сватівські козаки», і я став його учасником. З колективом цим об'їздив мало не всю Україну, був учасником фінальних концертів фестивалю народної творчості у Києві. А в 1999 році мені було присвоєно звання - Заслуженого працівника культури України, а через деякий час призначають директором Народного Дому

- Вам, людині творчій, чи завжди було комфортно на посаді адміністратора і керівника?

- Ой, не завжди, нелегка це була робота. Тим більше, у мене не було навичок керівника, але не хотілося впасти обличчям у бруд, тому намагався виконувати доручену роботу старанно. Багато в чому завдячую за підтримку моєї роботи і творчості В. Просіна. Вважаю, що при ньому в районі був найбільший розквіт культури. І образливо чути, коли сьогодні дехто говорить про це, як про «танцюльки» та «співки», але ж без культури не може бути народу.

- А без чого не зможе Існувати сама культура?

- Без справжніх ентузіастів культури. Адже в усі часи були самовіддані слуги культури. От багато хто зараз погано відгукується про молодь, мовляв, немає у молодих сучасників любові до Батьківщини, відданості справі. То все - неправда. От дивлюся я на своїх молодих колег (а їх зараз немало працює у культурі) і розумію, що культура, не зважаючи ні на труднощі, ні на невисокі зарплати не вмре і не згасне. Бо випадкові люди тут не утримуються, залишаються лише ті, які душею і серцем прикипіли до нашої справи. Вони не просто відпрацьовують свої належні трудові години, вони живуть тим, що творять, про що мріють, що хочуть донести і подарувати людям. То чи варто їх вчити, вказувати, наставляти і радити Їм? Творчі пошуки, сцена - щастя для тих, хто працює в культурі. Радий, що і я зміг у цій справі лишити частину свого серця.

Спілкувалася Олена Рагра.

 

повернутися назад

обсудити на форумі                перейти на сторінку "статті"                Новини              Об'яви